Катя терпіти не могла Стаса. Усі сім років, що вона була одружена з його найкращим другом Максимом.
Її дратував гучний сміх Стаса, його дурна шкіряна куртка, а також звичка плескати Макса по плечу й кричати: «Друже, дай вгадаю, дружина знову не в гуморі!», взагалі доводила Катю до сказу.
Максим лише відмахувався: «Та він дивак, зате серце — золоте». І тоді Катя сердилася на чоловіка: вважаючи, що золоте серце — не привід псувати їй вечір.
Коли Максим пішов з життя – послизнувся, впав — Стас у своїй безглуздій куртці стояв на похоронах осторонь — тихо й безглуздо. Стояв і дивився кудись над головами, ніби бачив щось, чого не бачили інші.
Катя тоді подумала: «Ось і все. Тепер він відчепиться, і слава Богу».
Але він не відчепився. Прийшов через тиждень. Постукав у двері її тихої, осиротілої квартири.
— Кать, — збентежено запропонував він, — давай я хоча б картоплю почищу , чи що?
— Не треба, — відповіла вона крізь привідкриті двері рівним порожнім голосом.
– Треба, – уперто сказав він і прослизнув у передпокій, наче протяг.
Так і почалося.
Стас лагодив усе, що ламалося. Каті іноді здавалося, що речі ламаються навмисно, щоб дати йому привід прийти.
Він привозив продукти у важких пакетах, ніби запасався ними на випадок облоги.
Возив її сина Тимофія до парку, звідки той повертався рум’яним і балакучим, а це було боляче: з Максимом Тимофій завжди був тихим і серйозним.
Біль став постійним супутником Каті. Гострий — коли вона знаходила стару шкарпетку Макса. Тупий, ниючий — коли вона ввечері заварювала чай на двох. І дивний, щемливий — коли бачила, як цей огидний Стас, намагаючись накрити стіл, ставив тарілки не на ті місця.
Він був живим нагадуванням про Макса, його кривим дзеркалом. Катя страждала від його присутності, але незабаром зрозуміла, що боїться його відходу. Адже тоді залишиться лише порожнеча…
Подруги шепотіли: «Катю, він же давно в тебе закоханий! Лови момент!»
Мама казала: «Хороший чоловік, дивися, не відлякай його».
А Катя злилася. Їй здавалося, що Стас краде її горе, замінює його своєю нав’язливою турботою.
Одного разу, коли він приніс черговий мішок картоплі («за акцією!»), вона не витримала:
— Стас, досить! Ми даємо собі раду. Я розумію, що все це… що ти залицяєшся до мене…
Але я не готова. І не буду. Ти — друг Макса. Ось і залишайся ним.
Вона чекала образи, виправдань. Але Стас лише почервонів, як школяр, що нашкодив, і опустив погляд:
— Зрозумів. Вибач.
І пішов. Його відсутність виявилася гучнішою за його присутність.
Тимофій запитував: «А де дядько Стас? Чому не приїжджає?» І Катя, обіймаючи сина, думала: «Тому що в мене немає мізків. Я прогнала єдину людину, яка приходила не для того, щоб щось взяти, а для того, щоб щось віддати».
Стас повернувся через два тижні. Подзвонив у двері пізно ввечері. Від нього пахло осіннім дощем і… міцним. Очі були каламутними, але наполегливими:
— Можна? Я на хвилинку. Скажу й піду.
Вона впустила його.
Стас сів на табурет у передпокої, не знімаючи мокрої куртки.
– Я не повинен, – почав він хрипким від хвилювання голосом, – але я більше не можу носити це в собі. Ти маєш рацію. Я поводився як останній телепень. Але я… я дав йому слово.
Катя завмерла, притулившись до стіни.
– Яке ще слово? – видихнула вона.
Стас підвів на неї погляд, сповнений такої туги, що їй стало фізично боляче.
– Він знав, Катя. Не напевно, але… здогадувався. У нього в голові була бо.ба, розумієш? Аневризма. Лікарі сказали, що вона може лопнути в будь-який момент.
Дали рік, максимум два. Макс не сказав тобі, не хотів лякати. Але мені… мені сказав. За місяць до свого падіння.
Світ Каті, який і так уже похитнувся, остаточно розвалився. Вона повільно сповзла по стіні, сіла на підлогу у передпокої. Серце билося десь у горлі.
— Що… що він сказав? — прошепотіла вона.
– Він сказав: «Стас, ти єдиний, кому я довіряю на всі сто. Якщо що… подбай про моїх. Тимофій ще маленький, Катя… вона зовні міцна, а всередині… може зламатися. Не дай їй зламатися, Стас!»
А я йому: «Та годі, Максе, ти ж сто років проживеш!» А він… — голос Стаса затремтів, — він так подивився на мене, знаєш, таким спокійним поглядом, і каже:
«Постарайся, щоб Катя закохалася в тебе. Вона не повинна бути сама. А ти… завжди добре до неї ставився. Це… буде правильно…»
Стас замовк.
– Це все? – ледь дихаючи, запитала Катя.
– Він ще сказав, – продовжив Стас, витираючи долонею щось з обличчя, – що ти спочатку мене зненавидиш. Бо я буду нагадувати тобі про нього. Але ти, каже, тримайся. Дай їй час… Вона звикне. А там… як Бог дасть.
Він важко підвівся.
– Ось і все. Я намагався… Як міг. Думав, може… А ти… ти так подивилася на мене… І я все зрозумів. У нас нічого не вийде. Я завжди буду для тебе лише «Стас, друг мого чоловіка». Тож я підвів Макса. Не дотримав обіцянки. Вибач.
Він потягнувся до дверної ручки.
У цю мить Катя, нарешті, прийняла жахливу, нестерпну правду. Прийняла ту страшну любов Макса, який думав про них навіть перед обличчям можливої сме.ті. Прийняла дурне, вперте, святе лицарство Стаса, який два роки ніс свій хрест, навіть не сподіваючись на вдячність.
– Стас, – тихо покликала вона.
Він обернувся. У його очах не було надії. Лише втома.
– Ти полагодив кран, який Максим… він два роки збирався це зробити.
– Ну.
– Ти відвіз Тимофія на дачу того дня, коли я плакала у ванній від безсилля.
– Так…
– Ти згадав про день народження моєї мами, коли навіть я про нього забула.
Він мовчки кивнув.
– І все це тільки тому, що він попросив?
Стас зітхнув:
– Спочатку так і було. А потім… Потім я це робив, бо так треба було. Бо я вже не міг інакше.
Катя підвелася з підлоги. Підійшла до нього. Подивилася на знайому безглузду куртку. На втомлене, немолоде обличчя. І вперше за два роки не побачила тіні Макса. Побачила Стаса. Людину, яка була другом її чоловіка, а тепер взяла на себе обов’язок любити його сім’ю.
– Залишайся, – сказала вона абсолютно впевнено, – випий чаю. Ти весь промерз…
Він дивився на неї, не вірячи тому, що чує.
— Як друг, — додала Катя, і в її словах вперше пролунав не холод, а щось тепле, живе. — Як найкращий друг Макса. Поки… поки не набридне.
Стас посміхнувся.
– Чаю? – перепитав він. – А пінного немає?
Катя розсміялася. Вперше за довгий час. І зрозуміла, точніше — відчула: вона більше не відштовхуватиме руку, яка, сама тремтячи від втоми, прагне їй допомогти. Навіть якщо ця рука в безглуздій шкіряній рукавичці.
