— Любо, ти вже поставила холодець варитися? Мама дзвонила, вони виїжджають у п’ятницю вранці. З ними дядько Валера, тітка Тамара та племінники. Людей буде вісім, не менше.
— Не поставила. І м’ясо не купувала.
— Як це не купувала? А чим же ти будеш годувати людей? Вони з дороги, втомлені! Ти ж знаєш, мама любить домашні пельмені, а дядько Валера магазинні салати на дух не переносить. Треба ще малосольних огірків приготувати й пиріг з вишнею спекти. Часу обмаль, Люба, біжи до супермаркету!
Любов Андріївна повільно поставила чашку з недопитою кавою на біле порцелянове блюдце. Тонка порцеляна глухо дзенькнула.
— Знаєш, Коля, — тихо й абсолютно спокійно промовила вона, дивлячись прямо в круглі, трохи опуклі очі чоловіка, — я дуже втомилася. Моя відпустка починається в четвер увечері. Я планувала тишу.
Микола поблажливо хмикнув, дістаючи з хлібниці круасан:
— Ось і відпочинеш на природі, у нас же заміський будинок, лазня, газон! А рідні — це святе. Мама вже рік не була в наших краях, хоче побачити онуків, подихати повітрям. Ну, допоможеш накрити стіл, посуд помиєш, поговорите. Що тобі, важко гостей зустріти, як годиться?
Ти ж господиня. До того ж я в суботу обіцяв Валері поїхати на риболовлю з ночівлею, тож ви тут без мене чудово посидите в жіночому колі.
— У жіночому колі, — повторила Люба без жодного виразу.
— Саме так. Тож давай, склади список продуктів, я залишу картку. Тільки без делікатесів, треба економити, нам ще паркан фарбувати.
Микола поцілував дружину в щоку — від нього, як завжди, пахло м’ятною пастою та дешевим лосьйоном після гоління — і поспішив до виходу. За хвилину грюкнули вхідні двері, заревів двигун його седана, і настала дзвінка, гнітюча тиша.
Любов Андріївна встала з-за столу, підійшла до панорамного вікна, що виходило у двір. Просторий двоповерховий котедж, куплений п’ять років тому — здебільшого на гроші від продажу дошлюбної квартири її бабусі та зароблених нею ж безсонними ночами на керівній посаді в проектному бюро.
Велика ділянка з яблунями, брукованими доріжками, альтанкою та лазнею з каліброваного бруса. Микола обожнював хвалитися перед родичами своєю гостинністю та щедрістю душі:
«Приїжджайте, місця всім вистачить, Люба в мене — золото, таку галявину накриє — закрутиться голова!».
І вони приїжджали. Щороку в травні, в серпні й обов’язково на новорічні канікули.
Свекруха, Антоніна Петрівна, монументальна жінка з командирським голосом колишньої завідувачки, переступала поріг із ревізією: пальцем по плінтусу, носом у каструлях, важким поглядом по фіранках.
«Трохи брудно, Любо. І тюль у тебе сірий, треба замочувати в кисневому відбілювачі». Дядько Валера сідав на диван перед плазмовим телевізором, вимагаючи до футболу «щось гостреньке під пінне».
Племінники розносили другий поверх, топтали гортензії та годували породистого британського кота копченою ковбасою, після чого тварина тиждень страждала від розладу шлунка.
А Люба стояла біля плити. По шістнадцять годин на добу. Зранку — сирники та млинці зі сметаною, на обід — три страви, до вечора — шашлики, картопля з кропом, гори жирного посуду, нескінченні простирадла, прання, прасування, винесення сміттєвих мішків. А Микола в цей час благодушно сидів на чолі столу, розливав домашню настоянку і розповідав про те, як важливі сімейні узи.
«Сімейні узи», — подумала Люба, дивлячись на свої руки з коротко підстриженими нігтями та сухою шкірою біля кутикули. П’ятнадцять років шлюбу. П’ятнадцять років безперервного обслуговування чужого егоїзму.
Вона розвернулася, рішуче підійшла до робочого столу, відкрила ноутбук і натиснула на закладку, яку зберегла ще три місяці тому. Сайт старого пансіонату. Лікувальні мінеральні ванни, масаж шийно-плечової зони, грязьові аплікації, дієтичний стіл № 5, чотириразове харчування, при якому їй не доведеться навіть торкатися ножа чи кухонної ложки.
І головне — категорична заборона на галасливі компанії та розміщення без попереднього бронювання.
На екрані світилося: «Залишився один одномісний номер категорії підвищеного комфорту. Заїзд у п’ятницю о чотирнадцятій нуль-нуль».
Пальці Люби не тремтіли. Вона ввела дані своєї особистої картки — премія, про яку розсудливо не стала афішувати перед чоловіком, — натиснула кнопку оплатити й почула приємний короткий сигнал про успішну транзакцію на телефоні. Путівка на два тижні була куплена.
Четвер минув, наче уві сні. Микола повернувся пізно, у піднесеному настрої, пахнучи рибальською прикормкою та бензином:
— Любо, черв’яків купив, човен перевірив! Завтра о сьомій ранку вирушаю з хлопцями. Ти як, все купила?
— Все під контролем, Колю. Іди спати.
— Ось і розумниця. Золота ти у мене жінка, хоч іноді й бурчиш.
У п’ятницю о шостій ранку Микола шумно, намагаючись не гриміти чобітьми, витягнув із комори снасті, поцілував сплячу дружину в скроню й поїхав на озеро з друзями. Люба розплющила очі в ту ж мить, як стихнув звук його машини.
Вона встала, прийняла неквапливий контрастний душ, нанесла на обличчя дорогу зволожувальну маску, і зварила собі ароматну каву в турці.
У будинку панував абсолютний, кришталевий порядок. Ліжка були застелені жорсткими покривалами, на кухні не було ні крихти хліба, у холодильнику самотньо лежала пачка вершкового масла, відкрита банка маслин і пляшка мінеральної води. Ніякого м’яса. Ніякого холодця. Жодної почищеної морквини.
Її валіза стояла в кутку спальні вже спакована: три лляні сукні, зручні кросівки, купальник для басейну, теплий кардиган для вечірніх прогулянок і три товсті книги, до яких не доходили руки останні п’ять років. Улюбленого кота Тимофія вона ще напередодні ввечері відвезла своїй близькій подрузі Каті, залишивши солідний запас преміального корму та наповнювача.
О дев’ятій ранку Люба викотила валізу в передпокій. Перевірила вікна: усі пластикові рами щільно зачинені на замки. Перекрила стояки з холодною та гарячою водою. Відключила електрику в усьому будинку через головний розподільний щит, залишивши працювати лише сигналізацію та холодильник.
Вона дістала білий конверт, на якому акуратним каліграфічним почерком написала: «Миколі».
Усередині конверта лежав короткий аркуш паперу:
«Дорогий чоловіче! Моя відпустка почалася. Я поїхала лікувати нерви та спину в оздоровчий санаторій. Зв’язку там майже немає, шукати мене не треба. Ключі від підвалу та морозильної камери заховані, запасів їжі в будинку немає. Ви з мамою та родичами — дорослі, дієздатні люди, здатні замовити доставку або приготувати гречану кашу на багатті.
Твій комплект ключів до нового замка на хвіртці не підійде — вчора я викликала майстра й встановила додатковий засув.
Насолоджуйтесь спілкуванням на свіжому повітрі. До зустрічі через два тижні». І поклала конверт в передпокої.
Люба зачинила вхідні двері на два міцні ригельні замки, вийшла на ґанок, вдихнула прохолодне ранкове повітря й зачинила за собою важку ковану хвіртку на новенький навісний замок підвищеної секретності. Ключ вона поклала на саме дно сумочки.
Таксі вже чекало біля воріт. Водій допоміг завантажити валізу в багажник, Люба сіла на заднє сидіння й заплющила очі. Машина плавно рушила з місця, відвозячи її подалі від селища, від нескінченних каструль, від вічного почуття провини та нескінченних вимог чужих людей.
Близько першої години дня телефон Люби зазвучав. На екрані з’явилася фотографія свекрухи, на якій Антоніна Петрівна тримала в руках величезний «переможний» кабачок. Люба спокійно провела пальцем по екрану, перевівши телефон у беззвучний режим, але трубку не взяла.
Замість цього вона відкинулася на спинку м’якого крісла у фойє санаторію, милуючись величезними вітражними вікнами, за якими шуміли вікові сосни й виблискувала блакитна гладь озера.
— Любов Андріївна? — до неї підійшла усміхнена дівчина в білосніжному медичному халаті. — Пройдемо, я проведу вас до номера. Лікар чекає на вас на первинне призначення процедур о п’ятнадцятій тридцять. Сьогодні у вас за розкладом перлова ванна та фіточай з чебрецем.
— З радістю, — посміхнулася Люба. Їй здавалося, ніби з її плечей звалилася важка чавунна плита.
Саме в цей час біля воріт її заміського будинку розгорталася грандіозна батальна сцена.
Дві машини — старенький універсал дядька Валери та сріблястий кросовер кузена — щільно припаркувалися біля глухого паркану. З автомобілів шумно висипалося все благородне сімейство: сама Антоніна Петрівна, огрядна тітка Тамара з термосом і пиріжками на перекус, дядько Валера у розтягнутих спортивних штанях і троє підлітків, які одразу ж почали грати футбольним м’ячем.
— Де Колька? — гучно протрубила свекруха, смикаючи ручку хвіртки. — Зачинено! Любка! Відчиняй, наші приїхали! Дорога розбита, все розтрясло, хочу чаю!
Ручка не піддавалася. Товста сталева дужка нового замка блищала на сонці холодним металом.
— Любка! — тітка Тамара постукала пухким кулаком по профнастилу. — Ти там оглухла, чи що? Діти хочуть у туалет!
Тиша. Лише шелестіли берези й щебетали горобці на гілках яблуні.
Антоніна Петрівна дістала телефон і люто набрала номер невістки. Лунали гудки, але відповіді не було. Через п’ять хвилин марних дзвінків свекруха задихнулася від гніву й набрала синові:
— Коля! Ти де ти тиняєшся?! Ми стоїмо посеред вулиці, як жебраки біля церкви! Ворота зачинені на амбарний замок, ця твоя мегера трубку не бере, штори запнуті! Вона що, знущається над нами?!
На іншому кінці дроту пролунав переляканий і напівсонний голос Миколи:
— Мамо? Ви вже приїхали? Та я на озері, тут якраз клювання почалося… А Люба де? Вона має бути вдома, ліпити пельмені …
— Які там пельмені, безголовий ти дурень! — верещала мати. — Тут замок висить розміром з кулак! Собака гавкає на сусідській ділянці, сусіди витріщаються у вікна! Ми з валізами сидимо під парканом! Нумо марш сюди, негайно!
Микола, кинувши вудки й лайливих товаришів, помчав додому на максимальній швидкості, втискаючи педаль газу до упору. Дорога від далекого озера зайняла майже дві години. За цей час на вулиці біля паркану розігрався справжній спектакль.
Дядько Валера спробував перелізти через двометровий металевий паркан, порвав штанину на коліні, впав у канаву з кропивою і голосно проклинав усіх родичів аж до сьомого коліна.
Тітка Тамара сіла прямо на валізу й демонстративно пила валокордин із флакона. Діти виламали дві штахетини в сусідському палісаднику, після чого на вулицю вийшов розлючений сусід із бульдогом і пригрозив викликати патруль поліції за порушення громадського порядку.
Коли машина Миколи нарешті загальмувала біля будинку, піднімаючи хмари пилу, родина зустріла його тишею
— Синку! Це плювок у душу! Це незмивна ганьба! — голосила Антоніна Петрівна, тикаючи пальцем у зачинену хвіртку. — Ми до неї з відкритим серцем, гостинці привезли — відро смородини та кабачки, а вона нас за худобу вважає!
Микола, білий як крейда, вискочив з машини, підбіг до хвіртки, всунув свій ключ — ключ не вліз. Він смикнув за замок, вилаявся, побіг до багажника за монтувальним ключем.
Повозившись двадцять хвилин під уїдливі коментарі родичів і крики матері, він зламав замок, розірвавши залізну петлю.
Уся юрба зайшла у двір. Микола вискочив на ґанок, відчинив двері своїм ключем і першим увірвався до передпокою:
— Любо! Ти з глузду з’їхала?! Що ти наробила?!
У відповідь — порожнеча. Ні запаху смаженої цибулі, ні пари з каструль, ні звичної метушні. Чистота, тиша і конверт на комоді.
Микола тремтячими руками розірвав папір. Родина оточила його щільним колом. Дядько Валера, потираючи подряпану в кропиві ногу, заглядав через плече:
— Що там? Гроші на ресторан залишила?
Микола читав, і його обличчя змінювало колір: від багряного до блідо-сірого, а потім до землистого.
— «Моя відпустка почалася… Поїхала в санаторій … » — прочитав він уголос переривчастим шепотом.
— Що-о-о?! — вискнула Антоніна Петрівна так, що задзвеніли кришталеві підвіски на люстрі. — У санаторій?! Від кого вона поїхала лікуватися, від рідних?! А ми?! А хто нас годуватиме?! Ми триста кілометрів на двох машинах тряслися, щоб на порожні стіни дивитися?!
— Мамо, тихо, зараз розберемося, — Микола кинувся до холодильника. Відчинив дверцята. — Порожньо. Взагалі нічого немає.
— Як це нічого?! — закричала тітка Тамара, заглядаючи в глибину морозилки. — А м’ясо? А пельмені? Коля, ти ж казав, що вона спече пиріг! Я з ранку нічого не їла, у мене цукор впаде!
— Води хоча б дайте! — крикнув дядько Валера й підійшов до раковини. Повернув кран. Пролунало шипіння, і з носика впала пара каламутних крапель. — І води немає! Вона що, труби перекрила?!
— Вона все перекрила, — прошепотів Микола, дивлячись на порожню стільницю. Вперше за п’ятнадцять років спільного життя він усвідомив масштаб катастрофи.
Люба не просто образилася, не просто грюкнула дверима, щоб через дві години повернутися . Вона методично, розважливо й холоднокровно викреслила їх зі свого простору.
— Дзвони в поліцію! — вимагала мати. — Нехай оголосять план перехоплення! Вона вкрала сімейні гроші й втекла!
— Мамо, які гроші? — втомлено відрізав Микола, сідаючи на табурет. — Вона поїхала за свої. Що поліція зробить? Скаже, що дружина поїхала відпочивати, мала на це право.
— Право?! — Антоніна Петрівна почервоніла. — А де ж наші права?! Ми гості! Гості — це святе! Нумо, подзвони їй, увімкни гучний зв’язок! Я їй скажу все, що думаю про її виховання та її покійну матір!
Микола набрав номер. Довгі гудки. На п’ятому гудку зв’язок раптово обірвався, і механічний голос оператора повідомив, що телефон абонента вимкнений або перебуває поза зоною.
— Відключила, — констатував Микола. — І, мабуть, заблокувала сім-карту.
У будинку запанувала важка, грізна тиша. Романтика заміського відпочинку танула на очах. Сонце схилялося до заходу, у будинку ставало прохолодно, а животи у всіх людей бурчали з різною інтенсивністю.
— Ну і чого сидимо? — сердито запитав дядько Валера. — Коля, давай, діставай заначку, поїдемо до селищного магазину. Купимо ковбаси, макарони, тушонку. Жінки стануть біля плити, зварять щось на швидку руку.
— Самі вставайте! — огризнулася тітка Тамара. — Я на дачу приїхала відпочивати, а не котлети смажити в чужому домі без гарячої води! Тут треба шукати вентилі, лізти в підвал, а там павуки!
— У підвал не можна, — пригніченим голосом сказав Микола. — Люба ключі від підвалу сховала. Там стоїть насосна станція. Я навіть не знаю, де цей запірний кран знаходиться, вона сама завжди викликала сантехніків і з ними розбиралася.
Антоніна Петрівна опустилася на диван, притиснула руку до серця й закотила очі:
— Все. Довели матір до такого. Серце пече. Ні склянки води, ні теплого слова. Коля, ми їдемо в місто, у готель.
— Мамо, ти знаєш, скільки зараз коштує номер у готелі? У мене бензин весь скінчився, витратився на риболовлю, до зарплати ще три дні!
— А мені на це начхати! — вибухнула свекруха. — Або ти оплачуєш нам готель із рестораном, або ти для мене більше не син!
До ночі заміський будинок остаточно спорожнів. Після потворної сварки, криків і взаємних звинувачень Микола був змушений витратити останні кошти з кредитних лімітів, щоб зняти для рідних три номери в придорожньому мотелі та замовити їм вечерю в місцевому кафе.
Дядько Валера напився пива, голосно лаяв сучасних жінок і розбив келих, за який Миколі теж довелося заплатити. Наступного ранку ображені до глибини душі родичі, не дочекавшись неділі, демонстративно завантажилися в автомобілі й поїхали назад до свого міста, пообіцявши, що більше ні ногою не ступлять у цей вертеп.
Микола повернувся до порожнього будинку. Без води, без затишку, зі зламаним замком на воротах і горою порожніх пластикових стаканчиків на веранді, які залишили племінники.
Він сидів на ґанку, дивився на запилений газон і вперше за довгі роки відчував себе абсолютно розчавленим і безпорадним.
А тим часом за двісті кілометрів на північ Любов Андріївна сиділа на відкритій терасі затишного дерев’яного будинку. На ній був теплий пухнастий светр і зручні вовняні шкарпетки. У руках вона тримала чашку гарячого трав’яного настою з лісовим медом.
Повітря пахло сосновою смолою, перепрілим листям і свободою. Телефон лежав у нижній шухляді тумбочки в номері — надійно вимкнений.
Завтра вранці на неї чекали масаж, мінеральний басейн і неспішний обід, приготований професійним кухарем: ніжна форель, приготована на пару, з диким рисом і зеленим салатом.
Люба зробила ковток чаю, заплющила очі й уперше за багато років тихо й щасливо посміхнулася. Попереду було ще цілих тринадцять днів абсолютного, нічим не затьмареного спокою.
І вона знала напевно: колишньої Любочки, безвідмовної та зручної, більше не існує. У цей заміський будинок вона повернеться зовсім іншою жінкою — тією, з чиїми межами доведеться рахуватися кожному, хто захоче увійти в її життя.
