Усміхаюся доньці, співаю пісеньки, ношу на руках, роблю масаж, розмовляю з нею, але я не маю бажання це робити, це все через силу…

Дитина запланована і дуже довгоочікувана. Все було добре, з батьком дитини чудові стосунки. Ще бувши при надії я не відчувала любові до нової людини у собі. Не говорила з животом, як багато майбутніх матусь. Думала, що коли дитина з’явиться, тоді й прийде любов.

Дитина з’явилася, але любов’ю до неї я не спалахнула. Вона кричала найголосніше в пологовому будинку, і вдома продовжує. У мене на руках не заспокоюється, треба її дуже сильно і довго заколисувати, щоб перестала кричати.

Я постійно на нервах, почуваюся спокійно лише тоді, коли вона спить. Точніше вже й у ці моменти мені не спокійно. Я постійно в напрузі чекаю, що вона прокинеться, і знову кричатиме. Я чекала спочатку два тижні, бо прочитала, що післяпологова депресія на той час минає. Нічого не змінилось.

Потім чекала на місяць, теж легше не стало. Нині їй 1,5 місяці. На мою думку, стає тільки гірше. Молоко зникло. Мої надії на те, що стане легшим, згасають і від цього ще більша депресія накриває. Я весь цей час намагаюся бути гарною мамою, годую найкращим, купую гарні дорогі речі, іграшки.

Усміхаюся доньці, співаю пісеньки, ношу на руках, роблю масаж, розмовляю з нею, але я не маю бажання це робити, це все через силу. Зараз я морально так втомилася, що вже насилу змушую себе робити ці звичні речі з посмішкою, розмовляти з нею. Я намагаюся, а вона у відповідь репетує.

Мабуть, відчуває, що я не люблю її і не любить мене теж. Я бачу, що вона не відчуває, що я її мама. Кажуть, діти відчувають маму та заспокоюються з нею. Це не про нас. Вона абсолютно не реагує на мене. Вона навіть усміхатися ще не вміє, хоча у всіх знайомих діти вже посміхаються батькам.

Мабуть, їй не хочеться посміхатися такій жахливій матері. Іноді, коли вона зовсім виводить мене своїм криком, я починаю плакати і можу крикнути їй у серцях, щоб замовкла. Я божеволію і не знаю, як це виносити. Педіатр каже, що дитина здорова і репетує вона не від хвороб.

Допомоги немає ніякої, бабусів-дідусів немає, чоловік на роботі з 7 ранку до 9 вечора. Я жахлива мати. Звісно, ніхто не знає про мої почуття, на вигляд ми — звичайна щаслива сім’я. Але я так більше не можу, коли я полюблю її?

Чи полюбить вона мене колись? Коли вона перестане кричати? Коли вже полегшає? Я вже в церкву ходила і молилася, щоби все налагодилося. Нічого не допомагає.

You cannot copy content of this page