У мене немає освіти і мені важко знайти нормальну, добре оплачувану роботу. Іноді вдається влаштуватись, але все ненадовго, бо мене змушують робити все, а не тільки те, на що брали.
Я як хлопчик на побігеньках. Коли вкотре я звільняюся, батьки це, м’яко кажучи, не схвалюють. Кажуть, що зараз усім важко гроші заробляти, а мені й поготів нічого перебирати.
У мене таке відчуття, що в нашій родині прийнято вважати, що без освіти ти начебто неповноцінна людина. Мені це прикро чути. Батько сказав, що грошей мені не даватиме, що я повинен сам заробляти.
Нагадав, що вони мене годують і платять за житло. Напевно, скоро і їжею дорікатимуть, не розуміючи, що саме вони й повинні допомагати своїй дитині у лихоліття і завжди бути підтримкою та опорою.
Тим більше що я єдина дитина в сім’ї, і в старості їм теж не буде на кого розраховувати, окрім як на мене, але батьки не хочуть це зрозуміти, а потім будуть дивуватися, чому я не допомагатиму, коли вони будуть пенсіонерами.
У мене така на всіх образа, що не хочеться не тільки шукати роботу, але навіть з дому виходити. Я став невпевненим у собі, мене все дратує, у тому числі й повчання батьків та порівнювання мене з іншими людьми.
Як правило, як приклад мені наводять моїх друзів чи однокласників, які мають вищу освіту та престижну роботу. Але чи не можуть усі люди бути багатими та успішними?
Чому я зобов’язаний терпіти постійні зауваження начальника лише для того, щоб заробити гроші? Батько каже, що треба було вчитися, щоб самому стати начальником, а якщо не зміг, тоді терпи. Як же все це вже набридло!
