Заміж вийшла у 21 рік, чоловік – одноліток. Звичайно, це було рано, але я так його любила, і мені здавалося, що він також любить і мене. Наразі ми разом прожили вже 21 рік, але як прожили? За цей час нам доля подарувала двох дітей, синові зараз 20 років, а доньці – 15. А я не знаю, що мені робити далі.
Чоловік завжди любив гульнути. Вже після весілля я була неприємно вражена. Звичайно, мені треба було відразу висловити своє ставлення до такої поведінки, але я за характером надто м’яка людина. Мені треба було з багатьох моментів одразу зайняти рішучу позицію.
Я ж чомусь завжди думала, що якщо чоловік і дружина люблять один одного, то це природно – поважати і дбати, не завдавати душевного болю іншому. Але, мабуть, треба обов’язково одразу говорити, що не подобатися, а я мовчки ображалася, а чоловік, мабуть, не розумів, що мені не подобається.
А не подобалося з роками все більше – він почав спочатку затримуватись з друзями, і це при тому, що я ніколи не відмовлялася прийняти гостей, зараз може не прийти додому ночувати, якщо щось починаю говорити – ображає. Вдома він ніколи особливо не любив щось робити.
Хочу зазначити, що живемо ми у своїй оселі, зараз я навіть на городі все роблю одна чи з дітьми. За той час, що ми живемо, я допомогла йому закінчити коледж заочно, у нього не було освіти, і коли він їхав на сесії, я залишалася одна з маленькими дітьми.
Бувало і без грошей сиділи, бо йому треба було платити за навчання, а якось випадково я дізналася, що він там із друзями і по ресторанах ходив, і ні в чому собі не відмовляв, хоч знав, що мені важко. Я не виправдовую себе, напевно, йому стало нецікаво зі мною.
Я завжди намагалася і свята організувати, і разом з ним ми в гості ходили, хоча мені більше сподобалося б провести час сім’єю десь на природі або в хорошій компанії. Та й неможливо весь час розважатися, адже у будь-якій сім’ї стільки справ.
Коли я щось просила його зробити, у кращому разі чула: зроблю – але все так і залишалося на мені. Якби він працював цілодобово – але ж і з цього боку нічого, він працює, звичайно, але коли фінансово важко, то завжди в нашій родині я починаю викручуватися, шукати підробіток.
Зараз ми почали будувати будинок у передмісті, це дуже важко, доводиться наймати на будь-яку роботу, хоча щось можна було б зробити і самотужки, але він не хоче. При цьому майже завжди, якщо не працює, то десь гульбенить. Починаєш говорити, одразу кричить.
Все набридло, я знаю, що впораюся без нього, пропонувала розійтися – не хоче, каже, що любить, не зможе жити без сім’ї, і мені стає його шкода. А найжахливіше сталося нещодавно – я побачила його листування в телефоні, може це триває вже давно, але я не маю звички перевіряти щось.
Намагалася з ним говорити, він стверджує, що це лише слова, насправді нічого немає, але номер реальний, і я відчуваю – було. Мені так прикро і гидко, і я подала на розлучення, ось тільки при розлученні доведеться продавати недобудований будинок.
На жаль, на ці гроші ні він, ні з дітьми нічого купити не зможемо. Він насамперед мені наговорив, і що я дурна, і для нього давно вже чужа, і що істеричка, а потім, що любить, і ніхто йому не потрібний. Так страшно все кинути і почати спочатку.
Від образи не можу заспокоїтись, шкода своїх батьків, я їм ніколи не скаржилася, вони думали, що у нас все добре, про його поведінку не знали. Куди мені з дітьми йти, працюю у школі, син навчається ще в інституті. Влітку він підробляє, але під час навчання я йому не дозволяю.
Я собі докоряю, що діти бачать неправильні сімейні стосунки. Хоча він ніколи дітей не ображав, завжди ласкавий з ними, але старатися для них ніколи не буде, ні в матеріальному, ні в моральному плані. Зняти житло мені не під силу.
Мені треба ще й кредит доплатити, який на будівництво знову ж таки я оформляла, бо в мене бюджетна організація та зарплата більша. Страшно і боляче, але й пробачити не зможу, я думаю, насправді він не любить мене, просто йому всі ці роки було зручно.
Зараз він знову вже тиждень десь гуляє, і знову я винна, за його словами, я його «завела» з розлученням. Знаю, що коли він залишиться один, він зовсім голову втратить, йти у нього нема до кого – у нього залишилася тільки старенька матір, але до неї він не ходить.
Я бачу, що він і сам переживає, але навіть прощення не попросив – це я винна, що випадково взяла його телефон. Як знайти сили все це пережити? Боюся не витримати та забрати заяву про розлучення.
