Останнім часом Зінаїда сильно знесиліла. Ні, вона не була хворою чи занадто старою: рідна дочка повністю зруйнувала її життя.
Ось уже рік Зіна жила у мене й майже не вставала. Якось сусідка попросила мене зателефонувати Жасмин, її падчерці.
— Нехай приїде. Хочу вибачитися.
— Зіно, чому сама не подзвониш?
Зіна опустила очі:
— Боюся, що вона не приїде, якщо я сама подзвоню. Краще вже ти, — безсило прошепотіла вона й заплакала.
Я набрала номер.
— Жасмин? Це сусідка твоєї тітки Зіни, тітка Віра. Вона просить тебе приїхати.
— Тітка Віра? Що сталося? — затараторив схвильований голос дівчини.
— Приїжджай, донечко. На місці розберешся, — відповіла я й поклала слухавку.
— Приїде? — з надією запитала Зіна.
— Приїде! Жасмин у тебе добра, — відповіла я, а про себе подумала: «Шкода Зіну. Але на місці Жасмин я б ніколи не поїхала…»
Тієї ночі я не спала: лежала й згадувала Жасмин. Багато води спливло з тих пір, як ця маленька дівчинка з’явилася у нашому селі на Полтавщині. Дівчинку привіз із Закарпаття її батько, Іван. Він строкову проходив десь під Ужгородом, там і одружився з місцевою чорнобривою дівчиною.
Народилася Жасмин. Дружина пішла з життя, коли доньці виповнилося 6 років, і Іван повернувся додому в село разом із дитиною.
Дівчинку одразу охрестили в нашій церкві. Священник у хрещенні назвав її Ніною, але ми всі так і кликали її — Жасмин.
Незабаром Іван одружився із Зіною, і в них народилася Світланка. Спочатку все було добре, ось тільки Жасмин ніяк не могла назвати Зінаїду мамою. Все «тітка Зіна» та «тітка Зіна»…
— Годую цю чорняву бусурманку, співаю їй… Як рідну дитину її пещу! Невже я не заслужила, щоб вона називала мене мамою? — скаржилася Зіна на вулиці.
— Заспокойся, Зіно! Дівчинці вже було шість років, коли втратила рідну матір! Вона її пам’ятає! Потерпи! Можливо, і назве тебе мамою! А якщо й ні — Бог з нею! Змирися! Адже це дитина!
Але Зінаїда не змирилася. З кожним днем вона все сильніше ненавиділа падчерку: навантажувала її непосильною роботою, намагалася якомога болючіше образити чи штовхнути.
Іван нічого не помічав, наче осліп. Він працював у місцевому господарстві на тракторі й від світанку до ночі був у полі. У його присутності Зінаїда поводилася цілком пристойно, а сама Жасмин батькові ніколи не скаржилася. Вона виростала працьовитою, терплячою і не по роках мудрою.
Пам’ятаю, малятку було всього сім, а мачуха змушувала її доглядати за маленькою Свєточкою, носити у величезних відрах воду з колодязя, полоти грядки й доїти корову. Нам, сусідам, було до сліз шкода дівчинку.
— Що ти витворяєш, Зіно? Грішно знущатися над сиротою! — намагалася я втихомирити її.
— Нічого цій відьмі не станеться! Нехай відпрацьовує свій хліб! — злобно пихкала Зінаїда.
Одного разу Жасмин чимось провинилася, і мачуха покарала її. На щастя, я це побачила й відібрала дитину. Хотіла тоді все розповісти Івану… Але не наважилася втручатися в чужу сім’ю. Ох, як же я потім карала себе за це боягузтво!
Сталося так, що одного разу Жасмин недогледіла за Світланкою, і та вибігла за ворота й зникла. Малечу знайшли швидко у сусідньому садку, але Зінаїда лютувала. Вона вчинила дещо гірше за покарання…
Іван тоді працював у нічну зміну. Вранці він приїхав з поля, а старшої доньки ніде немає! Зіна якраз погнала корову в стадо. Іван кинувся шукати Жасмин— ліжко з вечора навіть не розібране.
Батьківське серце передчувало біду. Ще до світанку Іван прибіг до мене. Разом ми шукали дівчинку: кричали, кликали! Іван навіть у колодязь зазирав.
Раптом він побачив великий замок на дверях старої комори й розбив його сокирою. На купі старого, погризеного щурами мотлоху спала, згорнувшись калачиком, його Жасмин.
Тоді Іван добряче проучив дружину. Ми аж збіглися, боячись, що за неї, і розбороняли їх. Він хотів одразу розлучитися, але залишився лише заради малої Свєти.
Зіна після того випадку стала тихою, бо просто боялася чоловіка. Але Жасміин після тієї ночі в коморі перестала розмовляти й повністю замкнулася в собі.
Марно Іван возив доньку до обласних лікарів у Полтаву та Київ, возив до знахарок — нічого не допомагало.
Тоді чоловік вчинив радикально: розлучився, забрав Жасмин й виїхав геть, у сусідню область. Молодшій Світлані він сумлінно перераховував аліменти до повноліття.
Минали роки. Світлана виросла, вийшла заміж і поїхала з чоловіком жити до Києва. У них з матір’ю стався якийсь конфлікт, і Свєта просто викреслила її зі свого життя. Для Зіни настали чорні дні — адже вона любила лише свою Свєточку.
Зіна почала ходити до нашої сільської церкви, молилася, плакала, благала Господа пом’якшити серце доньки. Все марно.
Світлана не дзвонила й не приїжджала. Нещасна мати поїхала до неї в Київ сама, але донька навіть двері не відчинила.
А що ж Жасмин? Я побачила її лише через багато років, на похоронах Івана. Коли він пішов з життя, Жасмин вирішила поховати батька в рідному селі поруч із його батьками.
Вона виросла, розквітла, перетворилася на справжню вродливу жінку з глибоким, виразним поглядом. І мова до неї повністю повернулася. Разом із нею приїхав чоловік та двоє гарненьких синів.
А Свєта навіть на похорон батька не з’явилася. Зате приїхала через тиждень і зажадала від матері переоформити хату на неї.
— Донечко, та я ж поки що жива… – розгубилася Зіна.
— Мамо, живи собі! Але навіщо потім ця бюрократія та тяганина зі спадщиною? Простіше зробити дарчу зараз.
Зіна послухалася. Вони оформили документи в нотаріуса, і Світлана одразу ж пішла. А за місяць повернулася вже з покупцями й виставила рідну матір на вулицю, забрала гроші й зникла.
Це остаточно зламало Зінаїду. Вона тяжко захворіла, і я забрала її до себе…
Жасмин приїхала опівдні. Я залишила їх із Зіною наодинці. Вони довго розмовляли, а коли вийшли з кімнати, я помітила, що Зіна наче ожила.
— Тітонько Віро, я забираю маму Зіну до себе, — спокійно сказала Жасмин. — Допоможете зібрати її речі?
— Жасмин, дитинко! Дякую тобі, але я ж зовсім слабка… Не витримаю дороги… — заклопотано мовила Зіна.
— Нічого! У нас ви швидко одужаєте. Онуки вам сумувати не дадуть! Та й мені веселіше буде, — посміхнулася Жасмин.
Я зібрала речі Зінаїди, і вони поїхали.
Зараз вони часто мені телефонують: то Жасмин, то Зіна. Зіна з захопленням розповідає про своє нове життя, про зятя та онуків. Про рідну Світлану вона мовчить, а я й не питаю, щоб не роз’ятрювати рану.
Слухаю її і дивуюся, яке ж велике, щедре й милосердне серце виявилося у Жасмин.
Переживши стільки знущань у дитинстві, вона зберегла душу чистою, світлою і здатною прощати там, де більшість простити б не змогли.
