Того дня моя подруга Лада якось загадково поглядала на мене. Зрештою я не витримала:
— Ладо, розповідай вже, що ти задумала? Бачу, що ти аж кипиш зсередини.
— Вікусь, завтра мій Славко приїжджає на Новий рік, — обережно почала подруга, — так ось, він приїде з другом. Олег, ну, його друг, побачив тебе на фотографії зі мною і одразу закохався!
Це його слова. Я не брешу! Підеш з нами зустрічати Новий рік? Будь ласка, — Лада зробила страшенно зворушливий погляд.
Я засміялася:
— Ти зовсім не кошеня! З таким поглядом можна хіба що милостиню просити біля психіатричної лікарні. А цей Олег, хоч симпатичний?
— Дуже! Якби не Славко, я б сама закохалася! І теж навчається на п’ятому курсі. Слава каже, він дуже розумний, йому вже запропонували якусь круту роботу, як тільки захистить диплом, одразу влаштується.
Я, загалом, не була проти познайомитися з хорошим хлопцем. Минув уже рік, як я розійшлася з Женею. Біль минув, радість від життя повернулася. Просто постараюся не закохуватися.
Не вийшло! Я закохалася в Олега вже першого вечора. Та й як тут не закохатися? Гарний, веселий, дивився на мене, наче на богиню! Я почувалася з ним такою королевою, що зрозуміла: хочу, щоб він завжди був поруч!
Адже не випадково ж він побачив мене на фотографії, приїхав — значить, це доля, і в нас усе буде добре!
Новий рік ми пішли зустрічати в наше сільське кафе. Це, звичайно, не ресторан, але там досить затишно і музика приємна. Ми з Олегом всю ніч танцювали. А під ранок вийшли на вулицю, і він мене поцілував. Ось тут я зовсім розгубилася!
— Олег,— тихо сказала я, — що ж мені тепер робити? Я вже не зможу без тебе жити.
— І я без тебе, Віко. Я це зрозумів ще тоді, коли побачив тебе на фотографії в телефоні Славка. Відразу відчув: це ти — моя половинка, моя майбутня дружина.
Тільки нам трохи потрібно почекати. Влітку я захищу диплом, на роботу мене вже чекають у одній великій фірмі. Дають хорошу посаду.
Я у них проходив практику, мене оцінили, сказали, що такий фахівець їм потрібен. Навіть обіцяли орендувати квартиру за рахунок фірми. Ось я тебе відразу й заберу.
Потерпиш? А поки що будемо спілкуватися по телефону, я не дам тобі нудьгувати. Обіцяю.
Кілька днів канікул пролетіли, як одна мить. Друзі поїхали. Але Олег дзвонив кілька разів на день, справді, не даючи мені за ним сумувати. Ми довго розмовляли, спілкувалися по відео.
Пролетіло пів року. Олег захистив диплом і вже збирався влаштуватися на роботу, як раптом йому повідомили, що в фірму беруть іншого випускника з їхнього курсу, який закінчив інститут з червоним дипломом.
Через два дні, разом із Славком, який повернувся, приїхав Олег. Я була шалено рада його бачити, він теж дуже за мною скучив, але йому було дуже погано.
Він розраховував на цю фірму, відмовився від усіх інших пропозицій і залишився без роботи. А тепер не знав, що робити.
– Віко, мені треба повернутися до міста й знайти роботу, щоб я міг нас утримувати. Але вакансій за моєю спеціальністю дуже мало, я не знаю, що зможу знайти.
До моїх батьків ми поїхати не можемо, там без мене ще троє. Я б залишився з тобою, але тут для мене роботи точно немає. Мені дуже шкода, що так вийшло.
Я ледь не заплакала, дивлячись на коханого, він виглядав таким пригніченим!
Наступного дня я пішла на наш місцевий ринок по фрукти. Переді мною в черзі стояла незнайома мені бабуся в потрісканих, склеєних окулярах. Ліда, продавчиня, побачивши, що бабуся майже сліпа, наважила їй напівгнилу капусту. Я не витримала:
— Лідо, май совість! Що ти робиш? Бабусю, я сама виберу вам капусту.
Я вибрала найміцніший качан і простягнула його Ліді, яка палала від гніву.
— Дякую, онучко, — скрипучим голосом промовила старенька.
Коли я вже виходила з ринку, хтось доторкнувся до моєї руки. Я здригнулася, обернулася й побачила ту саму бабусю.
— Онучко, візьми ці дві ромашки, — сказала вона, простягаючи мені дві сухі квіточки, — коли знадобиться, спали квітку, і там побачиш, що буде. — І пішла, спираючись на палицю.
Я тримала в руці сухі квіти й посміхалася: «Ох, ці старенькі! Кожна вважає себе чарівницею!»
Увечері Олег сказав, що їде, постарається щось придумати, шукатиме будь-яку роботу, хай навіть не з такою гарною зарплатою. Але ж головне — бути разом. А там і хороша робота, підвернеться.
Наступного дня він поїхав, а я, повернувшись додому після роботи, побачила на поличці сухі ромашки й замислилася: «Може, спробувати? Гірше ж не буде».
Взяла одну, запалила сірник і подумала про те, що хочу, щоб Олег все-таки влаштувався в ту фірму. Разом-то добре, але з грошима ще краще. Ромашка спалахнула і за мить зникла.
Минуло кілька днів. Раптом подзвонив Олег:
— Віко, кохана, мене беруть у ту фірму, куди я й хотів! Той хлопець, якого брали замість мене, виїжджає за кордон, тому вони й подзвонили мені. Скоро я влаштуюся і заберу тебе! Усе буде добре!
Я була приголомшена! Невже бабусина ромашка подіяла?!
Ті кілька днів, що Олегу знадобилися на оформлення, він дзвонив мені по кілька разів, задоволений тим, що все налагоджується.
Потім він вийшов на роботу і став дзвонити тільки вечорами. Казав, що в робочий час особисті розмови по телефону заборонені.
Мене він поки що забрати не може, бо квартиру йому пообіцяли лише через три місяці, після випробувального терміну, а поки що він живе у товариша, тож треба ще трохи почекати.
Потім Олег став дзвонити ще рідше, пояснюючи це тим, що дуже втомлюється, потім на два тижні поїхав зі своєю начальницею у відрядження на якісь курси й не дзвонив зовсім, сказав, що там поганий зв’язок.
Я відчувала, що втрачаю Олега. У нього з’явилися таємниці від мене, він не хотів слухати мене, як раніше, по кілька разів на день. Значить, вже не сумує, а може, й не кохає?
Тепер у нього хороша робота, молода начальниця. Навіщо я йому? Адже я не цього хотіла, коли спалювала квітку.
Я здригнулася: а чого ж я хотіла? Адже я насамперед подумала про хорошу зарплату Олега, ось і отримала. Він працює в тій фірмі. А чи буду я поруч? Чи тепер моє місце займе інша?
Вранці, дорогою на роботу, я побачила ту саму стареньку й підбігла до неї:
— Бабусю, Ваша квітка тільки погіршила ситуацію! Як мені все повернути назад?
Вона повернулася до мене, подивилася крізь потріскані окуляри й скрипучим голосом сказала:
— Ти зробила вибір. А назад нічого повернути не можна, життя йде, само чи з нашою допомогою, але йде. Будь обережна у своїх бажаннях, — вона скривилася в корявій посмішці й пішла.
Я весь день думала, що мені робити? Використати другу квітку чи ні? А якщо Олег розлюбив мене, я силою поверну його, і ми будемо все життя нещасливі обоє?
Вдома я взяла квітку і, більше не роздумуючи, викинула її у відчинене вікно.
Вітер підхопив суху квітку й кудись відніс.
«Мені не потрібна квітка, — подумала я, — сама впораюся».
Вранці я зателефонувала Олегу, який щойно повернувся з відрядження, і сумно сказала:
— Я дуже тебе кохаю. Мені не потрібна твоя велика зарплата, я просто хочу бути поруч із тобою. Але якщо ти покохав іншу, я не буду вам заважати, аби ти тільки був щасливий.
Він трохи помовчав, зітхнув і сказав:
– По-перше, я люблю тебе, дурепо. По-друге, я хотів зробити сюрприз. Але більше не можу чекати. Віка, мене затвердили раніше, ще до відрядження, сьогодні я йду дивитися квартиру. Тож збирай речі, кохана! Я так за тобою скучив!
Я вимкнула телефон і розплакалася. Від щастя, звичайно. І пообіцяла собі на майбутнє: якщо й допомагати стареньким, то абсолютно безкорисливо!
