Жінка в зеленому пальті була йому незнайома, і що вона тут робить, він не знав. Виглядала вона дивно: старомодне пальто, вигляд загублений. І щось було в ній невиразно знайоме, він довго не міг зрозуміти, що, і тільки потім, удома, згадав про родимку. Така родимка була у Діни, його однокласниці.
Навряд чи це була вона, але кілька днів Михайло ні, а згадував про неї, але чим більше він намагався відновити події минулого, тим більше вони плуталися. З Діною вони дружили в початковій школі і сиділи разом, тому він так добре пам’ятав цю родимку.
Варто було повернутись у бік Діни, як ця родимка обов’язково траплялася йому на очі. А повертався він часто – не встигав зрозуміти, чого від них хоче вчителька, а добра сусідка по парті завжди дозволяла йому списати. Зошити у Діни були акуратні, почерк рівний, та й помилок вона не допускала.
Тому коли Діна хворіла, успішність Михайла різко падала, а хворіла вона часто, це Михайло пам’ятав. У четвертому класі з хлопців, які дружили з дівчатами, почали сміятися, і він пересів до Івана, з яким разом ходив у секцію з футболу, а куди поділася Діна, він не пам’ятав – здається, поїхала.
Принаймні на фотографіях після сьомого класу він її вже не знайшов – спеціально переглядав шкільні альбоми, але її серед учнів не було. Може, звісно, хворіла того дня, коли фотографували, хто її знає. Шкільні роки Михайло пам’ятав невиразно.
Після того, як у середній школі в нього стався нервовий зрив, і він рік провів на домашньому навчанні, все, що відбувалося, було наче покрите легким серпанком. Втім, і зараз пам’ять була приблизно такою ж – він ясно пам’ятав кожен день, прожитий з Василиною.
Після того, як її не стало, час втратив своє значення, і спогади почали плутатися, підмінюючи один одного. Вдруге він зустрів її, коли ходив до дружини на дев’ять днів. Вони зіткнулися біля виходу з цвинтаря, і вона дивилася на нього довгим поглядом, а потім назвала його на ім’я.
Він оторопів і назвав її ім’я, наче запитуючи. Вона у відповідь лише кивнула. Виявляється, вона приходила на цвинтар провідати декого і в один з таких разів побачила його. Вона запросила його на каву. Михайло подумав – а чому б і ні? Навряд чи це буде виглядати непристойно.
Він же не зі сторонньою жінкою йде і не з романтичними чи ще якимись намірами, а з колишньою однокласницею, просто поговорити про минуле. Йому страшенно хотілося з кимось поговорити, і не про Василину – в останні дні він тільки й говорив про неї: з її мамою, з її подругою, з її сестрою.
У кафе він зміг розглянути Діну уважніше. У дитинстві вона не була красивою, можна навіть сказати, була страшненькою, але зараз вона розцвіла: яскраві губи, такі пухкі, такі ж яскраві очі, трохи сумні, але від цього ще привабливіші. Фігурка ладна, як кажуть, все при ній.
І волосся – такого довгого волосся він давно не бачив. Одразу стало сумно, згадав, як у Василини під кінець зовсім не стало волосся. Говорили вони про всяку нісенітницю. Вона питала про його роботу, і Михайло чомусь промовчав про те, що за фахом був лікарем, і п’ять років працював у міській лікарні.
Напевно тому, що довелося б розповісти про своє ганебне звільнення. Тому він згадав лише про те, що лагодить комп’ютери, чим і займався останні чотири роки. Сама Діна теж не говорила про своє життя – про професію говорила розпливчасто, щось пов’язане з дизайном, про сім’ю зовсім мовчала.
Але це було навіть добре: немає жодних подробиць, отже, і побаченням це назвати не можна. Йому дуже не хотілося думати про це, як про побачення, бо з кожною хвилиною Діна подобалася йому більше. Вони не домовлялися про іншу зустріч і навіть не обмінялися номерами, хоча йому дуже хотілося.
Він мав думати про Василину, але думав лише про Діну. Всі наступні дні він тільки й робив, що лаяв себе за те, що не обмінявся з нею контактами. Михайло шукав її у всіх соцмережах і просто в пошуку, набираючи її ім’я та прізвище, але нікого схожого не було. Може, вона змінила прізвище?
І чому він не спитав її про це! Михайло навіть думав написати комусь із однокласників, запитати, чи не знають вони нічого про Діну, але так і не наважився. Та й що він напише? Навряд чи хтось навіть пам’ятає її. Одного разу, коли він ішов містом, йому здалося, що він побачив Діну.
Принаймні пальто було таке ж, і волосся того ж кольору і довге. Вона йшла сильно попереду нього, тож обличчя він розгледіти не міг. Михайло спробував її наздогнати, навіть побіг, але затнувся і впав, а коли встав, вона була вже надто далеко. Того дня він зрозумів, що Діна йому потрібна.
Чи він закохався, чи вона пробудила в ньому загублені спогади дитинства, чи намагався таким чином позбутися туги за Василиною. Як би там не було, треба було побачити Діну, а зробити це можна лише в одному місці – адже зустрілися вони там двічі, зустрінуться і втретє.
На цвинтар він ходив часто, і приводів для цього не було потрібно. Діну він чекав на виході. І дочекався. Вона йшла повільно, наче плила. Помітивши його, посміхнулася. Вона нічого не сказала. Просто взяла його за руку та повела за собою. Руки в неї були прохолодні і вологі, мабуть, щойно помила їх крижаною водою. У машині розмова зав’язалася сама собою.
Вона питала, а він відповів. Наче прорвало його. Про жінок, яких не зміг врятувати, про те, як лежав у лікарні у дитинстві, про те, як став лікарем. Михайло нервувався, не знав, куди їхати і як її про це спитати. Не до себе її везти, це буде виглядати занадто, але Діна запропонувала випити чаю
Михайло порадувався, що вдома в нього чисто та прибрано, і він поїхав з Діною додому. Вранці її не було поруч. Михайло встав, обійшов усю квартиру – нічого. Ні записки, ні якогось натяку на нову зустріч. Тільки незачинені двері й пелюстка невідомої квітки. Туман у голові розвіявся.
Стало легко та ясно. Михайло не міг пояснити собі, як так, адже повинен засмутитись, що вона ось так зникла, або відчувати сором, що так швидко забув дружину, але він не забув. Просто ніби морок, що не давав йому спокою багато років, раптом розвіявся.
Не треба йому більше шукати нікого і рятувати. Він завжди хотів бути лікарем. Після того, як три тижні пролежав у неврології в дитинстві. Лікарі там були добрі. Найкраще він пам’ятав жінку, мабуть, медсестру, яка часто приносила йому його улюблене печиво.
Навчався старанно, і лікар із нього мав вийти хороший, так усі говорили. Нікого він не зміг врятувати, але тепер, виходить, і не треба. Він знав, що треба робити – пройти перепідготовку, влаштуватись туди, де треба просто допомагати і жити далі своє життя…
