Моя невістка – дуже розумна й начитана дівчина. Я хоч і не вважаю себе дурною, але порівняно з нею іноді почуваюся незручно, а між нами, на хвилиночку, понад двадцять років різниці. При цьому, щоб було зрозуміло, я говорю не про самі знання як такі.
Майже будь-яку інформацію можна почерпнути з книжок чи Інтернету. Я говорю про те, як швидко вона може приймати правильні рішення. Про те, як легко їй підтримувати бесіду. Такі люди в мене завжди викликали повагу. Ще на етапі залицянь син розповідав, яку неймовірну дівчину він зустрів.
Розповідав, що хотів зав’язати з нею стосунки, що вона гарна, вміє одягатися, у неї свій стиль і в спілкуванні їй немає рівних. Я тоді не звернула уваги на слова закоханого хлопця, тому що по-іншому вони й не вміють. Закоханий чоловік не бачить перед собою “червоних прапорів”.
Для нього не існує мінусів у тієї, в кого він закохався. Мізки наче в один момент відключаються. Тож єдине, що я винесла для себе з цих його захоплень, було таке: скоро син прийде додому не один, а з подругою. Потрібно привести квартиру до ладу, та й узагалі бути готовою.
Не люблю раптових гостей, але що поробиш. Характер у сина досить емоційний, тож якщо йому раптом стукне у голову, то про наслідки він й не думатиме. Ну хоч із зовнішністю пощастило, дівчатам він подобається. Місяця через півтора до нас хтось подзвонив на домашній телефон.
Я не відключала його про всяк випадок: багато родичів із села, і на мобільний їм дзвонити незручно. Та й усілякі місцеві служби ніби як поважають, якщо до них телефонувати зі стаціонарних номерів. На іншому кінці дроту зі мною привітався спокійний жіночий голос.
Дівчина представилася і пояснила ситуацію: це була та сама, яка хотіла попередити, що вони днями прийдуть у гості. Син, звісно ж, мене попередити забув, тож вона вирішила ситуацію виправити. Перша зустріч справила на мене приємне враження.
Скромна, розумна дівчина, одягнена зі смаком, з хорошою роботою. Знає, де промовчати, а де сказати потрібні слова. Просто розумничка. За півроку мій син запропонував їй вийти заміж, а ще за чотири місяці вони одружилися. За цей час я не чула й натяку на те, що в них була сварка чи просто суперечка.
Тоді я навіть не підозрювала, яка ж моя невістка хитра жінка. Оскільки молоді винаймали квартиру, я вирішила допомогти їм із найголовнішим: із житлом. Так вийшло, що ми з колишнім чоловіком багато працювали в молодості. І вкладалися не у всілякі дурниці і, тим більше, не у відпочинок.
Нерухомість – ось що цікавило нас обох насамперед. Тож моїм весільним подарунком стали ключі від квартири, яку я раніше здавала і яка, між іншим, приносила непоганий дохід. Однокімнатна, але з ремонтом і в самому центрі міста, а для молодих людей розташування – це дуже важливо. Я по собі знаю.
Батьки невістки жили в іншому місті, тож вони лише змогли передати якусь суму грошей і помахати мені ручкою по відео. Якщо я правильно зрозуміла, вона давним-давно вирішила переїхати від тих людей. І правильно зробила. Я побачила радянські меблі, старий телевізор, облізлого собаку, щось схоже на сервант.
Так, поняття “амбіції” їм напевно чуже. Що ж, тим краще для невістки, вона знову прийняла правильне рішення. Кілька разів я з невісткою ходила по магазинах. Не конкретно для цієї мети, а так, поговорити, поділитися новинами. І щоб удома не сидіти. Частити в них удома я не хотіла.
Мені подобається бути “розуміючою” свекрухою, а запрошувати до себе теж сенсу не було. Що цікавого може бути в мене у квартирі для молодої дівчини? Та й час на дорогу витрачати… Як виявилося, мої внутрішні висновки мене підвели. І зовсім скоро саме невістка дала мені це зрозуміти.
Здається, рано вранці до мене зателефонував син. Він був дуже схвильований, говорив швидко, заїкався. Хороша новина: вони чекають на дитину. Погана новина: невістка погано почувається, тож бере відпустку. Тепер вона – майбутня мати, а отже, до неї треба ставитися по-особливому.
Бути м’якше, намагатися догодити всім її примхам, але це мене не стосується, нехай чоловік мотає фокуси дружини на вус, така його роль. Але не все виявилося так просто. На третій місяць вагітності я сама прийшла до них в гості. Підтримати, запитати, як почувається невістка.
Я ставилася до неї як до молодшої подруги. Щось приховувати від неї не було сенсу, ми ж не конкурентки. Та й із сином у них усе було чудово. Тож ніщо не віщувало біди. Аж раптом вона сіла навпроти мене і з серйозним виглядом заявила про те, що мені потрібно помінятися з ними житлом.
Я живу в трикімнатній квартирі, тому що люблю, коли навколо мене багато повітря. Нехай ремонт і не такий свіжий, але він зберігає в собі тонни спогадів і приємних моментів. Моя квартира – моя фортеця. Але невістка переконує мене з’їхати на кілька років до них, в однокімнатну.
Бо дитині буде там тісно, а тут – саме те. Я, як майбутня бабуся, розуміти повинна. І не сперечатися. На кожне моє заперечення у неї є два готові аргументи. І непрозорі натяки про те, що вона навіть готова налаштувати проти мене власну дитину, якщо це буде потрібно.
При цьому її міміка говорить про те, що вона зовсім не жартує. Де ж поділося наше дружнє спілкування? До чого ж хитра жінка. Загалом, зараз вона на сьомому місяці, тож часу на “подумати” у мене небагато. Уже навіть син долучився і питає, чому я не хочу змінюватися.
Знала б я, яку змію пригріла на душі – ставилася б до неї зовсім по-іншому. Але, з іншого боку, особливо обставини я б не змінила. Вона молодша за мене, хитріша, і люди її люблять.
Уперше скажу таке, але нам, жінкам, не вистачає чоловічої прямолінійності. Якби ж сказати все одразу і як є. Так ні ж, втирається в довіру, а потім б’є, звідки не чекали. Така ось натура отруйна, на жаль, ніяк її не зміниш.
