Галина хитала головою. Ясно було і без слів – знову про це… Світлана все ще не при надії. Це була сімейна глобальна проблема. Рідня заглядала наперед, передрікала розвал шлюбу, міркувала про те, що жити без дітей і зовсім безглуздо. Що це за життя? Що за сім’я, якщо дітей нема?
Здавалося, що Дмитро слухає свою матір досить байдуже. На обличчі його не було видно жодного хвилювання, але серце його стискалося. Він любив свою дружину, хотів мати дітей, але в цій ситуації був безсилий. І кожне подібне материнське слово палило душу.
А рідні у Дмитра було багато – у матері було три сестри. Усі жили в одному селищі, яке вже приросло до міста частиною своїх новобудов. В одній такій новобудові й жили Дмитро та Світлана. Світлана сіріла обличчям, бігала лікарями, лікувалася практично всі сім років заміжжя.
Вона все думала про своїх ненароджених дітей, про вагітність, що не приходить до неї, про слова черниці з монастиря, куди вона з’їздила. Вона тоді сказала: “Бога проси, він подарує немовля, і не одного.” Свята, коли все сімейство традиційно збиралося у батьківській хаті, Світлана не любила.
Звичайно, всі родичі чоловіка були людьми цілком собі тактовними, тему бездітності вголос не обговорювали, але як тільки розмова заходила про дітей, про щастя материнства, про дитячі проблеми та майбутнє, всі косилися на неї. Відчуття недомовленості витало у повітрі.
Мати Дмитра не могла натішитися на онуків від старшої доньки, без кінця міркувала – хто в кого пішов. Малюків був повний будинок, сюди сходилися і двоюрідні. Світлана почувалася тут зайвою. Вона, намагалася бути привітною з племінниками чоловіка, але вони наповнювали її тугою.
Останнім часом Дмитро відвозив дружину з таких посиденьок раніше. Відчував – журиться вона там. І Світлана була практично впевнена – одразу після їхнього від’їзду хор рідні затягував пісню жалості до Дмитра, до неї, пісню міркувань про їхнє майбутнє.
Особливо у цьому питанні старалася двоюрідна сестра чоловіка – Валентина. Вони з Дмитром були ровесниками, жили поряд, все дитинство та юність провели разом, і колись він зустрічався з її подругою Діаною, але одружився на Світлані, що дуже не подобалося сестрі.
Вона постійно розповідала, яке шикарне життя у Діани, що вона вже другого малюка чекає. Світлана лише посміхалася. Хоча хотілося втекти, грюкнувши дверима. Окрему невелику квартиру Дмитро та Світлана придбали не без допомоги рідні, загалом батьків Ігоря.
Та свекруха лишній раз не забувала про це нагадати. Постійно казала, що вона ж матір, а не мачуха. Це був камінь у город Світлани та її біль. Мами не стало, а через пару років батько одружився з іншою. Борг свекрам вони віддавали, бо для Дмитра це було важливо.
Мати махала руками, казала, що почекають, але Дмитро наполегливо борг повертав. Працювали вони обоє. Світлана – бухгалтер, бралася за всілякі підробітки. Вдома тиша та затишок, порядок та благоденство. Обидва – у роботі. Вони вже й перестали говорити про дітей. Втомилися від цієї теми…
Для обох вона була важка. Однак, Світлана надії не втрачала. Вона проходила серйозне обстеження, чекала на висновок лікарів. І ось поїхала за результатом. Вердикт лікарів був жорстокий… І вийшла Світлана з кабінету на ватяних ногах, проїхала свою зупинку по дорозі додому.
Нині так хотілося до мами! Але ж її давно немає, то й немає до кого їхати. І це був ще один біль, який посилилася, коли батько одружився. До їхнього дому, де жила вона все життя з батьком, матір’ю та молодшим братом Вітькою, батько привів іншу.
Вітя – студент, прийняв жінку досить легко, а ось у Світлани все тремтіло. Як це раптом –замість мами тепер чужа жінка! Зрозуміло ж навіщо. Батько – наречений завидний, у нього – трикімнатна квартира. Звичайно, вона зовсім невелика за площею, але все одно окрема квартира.
А ця Ірина жила з матір’ю у старому будинку. Світлана була впевнена – жінка вирішила урвати шматок їхньої площі. Нова дружина батька була у відносинах спокійна, навіть якось холоднокровна. Неприйняття Світлани вона відчула, у друзі та матері не нав’язувалася.
Різниця у віці була у них – лише 16 років. Зовні вона зовсім не була схожа на маму. Худорлява, але з великим бюстом, що робить її постать трохи округлою. Коротка стрижка фарбована чорним. Світлана дивилася на мамин портрет, що висів у залі. Мама посміхалася, дивлячись на сердиту дочку.
Світлані здавалося, що мати з нею солідарна – пробачити батькові цю жінку вона ніколи не зможе, а ось тепер після того, як винесли вердикт лікарі, повели її ноги до батьківської квартири. Потрібно було відлежатися. Не хотілося, щоби Дмитро бачив її сльози. Ірина зустріла її привітно.
Вона кудись уже збиралася і пішла, залишивши Світлану одну, а коли повернулася і застала її з червоними очима, звичайно, запитала причину. Світлана знову кинулася в ридання, а Ірина дала їй спокій, пішла ставити чайник. Світлана все розповіла трохи пізніше.
Вони пили чай, розставивши чашки на столі у залі. На центральній стіні – мамин портрет. Відчуття – сидять вони утрьох. Вони довго балакали. Світлана вже заспокоїлася. Ірина розповідала, що діти – це не все. В цьому житті є чим зайнятися, як реалізуватися, навіть без галасливих малюків.
Світлана все розуміла, і навіть почала будувати плани з цієї самої реалізації, але матусі з колясками та вагітні вселяли у неї неймовірну тугу. Чому саме з нею таке? Вона була готова до материнства. Завжди готова. Ще років в 10 вирішила, що буде в неї двоє чи троє дітей.
Вона уявляла їх – неодмінно блондинистих та блакитнооких. Їй здавалося, що вона й Дмитра обрала саме тому, що він відповідав образу її майбутніх дітей. Вона грала в дитинстві в ляльки, няньчила кошенят. Вона вміла шити, в’язати, обожнювала пекти та готувати. Тему дітей просто закрили.
Не можна ж все життя жити у стражданнях. Ця тема залишилася в серці, ночами ятрила душу, але вдень про неї забували, або вдавали, що забувають. Робота та кар’єрний ріст – втіха. Спільні зустрічі з ріднею, охи та ахи про дітей витримуються стійко, а біль закривається посмішкою.
Сім років… сім років дітей не було. І ось… Чоловіку не говорила. Пішла до лікаря нишком. Світлана додому не йшла – вона несла себе, як лебідь у воді. Вона оглядалася на інших, усміхалася всім і дивувалася, що вони не помічають такого очевидного – вона при надії!
Дмитро прийшов із роботи роздратований. Клієнт попався незговірливий, скандальний. Він довго розповідав Світлані про нього, нервував, а потім помітив, що дружина слухає якось дивно: не співпереживає, як раніше, а тихо дивиться на нього і посміхається.
Світлана не встигла відповісти, до чоловіка, нарешті, дійшло … Дмитро схопив її на руки, а потім злякався. Вагітність була жахливою. Двічі опинялася Світлана в лікарні. Найщасливіший день пройшов не найкраще, тому про другу дитину їй думати заборонили.
Вона й не думала, одна дитина – була неймовірним щастям. А потім почалися важкі дні. Такі, які бувають у всіх, хто має неспокійну дитину. Дімка падав із ніг, намагаючись допомогти їй ночами, а потім засинаючи на роботі стоячи. Світлана ходила по квартирі, погойдуючись.
Родичі Діми приїжджали, привозили подарунки малюку, давали мудрі поради. Світлана намагалася втілити їх у життя, вдавалося погано. Свекруха була щаслива – нарешті і у Діми дитина, веліла не віддавати поки що борги. Дмитро цього разу погодився – на одну зарплату не дуже розгуляєшся.
У Свєти посипалося волосся, а потім і зуби. Вони просто перетворювалися на пісок. Пішли проблеми зі здоров’ям. Лікар сказала, що так буває. Світлана ходила по квартирі зігнувшись, із червоними очима та бажанням піти з життя. Коли зовсім розклеїлася, погодилася, щоб приїжджала дружина батька.
А Ірина потихеньку, легенько, освоїлася в їхній маленькій квартирі, практично взяла на себе і кухню. А за кілька місяців Світлана зрозуміла, що знову при надії. Дмитро якраз втратив роботу. Їхня автомайстерня закрилася. Друга дитина була зараз зовсім не доречною.
Втома від першого сина, що нескінченно вимагає уваги, від поневірянь по лікарях з визначенням причини його занепокоєння давалася взнаки. Вони приїхали на день народження свекра. Зібралася вся рідня Дмитра. Оголосили про другу дитину, а тут свекруха виявилася проти.
Попри всі побоювання у Світлани та Дмитра ще й близнюки з’явилися. Чого Світлана не мала? Було все. Знову на допомогу прийшла Ірина. Тепер вона приїжджала не лише у вихідні, а й після роботи увечері. Ірина навіть взяла відпустку, щоб допомогти з дітьми.
В однокімнатній квартирі Світлани та Дмитра важко було знайти місце для другого дитячого ліжечка. Дмитро спав на підлозі, на матраці, у вузькому просторі між ліжечком та стінкою, бо на якийсь час до них перебралася Ірина. Спала вона на дивані зі Світлою.
Іра сама приїхала, привезла каструльку борщу і лишилася. Їздити їй було далеко, почала залишатися, та так і затрималася. Світлана так до неї звикла, що вже й не уявляла, як би без неї вона впоралася. Свекруха, щоправда, також допомогу пропонувала.
Але в просторі, де всі один через одного практично переступають, Світла її не уявляла. З Ірою простіше, вона була невибаглива, могла заснути і на підлозі, граючи з дітьми, могла поїсти на ходу, встигаючи ще при цьому годувати трьох дітей. Та згодом виявилося, що Світлана знову при надії.
Хор родичів співав про “злидні плодити”. Про те, що на плечі Дмитра впала біда багатодітності. Світлана вже не їздила до батьків чоловіка – виправдовуючись, маленькі занадто діти. Свекруха приїхала особисто. Зморщившись, оглянула маленьку кімнату, завалену іграшками та ганчір’ям.
Вона накинулася на Світлану з криком, чим вона думає з такою кількістю дітей та боргами. От Світлана й нагадала свекрусі про всі її злі слова щодо бездітності. Свекруха поїхала, а Світлана зовсім розклеїлася, накричала на старшого сина нізащо. Він розплакався, а за ним і дівчата.
От і їй хотілося зараз також розплакатися. Вона підійшла до дзеркала у передпокої. Ніщо так не спотворює жінку, як вагітність, що її прикрашає. Треба лікувати бодай передні зуби, треба займатися собою. Вона озирнулася на дітей, що плакали. Наступного дня після роботи прийшла Ірина.
Світлана розповіла про візит свекрухи. Ірина, розгойдуючи на колінах Антошку та Злату, спитала, скільки ще свекрусі грошей треба повернути. Світлана сумно назвала суму, але вона була здивована, коли Ірина сказала, що дасть гроші. Дмитро відвіз гроші батькам. Прийшов, поклав на стіл.
Хотів сказати пару образливих слів, але подивився на батька, який без того почував себе в цій ситуації винним, і промовчав. Поклав і пішов, прикривши двері, розуміючи, що сюди він з дружиною не приїде тепер довго….
