Була вже пів на третю ночі, але Алла не спала — чекала на пасинка. Кирило затримувався і не відповідав на дзвінки. Алла дуже хвилювалася: пасинок був проблемним хлопцем, постійно вплутувався в якісь історії. Ось і сьогодні йому хтось зателефонував, він зібрався і поспішив піти.
— Ти куди?
― Скоро повернуся, ― кинув він і зник за дверима.
Алла занепокоїлася. Вже через годину почала йому дзвонити, він скидав дзвінки, а потім — «телефон поза зоною». Намагаючись відігнати погані думки, мачуха зайнялася домашніми справами. До пізньої ночі прибирала та прала. Але Кирило так і не повертався.
Алла спробувала лягти спати. Але заснути не виходило. Тому вона увімкнула світло і сиділа на кухні перед чашкою з водою, не наважуючись налити заспокійливе: боялася, що засне і не почує, як дзвонить Кирило. Раптом йому знадобиться допомога…
О третій годині пролунав телефонний дзвінок. На екрані з’явився незнайомий номер.
― Вітаю, ― пролунав у слухавці незнайомий чоловічий голос. ― Кирило Любченко ― ваш син?
― Так! Що з ним?
― Його затримали.
― За що?
― Бі..ка. Приїжджайте до п’ятнадцятого відділення.
Алла поспішно зібралася і побігла за своїм Кирилом.
* * *
Їй було вже сорок три, коли вона зустріла Костянтина. Вони обоє якось швидко зрозуміли, що потрібні одне одному.
Костя був удівцем. Він втратив дружину за рік до знайомства з Аллою, довго не міг оговтатися. Алла працювала дитячим психологом у приватному медичному центрі.
Син Кості, Кирило, після відходу матері зовсім відбився від рук. Батько вирішив відвести його до фахівця. Так вони з Аллою й познайомилися.
Може, це була просто вдячність з його боку і бажання врятувати батька разом із сином — не так уже й важливо.
Але Алла й Костянтин швидко одружилися. Костя зовсім не вмів спілкуватися з сином. Поки була жива дружина, потреби в цьому особливо не було, а потім Марина пішла з життя від раку. Згоріла буквально за три місяці. Він намагався її врятувати, але хвороба виявилася швидшою.
Кирило став дуже замкнутим, апатичним, почав прогулювати школу. Батько розумів, що не зможе допомогти: йому самому потрібна була допомога. Алла врятувала обох. І він уже не міг уявити життя без неї.
― Ти нам потрібна, ― просто сказав одного разу Костя замість пропозиції.
Алла на той час уже перестала вірити, що знайде сім’ю. З першим чоловіком вона розлучилася: Андрій дуже хотів дітей, а вона не могла народити.
Від розлучення оговталася лише завдяки підтримці матері, Катерини Львівни, жінки дуже міцної, практично незламної. Вона все життя пропрацювала в прокуратурі, тому не відрізнялася сентиментальністю. Але єдину дочку обожнювала і тільки з Аллою була м’якою та ніжною.
Після всього пережитого Алла вирішила присвятити себе чужим дітям. Здобула освіту психолога. Кілька років працювала в школі, але там було більше паперової роботи, ніж реальної допомоги дітям.
Подруга запросила її до медичного центру, де вже через пів року вона зустріла Костю та Кирила.
— Ти мені не мати! — одразу заявив їй пасинок.
― Я не претендую.
― Тоді не лізь у моє життя.
― Ні в якому разі! ― пообіцяла мачуха. І потихеньку приручила Кирила.
Він прийняв її, але завжди був з нею холодним, грубуватим. Батько робив йому зауваження, але сама Алла не ображалася: прекрасно розуміла причини такої поведінки і не тиснула.
Через два роки сталася біда: Костя раптово пішов з життя від інфаркту. Кирило дуже важко це переживав. Аллі теж було дуже боляче, але вона не дозволяла собі бути слабкою. У неї тепер був пасинок.
― Ти ніколи не любила батька! ― звинуватив він її одного разу.
― Навіщо ти так говориш? Тобі стане легше, якщо ти мене образиш?
― Так, мені стане легше.
― Тоді говори далі!
― Не хочу з тобою розмовляти! Не хочу тебе бачити! Ти весь час вдаєш, що все нормально, все добре! А нічого хорошого немає! Хіба це нормально — що батьки пішли обоє? Я повинен, на твою думку, це прийняти?
— У тебе немає вибору, Кирило.
— Є! Я проти цієї системи! Я ніколи не прийму таких умов, за яких ми маємо змиритися! А ти блаженна! Просто блаженна дурепа!
― Можливо, ― спокійно відповіла вона. ― Але я тебе прошу, будь ласка, не виходь сьогодні нікуди з цим Стасом.
― Ти його не знаєш.
― Зате я знаю тебе. У вас з ним нічого спільного немає. Кирило, він же просто користується тобою. Ти йому гроші даєш.
― Не твоя справа! Це мої гроші! Стас — мій друг, він мене розуміє. Він теж втратив батька.
— Його методи лікування тобі не підійдуть.
— Ти все знаєш! Зате твої методи підходять усім! Тата немає, а я маю жити, ніби нічого не сталося? Не хочу, розумієш! Я не буду в системі. Вона брехлива! Я за анархію!
― Тобто за марнотратство життя?
― Не треба! Ми не вживаємо! Але якщо захочемо ― будемо!
― Кириле, ти розумієш, що тебе просто заберуть у мене, якщо ти попадешся зі своїм цим екстримом? Ти повинен ходити до школи!
― Заберуть? Нехай! Я втечу!
Сказавши це, Кирило пішов, грюкнувши дверима.
Такі діалоги між Аллою та Кирилом траплялися нерідко. Але сьогодні ввечері він пішов мовчки, і це лякало ще більше. Коли зателефонували з поліції, вона зітхнула з полегшенням: головне — живий.
* * *
У відділенні поліції Кирило поводився сміливо й зухвало. Алла зрозуміла, що пасинок щось вживав. У поліції, звісно, теж здогадалися.
― Вітаю. Я опікунка Кирила Любченка, ― представилася Алла поліцейському, який складає протокол.
― Чому ви так погано стежите за підопічним? ― дорікнув він.
― Вибачте. Так вийшло. Скажіть, що сталося?
Виявилося, Кирила по.или за благородство: друг Стаса почав ображати бездомного дідуся, який випадково трапився їм на шляху. Кирило заступився за дідуся, а Стас почав ображати вже його: таким самим, мовляв, будеш, а може, це твій татусь? Інсценував сме.ть, а сам…
Пощастило, що дідусь почав кликати на допомогу.
Аллі з великими зусиллями вдалося переконати майора не вказувати в протоколі стан Кирила. Через годину вона вже везла пасинка в машині додому. Він мовчав і похитував головою. Алла теж мовчала.
Вранці він сказав:
― Пробач мене. Я дурень. Ти була права.
― Ти не дурень. Ти у мене лицар, ― посміхнулася мачуха. ― За благородство ― хвалю. А ось за інше ― ні. Це небезпечно, Кириле.
― Я більше не буду, ― хлопчик дивився на неї винувато. Він боявся.
Через три дні Аллу та Кирила відвідали.
Коли в коридор увійшла висока чорнява жінка з гострими рисами обличчя, у Алли стиснулося серце. З нею була молода, але дуже сувора помічниця.
— Ми з опіки. Отримали повідомлення від поліції. Тепер нам потрібно провести соціальне розслідування.
― Проводьте, ― злякано відповіла Алла.
З кімнати вийшов Кирило. Він подивився на незнайомок і теж зрозумів: це не до добра.
Відвідувачки обійшли всю квартиру, заглянули в усі шафи та шафки, вивчили вміст холодильника, прискіпливо перевірили пил на всіх полицях. Врешті-решт вони сіли писати протокол візиту.
Алла весь цей час намагалася тримати себе в руках, але в кінці, коли інспекторка сказала, що питання про опікунство, можливо, розглядатиметься в суді, їй раптом стало зле.
Вона тремтячою рукою взяла ручку, щоб поставити підпис, але не змогла, раптом відчула, що падає. Хапаючи губами повітря і намагаючись не втратити свідомість, вона повільно зісковзнула зі стільця.
― Мамо! ― закричав Кирило. Це було останнє, що Алла почула.
* * *
Вона прокинулася вже в палаті. Над нею стояла медсестра і крутила коліщатко на крапельниці. Побачивши, що пацієнтка прокинулася, запитала:
― Як ви себе почуваєте?
― Не дуже… Ви не знаєте, де мій син? ― запитала Алла.
― Він тут, у коридорі. Зараз покличу.
Кирило увійшов до палати обережними кроками, ніби боячись її розбудити, зі слідами сліз на щоках.
― Привіт, ― тихо сказав він. ― Як ти? Тобі краще?
― Нічого. Начебто краще.
― Це добре. Я злякався, що у тебе… інфаркт. Але лікарі сказали ― просто нервове перенапруження. Треба відпочити.
― Тобі дозволили залишитися?
― Так. Лікар сказав, що тобі зроблять крапельницю і відпустять. А я сказав, що ми разом поїдемо додому. Я подзвонив твоїй мамі.
― Ага… тоді все зрозуміло, ― посміхнулася Алла. Її літня мама була дуже освіченою й енергійною старенькою. У неї були зв’язки, Кирило це знав, тому й подзвонив.
Катерина Львівна була у хлопця в немилості, в іншій ситуації він нізащо б їй не подзвонив. Але на кону стояло його життя в родині, і він пішов проти своїх «принципів».
Коли Катерина Львівна приїхала до лікарні, її зустріли інспекторки з опіки та Кирило.
― Бабусю, ― звернувся хлопчик до неї, ― скажи, будь ласка, що ти залишишся з нами ще на пару днів і доглянеш за нами.
― Звичайно, залишуся, ― діловито сказала «бабуся» і звернулася вже до інспекторок: ― Давайте ми з вами відійдемо вбік.
Поговоривши та попрощавшись із ними, Катерина Львівна пішла до лікаря. Через півтори години вони всі троє вже були вдома.
― Загалом, доведеться йти до суду, без цього ніяк, ― повідомила Катерина Львівна дочці. ― Але не панікуй. Швидше за все, суд ухвалить правильне рішення. Тут багато в чому зіграв порив Кирила.
Інспекторки впевнені, що у вас дуже добрі стосунки. Розмовляючи з ними, він весь час називав тебе «мамою».
― Я чула, як він це викрикнув, коли я падала, ― посміхнулася Алла.
― Я просто злякався, ― буркнув Кирило.
― Я теж дуже злякалася, ― сказала Алла і підійшла до пасинка. Він не відсахнувся від неї, як зазвичай, і мачуха обійняла його, притиснувши кучеряву голову до плеча.
У відповідь хлопчик раптом довірливо обійняв її, і вони простояли так кілька секунд. Потім вона відвела руки і подивилася йому в обличчя.
― Я тебе люблю. Пам’ятай про це, будь ласка.
― Я теж…
Через місяць відбувся суд. На щастя, Алла залишилася опікункою Кирила. Він більше ніколи не називав її мамою, але відтоді завжди ставився до неї довірливо, ніжно й шанобливо.
Алла знайшла своє жіноче щастя в синові, а потім і в онуках, для яких вона стала «найулюбленішою бабусею».
