— Артем, принеси з машини ще дві сумки. І сіру теж візьми, там взуття.
Лариса завмерла у передпокої, не встигнувши зняти пальто.
Біля стіни стояла велика темно-синя валіза. Поруч — ще одна, трохи менша. На тумбочці біля дзеркала лежала незнайома зв’язка ключів із брелоком у вигляді дерев’яного будиночка, а з ванної долинав голос Валентини Степанівни.
— Тільки обережніше з білою сумкою! Там флакони!
Вранці Лариса поїхала на роботу раніше за чоловіка. Артем ще лежав у ліжку й сонно запитав, о котрій вона повернеться. Ні про гостей, ні про матір, ні про якісь валізи він не сказав ані слова.
Тому перші кілька секунд Лариса вирішила, що свекруха просто заїхала до них по дорозі кудись.
Потім вона помітила біля сходів три пакети, коробку з феном і згорнутий плед. На пару годин так не приїжджають.
Артем увійшов до будинку з двома сумками.
Побачив дружину й одразу зрозумів по її обличчю, що настав той момент, якого він явно сподівався уникнути.
— Ти вже вдома?
— Як бачиш.
Він поставив сумки біля валізи.
— У мамині квартирі стався протік. Їй треба десь пожити, поки все приведуть до ладу.
Лариса повільно розстібнула пальто.
— Скільки?
— Що?
— Скільки вона збирається тут жити?
Артем відвів погляд у бік кухні.
— Ну… місяця два приблизно.
Лариса зняла чоботи й акуратно поставила їх на килимок.
— Два місяці.
— Може, менше.
З ванної вийшла Валентина Степанівна в домашньому костюмі, який вона, очевидно, привезла з собою.
— Ларисочко, привіт. Я тут ваших рушників не знайшла, тож попросила Артема дістати мої. Не люблю користуватися чужими.
— Вітаю.
Лариса поглянула на чоловіка.
— На кухню.
Артем важко видихнув, але пішов за нею.
Свекруха залишилася в передпокої розбирати пакети. Лариса зачинила двері кухні.
— Коли ти збирався мені сказати?
— Сьогодні.
— До її приїзду чи після?
Він не відповів одразу. Цього було достатньо.
— Артем.
— Ну добре. Після.
— Чому?
— Тому що я знав, що ти почнеш заперечувати.
Лариса кілька секунд просто дивилася на нього. Не підвищувала голос, не перебивала.
Артем, мабуть, вирішив, що треба продовжувати:
— Я подумав, що якщо мама вже приїде з речами, ти не станеш влаштовувати сцену й відправляти її назад.
Лариса навіть злегка нахилила голову.
— Тобто ти все заздалегідь продумав.
— Не роби з цього змови.
— Я й не роблю. Ти сам щойно пояснив схему.
— Їй справді ніде жити.
— Це окреме питання. Я зараз питаю не про твою матір.
Артем втомлено потер лоб.
— Ларо, ну чого ти хочеш? Щоб я сказав: «Мамо, вибач, дружина проти, розбирайся сама»?
— Я хотіла, щоб ти подзвонив мені до того, як привіз сюди людину на два місяці.
— І отримав би відмову.
— Можливо.
— Ось.
Лариса коротко посміхнулася.
— І тому ти вирішив, що згоди тобі не знадобиться.
Артем роздратовано відсунув стілець.
— Давай не починай.
— Вже почали. Тільки не я.
Два роки тому Валентина Степанівна вже жила у них. Тоді все теж починалося невинно: у її будинку міняли труби, і вона попросилася на кілька днів.
Кілька днів розтягнулися майже на три тижні.
На четвертий ранок вона о пів на восьму увімкнула на першому поверсі телевізор так голосно, що Лариса прокинулася у спальні нагорі.
У суботу. На запитання, навіщо так рано, Валентина Степанівна відповіла, що «нормальні люди о цій порі вже снідають».
Потім вона почала перевіряти холодильник.
Спочатку просто цікавилася, чому немає сиру. Через кілька днів вона вже розповідала, які продукти «Артем з дитинства їсть щодня».
Ще через тиждень вона запитала, чому Лариса не приготувала чоловікові їжу з собою, якщо знає, що він цілий день їздитиме по об’єктах.
Лариса тоді один раз промовчала. Вдруге відповіла. На третій раз прямо сказала:
— Артем — доросла людина. Якщо йому потрібен контейнер з їжею, він вміє користуватися холодильником.
Валентина Степанівна образилася. Ввечері Артем попросив дружину «не чіплятися до мами».
Після її від’їзду розмова була короткою. Лариса сказала чоловікові:
— На кілька годин, на вечерю, на вихідні — будь ласка. Жити тут тижнями людина буде лише після нашого спільного рішення.
Артем тоді одразу погодився.
— Добре. Я зрозумів.
І два роки вони до цього питання не поверталися.
До сьогоднішнього вечора.
Будинок, у якому тепер стояли валізи Валентини Степанівни, взагалі не мав стосунку до Артема до їхнього знайомства.
Невеликий двоповерховий котедж дістався Ларисі від бабусі.
Не розкішний, але добротний: три спальні нагорі, вітальня та кухня внизу, невелика ділянка, навіс для машини та тепла комора.
Після оформлення спадщини Лариса поступово навела в будинку лад. Вона не переробляла все відразу, а займалася цим у міру необхідності: замінила стару електропроводку на першому поверсі, оновила сантехніку, утеплила горище, а згодом встановила нові вікна.
Коли вона познайомилася з Артемом, він орендував однокімнатну квартиру.
Вони зустрічалися вісім місяців, перш ніж він переїхав до неї. Ще майже через півтора року вони одружилися.
Для Лариси дім завжди залишався тим місцем, де рішення приймалися не тому, що хтось голосніше сказав «так треба».
І саме це Артем прекрасно знав.
Вона відчинила двері кухні.
— Я зрозуміла.
— Що зрозуміла?
— Усе.
Лариса піднялася нагору. Артем пішов за нею не відразу. Вона дістала з верхньої полиці дорожню сумку й почала складати речі.
Дві пари штанів. Три светри. Домашній одяг.
Білизну. Косметичку. Робочий ноутбук. Зарядні пристрої. Папку з документами.
Коли Артем з’явився у дверях, його обличчя вже було помітно спокійнішим. Він вирішив, що дружина збирає речі для матері.
— Мамі можна віддати кімнату біля сходів. Там шафа майже порожня.
Лариса застебнула сумку.
— Можна.
— Ну, чудово.
Вона взяла ноутбук.
— Але даватимеш ти сам.
Посмішка зникла.
— Що ти маєш на увазі?
— Я їду.
— Куди?
— До тітки Тамари.
— Але ж вона на дачі.
— Саме так.
Квартира тітки стояла порожня до середини осені. Лариса час від часу заходила туди, щоб перевірити сантехніку та забрати пошту; ключі лежали у неї в сумці.
Артем нахмурився.
— Ти серйозно?
— Цілком.
— Через маму?
— Через тебе.
— Знову починається.
Лариса спустилася вниз.
Валентина Степанівна якраз розкладала вміст одного з пакетів на тумбі.
— А ти куди зібралася? — запитала вона.
— Поживу кілька днів в іншому місці.
Свекруха здивовано подивилася на сина.
Артем пирхнув.
— Прогуляється до вечора й повернеться.
Лариса одягла пальто.
— Якщо ти привіз матір без дозволу, то й жити з нею будеш сам.
— Ларо, не влаштовуй цирк.
Вона застебнула сумку.
— Ніякого цирку.
Артем притулився плечем до стіни.
— І що ти цим хочеш довести?
— Нічого.
— Ти справді підеш із власного дому?
— На кілька днів — так. Я хочу подивитися, наскільки тобі сподобається рішення, яке ти прийняв без мене.
Валентина Степанівна незадоволено нахмурилася.
— Не розумію, навіщо робити проблему з мого приїзду.
Лариса повернулася до неї.
— Ваш приїзд — не головне.
І більше нічого пояснювати не стала.
Перед тим, як вийти, вона поглянула на Артема.
— За комунальні послуги я заплачу сама. Це мій будинок, це нормально.
— Дуже дякую.
— А все інше — ваше.
— Що саме?
— Продукти. Прибирання. Готування. Поїздки. Усе, що знадобиться двом дорослим людям.
Артем розсміявся.
— Ніби я без тебе не проживу.
— Ось і чудово.
Вона вийшла.
Квартира тітки знаходилася за двадцять хвилин їзди. Невелика, але чиста й тепла. Там було все необхідне: ліжко, холодильник, робочий стіл і стабільний інтернет.
Лариса поставила сумку біля шафи, відкрила вікна на кілька хвилин, увімкнула опалення сильніше й замовила собі вечерю.
Телефон лежав поруч. Вона не вимикала звук і не блокувала Артема. Їй просто не хотілося розмовляти першою.
У цей час вдома Артем почав розуміти, що мати приїхала не як звичайна гостя.
— Синку, ці речі треба віднести нагору.
Він подивився на дві валізи.
— Мамо, завтра розберемо.
— Навіщо завтра? Я сьогодні хочу все розкласти.
— Я втомився.
— А я цілий день збиралася.
Через двадцять хвилин він тягав валізи по сходах.
Ще через десять Валентина Степанівна покликала його з кімнати.
— У шафі речі Лариси.
— І?
— Куди мені свої повісити?
— На вільну половину.
— Там половини немає.
Артем мовчки почав перекладати коробки з верхньої полиці. Потім мати згадала, що залишила в машині пакет із взуттям. Коли він приніс його, виявилося, що потрібен інший.
Потім Валентина Степанівна попросила з’їздити до магазину.
— Зараз?
— Звичайно. На сніданок нічого немає.
— У холодильнику повно їжі.
Вона відчинила дверцята.
— Я це не їм.
— Що саме?
— Такі йогурти не люблю. Сир занадто солоний. І хліб чорний.
Артем дістав телефон.
— Мамо, скажи, що потрібно.
Через пів години список займав майже весь екран. Певна марка молока. Інший хліб. Сир
Масло. Мінеральна вода. Кава, яку Валентина Степанівна звикла купувати сама.
— А завтра ще треба заїхати в хімчистку, — додала вона.
— Навіщо?
— Пальто відвезти. Я спеціально взяла його з собою.
— Мамо, ти ж два місяці збираєшся тут жити, а не переїжджаєш назавжди.
— Тож мені без пальто ходити?
Артем нічого не відповів.
У магазин він все-таки поїхав. Повернувся ближче до дев’ятої. Валентина Степанівна сиділа на кухні.
— А вечеря?
— Що за вечеря?
— Будемо щось готувати?
— Мамо, я щойно з магазину.
— Я бачу.
Вона подивилася на пакети.
— Тоді зроби щось швидке. Я тим часом прийму душ.
Артем завмер з пакетом молока в руці.
— Чому я?
Мати подивилася на нього так, ніби це було дивне запитання.
— А хто ж іще?
Він мимоволі повернув голову до порожнього місця за столом, де зазвичай сиділа Лариса.
Телефон завібрував. Артем майже зрадів.
Але це написав колега. Від дружини повідомлень не було.
Вранці стало веселіше. Валентина Степанівна прокинулася раніше за нього.
О пів на сьому постукала у спальню.
— Артем, вставай.
— Мамо…
— Нам треба встигнути до будівельного магазину, поки не почалися затори.
Він підвівся, спираючись на лікоть.
— У який будівельний магазин?
— Мені треба подивитися плитку та змішувач.
— А майстер?
— Потім.
— Чому потім?
— Тому що він поки що зайнятий.
Артем сів.
— Зачекай. Коли він взагалі починає ремонт?
— Через три тижні.
Сон зник миттєво.
— Які три тижні?
— Звичайні.
— Ти сказала, що в тебе ремонт.
— Буде.
— Тобто зараз там нічого не роблять?
— Там після протікання все сире.
— Але жити можна?
— Теоретично можна. А навіщо мені там сидіти?
Артем провів долонею по обличчю.
— Ти говорила про два місяці.
— Я сказала «приблизно».
— Що значить «приблизно»?
— Якщо швидко зроблять — два. Якщо ні, залишуся довше.
Він подивився на матір.
— Наскільки довше?
— Звідки я знаю?
Через двадцять хвилин він уже дзвонив Ларисі. Вона відповіла не відразу.
— Так?
— Ти на роботі?
— Збираюся.
— Може, повернешся ввечері?
— Навіщо?
— Ну, досить уже. Я зрозумів.
Лариса застібала годинник.
— Що саме?
— Що треба було спершу з тобою поговорити.
— Добре.
— Я сам буду опікуватися мамою. Тобі нічого не доведеться робити.
Лариса підійшла до вікна. У дворі жінка у світлій куртці садила дитину в машину.
— Артем, я поїхала не тому, що не хочу купувати твоїй мамі продукти.
— Я знаю.
— Ти навмисно приховав її переїзд, бо розраховував, що мені буде незручно заперечувати, коли вона вже опиниться в будинку.
Чоловік мовчав.
— Ось з цим і розберися.
— І скільки ти там сидітимеш?
— Поки не зрозумію, що повертаюся додому, а не в готель, де мешканців заселяють без мене.
— Ларо…
— Мені час.
Вона завершила розмову. Не роздратовано.
Просто розмова на цьому закінчилася. Того ж дня Артем уперше серйозно поговорив із матір’ю. Без Лариси. Без спроб перекласти розмову на неї.
Валентина Степанівна спочатку навіть не зрозуміла, що він пропонує.
— Куди я маю їхати?
— Ти казала, що Зоя Михайлівна пропонувала тобі пожити в неї.
Мати різко поглянула на сина.
— А до чого тут Зоя?
— До того, що в неї є вільна кімната.
— Я не хочу нікому заважати.
Артем не втримався.
— А нам можна?
— Ти мій син.
— І?
— Зоя — чужа людина.
— Вона сама запропонувала.
Валентина Степанівна роздратовано поправила волосся.
— У неї на кухні тісно. І ванна стара.
Артем повільно кивнув. Тепер усе стало остаточно зрозуміло.
— Значить, справа не в тому, що тобі зовсім ніде жити.
— А я хіба казала, що залишуся на вулиці?
— Ти дала зрозуміти саме це.
— Не вигадуй.
— Мамо, давай простіше. Завтра я відвезу тебе до Зої Михайлівни.
Валентина Степанівна завмерла.
— Це Лариса вимагає?
— Ні.
— Не бреши.
— Вона взагалі не знає, що ми зараз розмовляємо.
— Значить, вона довела тебе до цього своїм відходом.
Артем сів навпроти.
— Я сам довів її до відходу.
Мати підтиснула…
Він мимоволі здригнувся, бо Валентина Степанівна лише відкинулася на спинку стільця й схрестила руки.
— Чудово. Тепер мати винна.
— Я цього не казав.
— А що ти сказав?
— Що завтра відвезу тебе.
На цьому розмова завершилася.
Зоя Михайлівна дійсно виявилася готовою прийняти подругу. Причому здивувалася, чому та відразу не погодилася.
— Я ж тобі ще в четвер сказала: кімната вільна, живи хоч до зими.
Валентина Степанівна відповіла щось нерозбірливе про сина. Артем мовчки вивантажував валізи. На зворотному шляху вперше за дві доби в машині було тихо.
Без прохань. Без списків. Без вказівок, куди їхати далі.
Він зупинився біля будинку, увійшов і довго стояв у передпокої. На тумбі більше не лежали чужі ключі.
Валізи зникли. На сходах не було пакетів. Будинок знову виглядав як завжди. Тільки Лариси в ньому не було.
Він написав:
«Маму відвіз до Зої Михайлівни. Якщо захочеш — приїжджай ввечері».
Лариса побачила повідомлення після роботи.
Не відповіла відразу.
Закінчила справи, вимкнула ноутбук, зібрала речі й тільки потім написала:
«Приїду».
Артем чекав на неї вдома. Не біля дверей і не біля вікна. Сидів на кухні.
Лариса увійшла, поставила сумку в передпокої й пройшлася по першому поверху.
Жодних валіз. Жодних чужих речей.
Валентини Степанівни теж не було.
Артем встав.
— Вона у подруги.
— Зрозуміла.
Лариса зняла пальто.
— Я був неправий.
Вона подивилася на нього. Він явно підготував пояснення, але вона зупинила його:
— Не треба.
Артем кивнув.
— Добре.
Лариса пройшла на кухню.
— Якщо ти ще раз вирішиш поселити сюди когось без моєї згоди, я не поїду на кілька днів.
Він нахмурився.
— Що ти маєш на увазі?
— Наступного разу питання буде вже не в гостях.
Артем зрозумів.
Наступного дня Валентина Степанівна зателефонувала синові вранці. Артем вийшов розмовляти на ґанок.
Повернувся хвилин через п’ять.
— Мама хоче забрати зарядний пристрій. Залишила біля ліжка.
— Відвези.
— Уже знайшов.
Лариса налила собі кави.
Артем поклав зарядний пристрій у кишеню куртки.
— І ще вона сказала, що у Зої дуже незручний диван.
— Буває.
— І що ввечері у неї голосно працює телевізор.
Лариса подивилася на чоловіка.
— Навіщо ти мені це розповідаєш?
Він на секунду замовк. Потім усміхнувся.
— Дійсно. Немає сенсу.
І пішов.
Через кілька днів життя повернулося до звичного ритму. Лариса працювала.
Артем займався своїми справами. Валентина Степанівна не намагалася приїжджати. Іноді дзвонила синові й повідомляла новини про майстра.
Спочатку той обіцяв приїхати через два тижні.
Потім звільнилося вікно раніше. Ще через кілька днів з’ясувалося, що більшу частину робіт взагалі можна закінчити швидше, ніж вона припускала.
Одного вечора Артем зайшов на кухню з телефоном.
— Мама в суботу повертається додому.
Лариса підняла очі.
— Добре.
— Ремонт майже закінчили.
— Чудово.
Він трохи постояв.
— Вона ще сказала, що даремно стільки речей таскала.
Лариса подивилася на нього.
— Це вона тільки зараз зрозуміла?
Артем розсміявся.
— Схоже на те.
У суботу вони випадково зустріли Валентину Степанівну в магазині.
Та везла візок і вибирала побутову хімію.
Побачивши Ларису, на секунду зупинилася.
— Ну, ремонт майже закінчений.
— Добре.
— Сьогодні вже ночую у себе.
— Вітаю.
Свекруха явно чекала на щось ще. Виправдань. Пояснень. Можливо, розмови про те, хто в тій ситуації був правий.
Лариса взяла з полиці упаковку губок і поклала в візок.
— Артем, нам ще потрібен засіб для посудомийної машини.
— Зараз візьму.
Вони пішли далі. Біля каси чоловік тихо запитав:
— Ти зовсім не хочеш це обговорювати?
— Ні.
— Чому?
Лариса подивилася на нього.
— Тому що ми вже обговорили.
І більше до цієї історії вони не поверталися.
Артем усе запам’ятав і без повторень.
