Мій чоловік уже близько року не може знайти собі роботу. Мені нещодавно виповнилося 44 роки. Уже немолода, але ще не така вже й давня. Тим паче що шкідливих звичок у мене немає і час від часу я намагаюся тренуватися.
Не те щоб я була прямо худенькою, але зайвого в мене небагато. Все-таки не дівчинка, та й робота сидяча. Моєму чоловікові, 46 років. Раніше він працював на виробництві. Нелегка праця, але оплачувалася добре.
Якщо згадати, як було років 30 тому, це просто небо і земля. Але ось завод вліз у борги, начальство не наважилося урізати собі зарплату, а тому було змушене провести низку скорочень. Під які потрапив і мій чоловік.
Якби до цього моменту в нас було все хитко, мені було б легше. Для мене це був би знак, що пора нам із цією людиною розлучатися. Але ні, жили душа в душу. Тому я не сильно засмутилася, коли дізналася цю новину.
Моя професія дозволяє мені утримувати нас обох. Із втратами, але все ж таки. Спочатку чоловік дуже сильно хвилювався. Не їв, погано спав. Ходив весь блідий у ті недовгі моменти, коли перебував удома.
Решту часу він їздив містом і шукав роботу. Звертався по допомогу до друзів, колишніх колег, навіть однокласників. А вечорами таксував. Але через кілька місяців стало зрозуміло, що за своїм профілем він роботу не знайде.
Що робити? Вік не той, щоб перенавчатися з нуля. А їхати в інше місто на півроку чи рік дивно? У нас немає дітей, але шлюб був досить міцним. З іншого боку, ми дорослі люди і розуміємо, чим би це все закінчилося.
Я, зі свого боку, нікуди переїжджати не маю наміру. Тепер чоловік сидів удома по кілька днів і просто лежав на дивані. Вмикав якусь музику і просто дивився в стелю. Я вже боялася, що пити почне.
Але ні, до цієї справи в нього ніколи не було особливої тяги. Але від цього зовсім не легше, коли, приходячи з роботи, доводиться доглядати за власним чоловіком, як за маленькою дитиною.
Іноді я виділяла йому якусь суму, щоб він міг вийти в місто, пройтися і купити якихось продуктів. Готує він непогано, тож хоча б якусь користь чоловік приносив. Але з часом він навіть це перестав робити.
Тобто за покупками-то ходив, але почав брати вже якісь напівфабрикати, які неможливо їсти, зате можна швидко приготувати: варто тільки розігріти. Днями стукнуло мені 44 роки. Не ювілей, але свято взагалі-то.
Якраз до цього чоловік кілька днів десь пропадав, мабуть, знайшов халтурку якусь. Мені подарунків не треба, але хоча б якесь нормальне ставлення можна до дружини проявити.
Та й чого приховувати, я трохи грошей на столі в коридорі залишила, перед тим як на роботу піти, але він ще спав. На роботі мене привітали, купили тортик і до нього ще всякого. Було весело і якось тепло.
Навіть вручили невеликий презент і зайвий вихідний, приємно. Додому я, можна сказати, летіла. У супермаркеті взяла ще продуктів, ледве дотягнула сумки, відчинила вхідні двері і на мене дивилося незадоволене обличчя чужої людини.
Це був мій чоловік, але в той момент я його не впізнала. Якась апатія, агресія, змішана з образою. Виявилося, своїх грошей у нього не було, а те, що залишила я, здуло протягом за стіл. Михайло їх не знайшов.
За весь день він зголоднів, а тепер висловлював претензії з приводу моїх пакетів, повних смачної їжі. Очевидно, про моє свято він забув. Хочу подати на розлучення. Я втомилася. У нас уже були проблеми, але ми їх переживали разом.
Тепер же, коли чоловік перетворився на непотрібну ношу, я не бажаю цю ношу тягнути на собі. Нехай робить що хоче, але почуття вмить випарувалися. І мені все одно, що про мене скажуть інші. Так далі жити не можна.
