Василь не знав свого батька. За своє життя – всі 14 років – він йог жодного разу не бачив. Старенька бабця та мама – вся його родина. Мати взагалі на запитання про батька відмовчувалася, а бабця якось у його дитинстві сказала, що батько пішов, бо шукав красиве життя. Що таке “життя красиве” Васька зрозумів набагато пізніше, коли навчився порівнювати.
Тоді, коли їхня велика кімната в гуртожитку вже перестала здаватися хоромами. Коли випадково побував у квартирі однокласника Віті, у квартирі з гарними стінами, картинами, фортепіано та мамою у шовковому халаті. Тоді, коли почав соромитися перед Світланою через діри на кедах, коли взяв його одного разу за грудки батько Антона.
Він тоді пригрозив, що якщо ще раз сина чіпатиме, справу матиме з ним. Матері він тоді про цей випадок не сказав. Він взагалі не все їй розповідав, і так у неї з ним одні проблем. Та вночі, після цього випадку, Василь плакав – сопів носом у подушку. Ніколи не шкодував, що батька в нього немає, а тепер – шкодував уперше.
І хоч, як і належить підлітку, горював він недовго, але до товстуна Антона більше не підходив. Не зі страху, а із заздрості… Їхній гуртожиток тріщав по швам. Замазували щілини, завішували старі вікна веселими шторками, застилали доріжками дірки у підлозі. Старанно запасалися вугіллям на зиму, засаджували клумби квітами і відзначали у дворі численні свята всі разом.
Був у Василь і найкращий друг – Сашко, на рік старший. Жив тут же, у сусідньому гуртожитку. У Сашка дві молодші сестри та тато, хоча й далеко не найкращий. Такого батька Василь точно собі не хотів, один клопіт з ним. Та й сам друг ненавидів його. І Сашко, і Василь стояли на обліку у органів опіки.
Ганна вже як тільки не намагалася вплинути на недолугого сина Василя! І плакала, і благала, але він ріс забіякуваним, вплутувався в неприємні історії навіть не бажаючи цього. На батьківські збори Ганна ходила неохоче, зітхала, як тільки Васька оголошував про збори, йшла, опустивши голову. Знала наперед – буде їй соромно.
Ганна була впевнена – всі пороки сина походять від безбатченків. Руки опускалися – мабуть, так судилося, виросте хлопець недолугим. Бабця все кричала на нього, що він має хоч трохи матір пошкодувати і все невдячним називала. А він і шкодував. Принаймні вважав, що шкодує. Бабуся останнім часом хворіла, часто лежала і вже не могла допомогти, як раніше.
Вона була раніше швачкою, а тепер, схиляючись до маленької настільної лампи, вечорами шила матір – підробляла. Дивлячись на її незграбну розпатлану тінь, під дзижчання швейної машинки в єдиній великій кімнаті, і засинав вечорами Василь. Грошей не вистачало завжди. Зарплата матері була мізерна. Погано жилося й сім’ї Сашка – батько просаджував всі гроші.
Коли їм було дев’ять років, вони обікрали міських рибалок на річці. Забралися до намету, обчистили рюкзаки та сумки. Щасливі від здобутого мчали додому. Сонна порожня тиша ще стояла довкола. Тільки в запорошеній траві рипіло і тріщало непомітне життя, що тільки прокидалося. Вони довго бігли в цій тиші, потім упали в траву.
Цю операцію вони планували довго. Сашко азартно заліз у вкрадений мішок, дістав вміст – гаманець, паспорт. Замахнувся, закинув паспорт у очерет, а в гаманці почав перераховувати гроші. Вони сиділи на березі ще темної річки, дивилися на воду, жували. Два дев’ятирічні хлопці, які мріють про великі гроші. Річка прокидалася, плюхалась риба, поквакували жаби.
Мати не повірила, що Василь просто знайшов гроші, заохала, побігла до матері Сашка. Мати Сашка влаштувала обшук у сина, знайшла і гроші, і чужі речі. Побігли до поліції… А там уже заява від обікрадених. Хлопчаки з дільничним та матір’ю Василя понуро ходили берегом, показуючи куди кинули паспорт, самі лазили в очерети його шукати. Знайшли.
Грошей було шкода, на матерів злилися. Дурні зовсім мамки ці! Ні б жити нормально на ці гроші, так ні – видали, а ці рибалки багаті, у них грошей – кури не клюють, не збідніли б… Хлопчаки багато говорили про це, прикро, були впевнені, що мають рацію, але з того часу більше не крали, знаходили інші шляхи заробітку.
Вони ловили рибу, ходили по гриби, дещо вдавалося продати, а ще допомагали на городах сусідкам, але від особливої дитячої жадібності та максималізму часто ця допомога закінчувалася скандалами. Якось не доплатила їм сусідка за прополку полуниці, вважали вони, що не доплатила., а на ранок на городі не побачила квіток полуниці – усі були обірвані.
І знову у матерів були проблеми, витрати та сором. І що це за діти! Якось сталася у житті Василя зміна. Мати у ці дні розцвіла. Півночі шила вбрання – Василь думав, що замовлення, а хвать – собі. Наділа світлу, якусь дівочу сукню, крутилося біля дзеркала, а потім з’явився у них у гостях чоловік у капелюсі. Прийшов із квіткою та гостинцями.
Тоді мати й познайомила їх. Геннадій був новим коханням матері Василя. Якось увечері хлопець заснув і не помітив, що цей чоловік лишився в них, а вранці вийшов на кухню, щоб напитися води, і раптом, повернувшись, побачив Геннадія з його матір’ю. Василь поперхнувся навіть, кинув ківш у відро, розливши воду, і кинувся у двері.
Вискочив у чому був, побіг холодною росяною травою спочатку до Сашка в сусідній гуртожиток, але на півдорозі передумав – Сашко спав разом із молодшими сестрами, а було ще дуже рано. Василь заліз на дошки за сараєм, обхопив себе руками від холоду, сидів і думав – як жити йому далі. Він був уже в тому віці, коли знав, що таке “з мужиком” та “без мужика”.
Він уже багато знав. Але коли він думав у цьому сенсі про матір, його захоплювала хвиля гарячого сорому, і розумів він, що тепер ніколи не зможе дивитися на матір так само, як раніше. Вона завжди здавалася чистою, була вищою за це, а тут… Ніяк він не зможе переламати свого гидливого неприйняття, бридкості і роздратування.
За сарай з журавлиною прийшла бабця, принесла йому штани та сорочку та так лагідно сказала, що їй цей чоловік теж не дуже подобається, але не можна бути егоїстом і думати лише про себе. Інколи і про рідних треба подумати і вчинити так, як їм буде краще. У кімнаті відокремили кут для матері з Геннадієм – натягли мотузку, повісили штору.
Василь в ці дні взагалі вдома не бував, але Геннадій у них затримався ненадовго. Ганна швидко зрозуміла – гидкий чоловік, ненадійний і брехливий. Зажили знову втрьох. Бабуся, правда, зовсім злягла. У серпні Василь волоком притягнув мішок. Мати почула в сінях шум, підвелася з-за швейної машинки, збираючи з себе нитки, вийшла.
У мішку була картопля. Василь чесно її тоді заробив, копаючи чужі городи, але матір не повірила. Очі Василя несподівано сповнилися сльозами, він шморгнув носом. Ганна побігла до тітки Клави, яка підтвердила слова Василя. Потім матір клопотала біля плити. Ситний дух картоплі заповнив простір кімнати та кухні, навіть бабуся встала з ліжка.
А ось Василь задрімав. Під бурмотіння матері та бабці, під булькання в картоплі заснув. З Сашком вони копали з п’ятої ранку, втомилися неймовірно. Чув крізь сон, як мати зручніше вкладала його худе тіло на продавленому старому дивані. Цього разу син не обдурив, але Ганна вже не вірила у його виправлення. Васько брехав часто.
Брехав з приводу і без приводу. Вчитися не хотів, постійно втягувався в історії. Мабуть, доля у неї така – переживати за нього все життя. Дотліла вже осінь, пригнічена сірими хмарами. Бабуся пішла у засвіти. Василь сильно сумував, плакав на похороні, відвертався, соромився своїх сліз.
Взимку Ганна йшла з роботи і біля гуртожитків майже уткнулася в груди чоловіка в драповому пальті з хутряним ондатровим коміром. Звела очі і впізнала того, кого не могла забути. На неї дивилися очі кавові очі, як у її сина. То був Микола – колишній чоловік. Ганна обійшла його вузькою розчищеною від снігу стежкою, попрямувала далі.
Він щось кинув їй у слід про те, що його матері не стало, то от він і приїхав. «Співчую», – байдуже сказала Ганна. Пам’ятала, як намагалася налагодити стосунки зі свекрухою, але та так і не прийняла її, вважала, що сина вона не варта. Микола не залишав її у спокої і нарешті зізнався, що хоче сина побачити. Вона погодилася, не роздумуючи. Відразу ж і без зайвих слів.
Щоб відкараскатися від цієї неприємної їй розмови. Та й як не погодитися – адже батько. Мабуть, має право. Домовилися, що прийде наступного дня – суботнім вечором. А тепер ось вона йшла по затоптаному снігу до свого гуртожитка і думала, як про все це розповісти Василю. Чесно треба, не налаштовуючи проти батька, але й не вихваляючи. Усе він розуміє.
І розросталося в душі якесь хвилювання. Що чекати від колишнього чоловіка? Адже благодатне життя Василю забезпечити вона не змогла. Ні, він нагодований, одягнений-взутий, звичайно, але все одно грошей не вистачає, живуть вони погано, хоч і шиє вона вечорами, але Василь, якщо чесно, і не надто скаржиться.
Ось нещодавно з іскрою в очах розповідав про спортивні лижі, які купили однокласнику. Бачить мати, що теж про такі мріє, але не заїкнувся. Знає – такі матір купити не зможе. Що за життя у хлопця! Лаяла вона його постійно, іноді й марно… Так звикла лаяти, що вже й зупинитися не могла. У школі – лають, вдома – лають, одяг – так собі. Нічого не цінного.
Та й гуртожиток цей… Тріщить по швах. У кутку пищать миші, вугілля не вистачає, і ремонт робити не хочеться. Розселення їм обіцяють уже давно, та все тягнуть. Ганна хвилювалася, м’яла лівою рукою фартух, похмура складка з’явилася на лобі. Син дивився на її руки. «Ох, – думала Ганна, – зараз почнеться…» Васька любив їй помотати нерви.
Запсихує, набурчить, грюкне дверима… Буде вештатися до ранку, а їй – не спати. Вона навіть не очікувала, що він так легко відповість. Але син відреагував дуже легко, він погодився з батьком познайомитися навіть без скандалу. І, начебто, радіти треба, а Ганна напружилася – чому так легко погодився? Погодився, бо хоче побачити батька?
Чи тому, що пов’язує з ним якісь свої надії? Добре, якщо це лижі, мопед, а якщо… Микола міг покликати сина із собою. І що тоді? А якщо Василь погодиться, чи зможе вона його відпустити? І як вона тоді житиме без нього? А як не відпустить, що влаштує їй син? Наступного дня Василь помітив, як занепокоїлася мати. Почала прибирання.
Бралася за все поспіль, і ніяк не могла довести справи до кінця. Покрикувала і на нього, ніби він винен, що з’явився його батько. І Васька не огризався звично, не тікав із дому. Притих, допомагав матері покірливо. Батько… Цікаво буде подивитись на нього. Мати сказала – представницький, а ще сказала – “наше убожество побачить”, жахнеться. А чого жахатися?
Добре у них все. Мати старається, затишно і в кімнаті, і на вузенькій кухні, а як йому меблі шикарні подавай, то допомагав би. За всі роки життя Василя жодного разу копійки не надіслав, а ціну грошам хлопець вже знав. І тут Василь спитав у матері, чи хоче вона, щоб батько повернувся до них. Мати остовпіла, а потім лише сухо відповіла «Ні».
Васько все зрозумів. Мати хвилюється не через себе, а через нього. Ближче до вечора мати почала ставити на стіл чашки і хвилюватися через те, що у них різномасні ложки. Вона придивлялася до сина. Василь був блідий, і виглядав зовсім дорослим. Більше мовчав. Матір попросила його переодягнутися, але Василь не послухав її.
Він раптом підставив табурет до високих полиць, висунув звідти велику стару каструлю, яку вона просила його вичистити піском на вулиці два тижні. Пісок лежав за сараєм, ним посипали стежки. Васько насунув шапку, сунув ноги у старі мешти і мовчки пішов за сарай чистити каструою. Потім прибіг по воду і знову зник. Ганна сиділа, опустивши руки.
На стільці висіла біла напрасована сорочка. Незабаром на ґанку з’явився Микола. Він обережно поставив свою ношу, постояв, поплескав віником по обліпленим снігом штанинам. Потопав на порозі. Ганна відчинила двері. В руках він тримав ті самі лижі, з черевиками на залізних кріпленнях – мрію Василя.
Ганна вже повернулася, щоб провести його довгим коридором з тазами, що висять на стіні, але зупинилися і сказала, що син за сараєм. Микола трохи розгубився, але, підхопивши подарунок, подався туди, куди вказала Ганна. Вона зайшла до своєї кімнати, ще раз поставила чайник грітися, боячись, що він охолов, розставила чашки, поправила все на столі і сіла, дивлячись у вікно.
Що там зараз відбувається, га? Недаремно Василь туди вирушив. Як вона сама не здогадалася, що з батьком поговорити він хоче наодинці. Треба було сказати, що до сусідів піде. Говорили б, скільки хотіли. Тільки хоч за чаєм, у теплі, а не в холоді за старим сараєм. Вона жваво уявила, як мерзнуть у сина руки зараз, як брудна стара каструля, як гидливо дивиться на все це Микола.
Що подумає? Звичайно, ще більше переконається, що життя сина не вдалося, що синові треба допомагати. Покличе з собою? Може Василь вже вирішив все, вирішив поїхати, якщо батько покличе, тому й узяв цю каструлею, щоб піти подалі. Вона не знала, що й думати. Схоплювалася, знову бігала по кухні, поправляла все сто разів. Виходила надвір, дивилася у бік сараю.
Зараз прийдуть, сядуть, зараз оголосять… Пропади пропадом ця каструля! Але каструля в’їхала перша. За нею з’явився син, шапка на потилиці. Він крутив каструлю червоними від холоду руками, показуючи їй, а Ганна дивилася за спину сина. Миколи там не було. Ганна взяла з рук сина злощасну каструлю, поставила її на табурет.
Василь роззувся, зняв куртку, шапку, вимив руки, а потім потер їх, підійшов до столу, взяв дві чашки, почав наливати. Раніше він ніколи не наливав чай матері. Ганна дивилася на сина. Той сів, пив чай, з апетитом хрумтів печивом. Випивши кухоль, глянув на задумливу, розгублену матір, що сиділа тихо осторонь, та запросив за стіл пити чай з ним.
Ганна все думала, що ж там сталося і куди подівся Микола з тими клятими лижами. І тільки, коли вона сіла до столу, сьорбнула чай, син сказав, що батько кудись поспішав, лижі не підійшли і тепер він більше ніколи не повернеться. Сказав по-дорослому. Наче і Василь це зовсім. Сказав, ніби він чоловік, на якого мати може покластися.
