– Валько, зізнайся чесно, ти робот?
– Термінатор, – відповіла з кривою посмішкою Валентина.- Мені потрібний твій звіт! -механічним голосом вимовила вона.
– І зовсім не схоже, – хихикнула Свєта, – і вже, між іншим, обід. Бобер, видихай!
Валя підняла почервонілі очі:
– Обід, кажеш? – Валя потягнулася в кріслі. – Тоді можна перепочити. Що ти там запитувала?
– Я хотіла запитати, де в тебе кнопка?
– Яка кнопка? – Валентина не розуміла геть, що від неї хоче подруга.
– Та сама, на якій написано: “Працювати!” Тобі її як втиснули, так вона й заклинила!
– Меркантильний інтерес, – спокійно відповіла Валя.
– З таким інтересом чоловіків багатих заводять, а не працюють із ранку до ночі!
– Чоловіків, – Валя хмикнула. – Такі чоловіки пішли, що і його забезпечувати доведеться, а ще хвіст на поворотах заносити. І не дай Боже, його тонку душевну організацію потривожити! Відразу в істерику впадає!
– Нормальний у тебе досвід, – здивувалася Світлана, – якщо так, тоді краще взагалі без чоловіків. А серйозно, Валю, куди ти так рвешся? Контора наша на ледве дихає, хто поамбіційніший, уже втекли. Начальство гайки з витратами закручує по саме “не хочу”. А ти погодилася на начальника відділу.
– І що?
– Так попередній утік, тому що зарплатня занадто маленька для такого обсягу роботи.
– Але оклад удвічі вищий, ніж у рядового спеціаліста, – зауважилаВалентина – а мені гроші потрібні.
– Я не знаю, на що ти там збираєш, – Світлана почухала брову, – але витратити, може так вийти, уже нікому буде!
Валя розсміялася, навіть сльози виступили:
– Збираю? От розвеселила! Яке – збираю? Зарплатня, що сонячний промінчик, по руках мазнула і далі полетіла. Я ж мати-одиначка! У мене гроші не затримуються! Одяг, взуття, садок, їжа, іграшки, ліки, комуналка, рахунки! І це одразу. А скільки форс-мажорів? У-у-у!
– Отож я з дітьми не поспішаю, – промовила Світлана. – А що батько?
– Так, моя думка не на порожньому місці ґрунтується, – зауважила Валя, – хоча, тепер уже на порожньому. Полінці й трьох місяців не виповнилося, як він пішов на роботу і пропав.
– Шукали? – запитала Світлана.
– А як же? Звичайно! Тільки документ про розлучення в нотаріуса і знайшли. Його тепер пристави шукають, щоб аліменти стягнути!
Помовчавши з хвилину, Світлана сказала:
– Безнадійна ситуація, а ти молодець, руки не опускаєш!
– А мені ніколи, – Валя сумно посміхнулася, – Тисячі справ, а менше й не буває…
***
– Валю! Де тебе чорти носять? Я що, у безкоштовні доглядальниці наймалася? – обурювалася Ольга Юріївна. – Сказала, забрати й доставити додому. Ми тут уже биту годину сидимо, а ти все десь ходиш!
– Мамо, на роботі я затрималася, – відповіла з викликом Валя, – не на танцях!
Грубити мамі, звісно, недобре, але якщо почнеш виправдовуватися, то Ольга Юріївна часу не пошкодує, щоб виполоскати доньці мозок.
– У мене там серіал починається, а я тут мучуся, – Ольга Юріївна поправляла хустинку біля дзеркала, – доглядальницю, бач, знайшла!
– Тобі заплатити, як доглядальниці? – фиркнула Валентина – Скільки?
– Багатійка знайшлася! – скривилася Ольга Юріївна і зникла за дверима.
– Фух! – видихнула Валентина.
Їй зараз тільки маминих нотацій не вистачало. Мізки й так закипали від навантаження на роботі, другий раунд удома вона б не витримала.
– Поліночко! – покликала Валя. – Де ти, моє сонечко?
Поліна вийшла вся в сльозах:
– Бабуся Оля сказала, що мене посадять у страшенну в’язницю до злих злочинців!
– А чого це вона так сказала? – запитала Валя, збираючись пред’явити матері за сльози доньки.
– Сьогодні в садку Діана захворіла, а вона мені дала пограти її лялькою. А її додому з обіду забрали, а лялька в мене, – вона дістала з-за спини іграшку. – Бабуся Оля сказала, що я її вкрала! А я не крала, я просто віддати не встигла!
– Ніхто тебе нікуди не посадить! – говорила Валя, витираючи сльози доньки. – А ось бабусі Олі треба штраф виписати, щоб вона більше маленьких дівчаток в’язницями не лякала!
– Нехай краще її посадять у страшну в’язницю ! Вона всі цукерки з вазочки з’їла, а мені жодної не дала! Каже, що дітям шкідливо солодке! Каже, що зубки псуються! А в неї в самої лише п’ять зубів залишилося! Куди їй цукерки?
Валя розсміялася:
– На решту зубів! Буде зовсім без зубів ходити! – Валя загорнула губи всередину рота і вимовила: – Ап-ап-ап!
Поліна розсміялася.
– Матусю, треба лялечку повернути, але Діана ж захворіла!
– Не хвилюйся, – посміхнулася Валя, – якщо треба буде, я її Діаниній мамі віднесу!
Ранок почався з екстрених дзвінків. Поліна прокинулася з температурою.
– Мене це не стосується, – говорив нудним тоном начальник, – назвалася начальницею – про лікарняні забудь! Підеш на лікарняний, слідом отримаєш трудову.
– У вас що, дітей немає? – сльозливо запитала Валентина.
– У мене ними дружина займається, – начальник помовчав, – щоб після обіду була.
Потім дзвонити довелося сусідці, яка підробляла у Валі доглядальницею для Поліни.
– Людочко! Дуже треба!
– А без проблем! Іспит я вчора склала, до наступного я вільна, як вітер!
– Тоді – бігом до мене!
Валя підійшла до ліжка доньки:
– Поліночко, зараз прийде Люда, вона з тобою буде весь день. Я зараз в аптеку збігаю, куплю ліки. Вона буде тобі давати, то ти не вередуй! Добре?
– А ти ляльку віднесеш? – запитала тихим голосом Поліна. – Мені не можна , я хворію!
– Повз садочок пробігати буду, і занесу виховательці, а вона передасть.
– Краще запитай адресу Діани, раптом вихователька собі ляльку забере, а посадять мене, – насупилася Поліна.
– Якщо ти всі-всі ліки будеш пити, тоді так і зроблю!
– Я буду! Чесно! – запевнила Поліна.
У дитячому садку, куди забігла Валентина, виявилося порожньо.
– Таке теж буває, – сказала вихователька, – один захворів, тепер, поки всі не перехворіють, буде порожньо.
– Невже батьки не розуміють, що не можна хвору дитину вести в садок? – здивувалася Валентина.
– Ну, знаєте, – вихователька розвела руки в сторони, – іноді обставини вищі за здоровий глузд. І сім’ї неповні, і робота цілодобова. Та й годівля в садочку декому велика підмога.
Час наближався до обіду, тож лялька поїхала з Валею на роботу.
– Увечері, – вирішила вона, – якраз одразу після роботи заїду віддам, а потім додому!
Заносячи ляльку, Валентина була готова зустріти кого завгодно, навіть Ален Делона, але аж ніяк не колишнього чоловіка.
– Валю? – він теж був здивований.
– Єгорушко, а ти в курсі, що тебе пристави шукають? – запитала Валя, схиливши голову набік.
У передпокій вийшла Антоніна. Її Валя бачила кілька разів і знала, що вона мама Діани. У дівчинки було призвіще матері, як і у Поліни, тому ніколи, ніщо не викликало ніяких підозр. А тепер з’ясувалося, хто її батько.
– Отож, дівчатка наші здружилися, – хмикнула Валя, – сестри, все-таки!
Антоніна переводила погляд із Валі на Єгора і назад, намагаючись зрозуміти ситуацію.
– Діана ляльку забула, Поліна додому принесла, – вона передала ляльку Єгору, – ми, на відміну від деяких, люди чесні.
– Єгорушко, – Антоніна зійшла до розмови, – так це через неї ти на роботу не влаштовуєшся? Це вона хапуга, яка в тебе все відсудила, і посадити хоче?
– Тоню, там така справа…
Єгор хотів почати виправдовуватися, але втрутилася Валя:
– А що я в тебе відсудила? Єгоре! Ти зробив мені дитину і втік. Із майна в тебе тільки наша дочка була. Так ти їй навіть аліменти платити відмовляєшся!
– Та я, як би… – мямлив він.
– У нас же доньки одного віку! – вигукнула Антоніна.
– Зрозуміла, так? – Валентина посміхнулася. – Ну, я тебе вітаю! Сім’ї в нього було дві, а вибрав він тебе! Гаразд, щасливо залишатися! – Валя махнула рукою, – Діані, привіт!
Валентина йшла додому пішки, благо, недалеко.
“Чотири роки шукали його, а він на сусідній вулиці причаївся, – розмірковувала Валя, – конспіратор!”
Вона була рада, що втрималася від сліз, коли сама зрозуміла, що тоді ще, чоловік проміняв її на іншу сім’ю. Легко і невимушено. Чимось вони з Поліною припали йому не до двору.
Прикро було, не те слово. Сльози текли самі собою. Свіжі удари по старих ранах викликали ледь не фізичний біль. Вити хотілося.
– А ось і ні! – сказала собі Валя. – Нам розкисати не можна! І здаватися не можна! Ми сильні! Ми все це пройдемо, гордо піднявши голову!
Поліна вже спала, температура спала. Люда відзвітувала, що все гаразд, ні капризів, ні проблем не було.
Глибокої ночі пролунав телефонний дзвінок:
– Валю, це Тоня. Мама Діани.
– Я впізнала, – відповіла Валентина, придивляючись до годинника, – п’ята ранку, іншого часу не знайшлося?
– Валю, я тебе, як мати прошу, напиши відмову від аліментів! Будь ласка! Через це Єгор на роботу влаштуватися не може. Підробляє ледве як.
– Тоню, ти себе чуєш? – запитала Валя, сон з якої злетів, як і не бувало.
– А що таке? – запитала Антоніна.
– Він нас двох одночасно крутив, одночасно доньок зробив. Те, що він пішов до тебе, всього лише випадковість. З тим самим успіхом він міг залишитися зі мною. А ти? Особисто ти, відмовилася б від аліментів у такій ситуації? Як мати. Я така сама мати, тільки в мене поруч чоловіка немає ні з якими заробітками.
– А Діана казала, що ви нормально живете…
– Тому що я пашу, як три коні ! – вигукнула Валентина.
Розповідати приставам де мешкає Єгор, Валентина не стала, але й не сказала нікому, що не зробила зворотного:
– Нехай тремтять, як миші під віником!
Контора її поступово розповзалася, але Валентина вже пригледіла вакансію в іншому місті. Факт підвищення в трудовій зіграв ключове значення при її прийомі на роботу.
– Поліночко, а ми з тобою переїжджаємо у велике місто! Мамі там роботу хорошу запропонували!
– А що там є, чого тут немає? – запитала Поліна.
– А там є метро! Це коли поїзди глибоко під землею їздять!
– Під землею? – насупилася Поліна. – А це нормально?
– Я думаю, тобі сподобається!
Після зустрічі з Єгором, Валентина багато думала. І все сходилося на тому, що їй ще пощастило, що він пішов.
Якби він залишився, було б набагато гірше. Та й після зустрічі, коли вся правда розкрилася, стало якось підозріло легко. Ніби вантаж образ, проблем і складнощів звалився з плеч.
– Кажуть, почати життя з чистого аркуша, а ми вчинимо хитріше! Ми заведемо новий зошит, де всі аркуші чисті! І ось туди і будемо писати наше нове щасливе життя!
