Я з чоловіком довго зустрічалася перед тим, як вийти заміж. Після весілля і я, і мій чоловік багато працювали, але й часто подорожували. Життя було веселим та яскравим, але мені дуже хотілося дитину. Після чергової подорожі моє бажання збулося. Моєму щастю не було меж.
Чоловік допомагав мені з усім та терпів мої примхи. Мене постійно турбували думки, що він не витримає і піде, що я нікому не буду потрібна, що маю поганий вигляд. Щоб хоч якось подолати свій стан, я почала читати різноманітні книжки з психології, що, до речі, мені допомогло.
Час промайнув досить швидко. Чоловік дуже добре проявляв себе як батько та друг. Десь через рік я вирішила відвезти малюка до родичів у гості, а чоловік залишився вдома. Ми кілька днів гуляли на свіжому повітрі, наче все було добре, але погода псувалася і ми вирішили повернутися додому трохи раніше.
Вдома мене чекав неприємний сюрприз. У власній квартирі я побачила чужу жінку, яка швидко пішла як тільки мене побачила, а я так і стояла. Чоловік почав виправдовуватися, але я була шокована і майже його не чула. Того ж вечора я зібрала якісь речі і поїхала назад до родичів.
Чоловік кожного дня дзвонив, перепрошував та благав повернутися. Клявся, що без мене й сина йому життя немає. Благав і плакав. Я його дуже кохаю, але не можу пробачити зраду. От просто не можу і все. Можливо, треба забути це все й жити далі, або повернутися та розпочати все з нового аркуша?
