Мій син вже півроку живе сам. Він домашній хлопчик, зовсім не самостійний. Я завжди його опікую та бережу від будь-яких життєвих труднощів. От у 25 років сину захотілося самостійності.
Він переїхав на орендовану квартиру, але нічого не змінилося. Він так само дзвонив мені та просив приготувати їжу. Після роботи заїжджав до нас, збирав підготовлені лоточки з їжею та їхав додому.
Іноді він заносив брудні речі мені, бо не вмів користуватись пральною машинкою. От вкотре син зголоднів, відкрив холодильник і виявив, що всередині пусто. Він подзвонив мені, в надії, що я порадую його їжею.
Але в той вечір мені було погано, тому я йому відмовила. Син обурився. Але я нагадала йому, що мені теж треба допомога і краще б він мене відвідав: треба в аптеку сходити.
У відповідь я почула, що він не вміє доглядати хворих і порадив мені звернутися до швидкої допомоги. Я не витримала і поклала слухавку. А от мій синочок пішов в магазин, де за звичкою взяв макарони, соски, хліб та чіпси.
Все б нічого, але на касі сталося те, чого бояться всі покупці, — недостатньо коштів на карті. Перевіривши кишені, син пішов додому лише з хлібом. Всю зарплату він витратив на дівчину.
Тим часом мені довелося постукати до сусідки, щоб та допомогла приготувати їжу та сходила до аптеки. Подруга у проханні не відмовила, але обурилася, що в мене такий безвідповідальний син.
Наяла мене за те, що потакаю синові. Подруга мала рацію, але що робити, якщо син не вміє нічого – ні готувати, ні прати. Ще не одружився, дітей не завів, а мені вже не 20 років, хочеться вже онуків побачити.
Дуже шкода мені свого сина, ось я і дбає про нього, як можу. То супом погодую, то котлет насмажу, то речі виперу. Подруга почала вихвалятися, що її дочка теж не вміла готувати, тож як вона вийшла заміж, то всього її навчила свекруху.
В цей час син мій поставив воду, щоб приготувати макарони, на плиту і пішов прибирати. Зібрав весь брудний розкиданий одяг, вимив підлогу. Коли перевіряв кишені в джинсах, то знайшов зім’яту купюру.
Тут він згадав, що я нездужаю. Забіг у найближчу аптеку, взяв ліки, які я просила, коли він дзвонив, та побіг до мене. На автобус уже грошей не вистачило, і він пішов пішки.
За півгодини син стояв біля моїх дверей і стурбовано дивився на мене. Віддав мені ліки і я розплакалася. Невже мій син подорослішав? Коли він побачив, що я плачу, то почав хвилюватися. Я посадила сина за стіл, бо він же голодний.
