Я виросла в сиротинці. Батьків ніколи не знала. Все, що мені розповідали – мене геть малесеньку знайшли під дверима лікарні. Моє дитинство було пеклом – мене завжди ображали інші діти. Я ж мріяла якнайшвидше вирости та стати медсестрою. В нас саме медсестра могла обійняти, погладити по голові, наче мати, тому її всі любили.
Так в моєму житті і сталося – виросла, стала медсестрою і мені як сироті навіть яке не яке житло виділили. Робота мені подобалася, на життя вистачало. Здавалося, що все нарешті все стало добре. Єдина прогалинка – особисте життя.
Мене часто запрошували на побачення. Зазвичай завжди було лише одне побачення. Як тільки кавалери чули, що я сирота, то одразу п’ятами накивали. Я вже звикла до цього, тому не здивувалася, що в цей раз хлопець навіть не прийшов.
Я гуляла парком, коли до мене підбіг чужий пес. Я гладила кудлатого, коли мене підійшов його хазяїн – симпатичний хлопець з неймовірною посмішкою та милими ямочками на щоках, як в мене. Він люб’язно визвався провести мене до зупинки громадського транспорту, а вийшло так, що дійшли до мого дому пішки, а це майже край міста.
Він розповідав про батьків, про своє життя. Його не лякало те, хто я така. З того часу ми часто зустрічалися, гуляли, розмовляли, пили каву. Якось ми зустріли його батьків і в той момент я ледь мову не втратила. Я була копією його матері. За їхніми виразами облич було зрозуміло, що вони теж шоковані.
Згодом з’ясувалося, що вони й мої батьки. Ми навіть зробили ДНК-тест, який все підтвердив. Виявилося, що в них народилися двійнята, але залишили лише одну дитину, бо не могли виховувати обох через брак грошей. Тепер я не знаю, як бути далі. Батьки хоч і не шукали мене, але від мене зараз не відмовляються. Вони наче непогані люди, запропонували допомогу, кличуть до себе в гості. Та чи можна їх пробачити?
