За її спиною її називали Каргою. В обличчя — Семенівною. Її імені ніхто не знав. Навряд чи хтось хотів з нею спілкуватися.
Вона була мовчазною й відлюдною. Якось у неї сталася сварка з бабою Анною, головною рознощицею новин. Після сварки Авдотія зламала ногу.
Почали пліткувати, що Семенівна чаклує.
І незабаром старенька вже тримала в страху всю сільську околицю.
Сільські хлопчаки ніколи не наважилися б красти фрукти з її саду. Серед дітей ходили легенди, що у неї все отруєне. І хто з’їсть хоча б шматочок яблука — неодмінно матиме проблеми.
Молоді дівчата, дорогою на побачення, нізащо не наважилися б пройти повз її дім. Адже Карга могла й накласти якесь прокляття… А раптом ще й наречений розлюбить.
Молоді мами не проходили з візочком повз будинок Семенівни, а старенькі ніколи не приходили до неї в гості, щоб посидіти на лавочці.
У Дмитрівці, так називалося це селище, Семенівна оселилася відносно недавно. Вона переїхала сюди п’ять років тому. І за цей час ніхто з родичів не навідав стареньку.
Карга жила як відлюдниця. Виходила з-за воріт свого будинку лише один раз на тиждень, у магазин. І поки вона йшла вулицею, жодна жива душа не віталася з нею.
Так і йшла вона, маленька, закутана в темну хустку, згорблена від болю в спині, під осудливими поглядами односельців.
Її будинок стояв на околиці і, тож сусідів у неї не було. З городом межував пустир. А частину її території замість паркану огороджували зарості терну.
Це місце здавалося б зовсім похмурим, якби не квітник біля двору. Карга любила квіти. Це була її слабкість. Які тільки рослини там не росли. Але головними красунями були гортензії. Білі, блакитні, рожеві — клумба нагадувала веселку.
Тому особливо сильним був контраст між квітами та їхньою господинею.
Мешканці села часто посміювалися з пристрасті Семенівни. Однак навіть підійти, щоб помилуватися, ніхто не наважувався, не кажучи вже про те, щоб зірвати квітку.
Але все колись трапляється вперше.
***
Пустир, що знаходився біля будинку Карги, попри своє неприємне сусідство, був улюбленим місцем хлопчаків. Тут вони грали у футбол. Завдяки городу відстань від двору Семенівни була чималою, і хлопчаки почувалися в безпеці.
І все ж вони намагалися не шуміти надто сильно, а якщо м’яч падав за терновий паркан, то там він і залишався назавжди.
Але того дня хлопці зібралися там не для гри. Вирішувалося важливе питання. Для Мітьки це була справа честі. Мітьку звинуватили в боягузтві.
Обвинувач Павло свідчив, що обвинувачений Дмитро не підтримав хлопчаче товариство і відмовився підкласти кнопку на стілець Олени Михайлівни. Вердикт був простий: «Боягуз!». Мітька, нахмуривши брови й стиснувши кулаки, вигукнув:
– Неправда!
– А ти доведи, – кричав Павло.
– Зараз я тобі в вухо так заїду, що знатимеш, – загрозливим тоном сказав Мітька.
– Ой, подивіться, хто пір’я розпустив, – продовжив Павло. Справа могла б дійти до бі.ки, але тут втрутився один із найавторитетніших хлопців сьомого класу — Вадик.
– Ну, Дмитре, якщо ти його вд.риш або навіть по.’єш, ти доведеш нам лише свою силу, а не хоробрість. Треба зробити щось таке, що може зробити лише смілива людина.
– І що ж це? – Мітя з серйозною важливістю подивився на Вадика.
– А ти виконаєш? Не злякаєшся? — сміючись очима, почав задавати ці запитання той.
– Виконаю, — голосом, сповненим впевненості, сказав Мітька. — Що потрібно?
– А ти сходи до Карги й позич у неї квіточок.
Хлопчача компанія замовкла, ніхто не очікував такого повороту подій. А Вадик, мабуть, задоволений своїм жартом, голосно розреготався.
Мітька стояв мовчки, стискаючи кулаки. Він зрозумів, що однокласник просто мститься йому за синець під оком, який він йому наніс минулого місяця.
Однак дороги назад у нього не було. Сказав — значить, виконуй. Порадившись між собою щодо здійснення цього подвигу, хлопці дали Мітьці три дні.
Повертаючись додому, Мітя з острахом поглядав на двір Карги. «Ось він, той злощасний квітник, прямо під вікнами будинку», — думав хлопчик.
На залитій сонцем галявині біля двору красувалися осінні квіти: айстри та хризантеми. Мітя був розгублений, у душі його мучили докори сумління. Він чудово розумів, що жоден із хлопчаків не наважився б на такий крок.
На його місці кожен би злякався. «Дехто навіть боїться пройти повз її двір по вулиці. А тут… квіти!», — бурчав він про себе.
Але Мітька не належав до тих, хто відступає. Саме через це він не відмовився від свого рішення не ображати слабких і не став співучасником хлопчачої витівки з вчителькою математики. За що його й прозвали боягузом.
Тепер він вирішив розробити план і зірвати квіти, коли Семенівни не буде вдома.
Зазвичай Карга ходила до магазину по вівторках. Однак це було вранці, а йому в цей час треба йти до школи. Тоді Мітя вирішив прикинутися хворим.
***
Вранці у вівторок Мітька успішно симулював температуру, потримавши термометр над гарячим чаєм, і залишився вдома.
Йому було соромно, він бачив, що мама хвилювалася через його вигадану хворобу. Але інших варіантів потрапити до Карги непоміченим Мітька не бачив.
Однак цього дня на нього чекало розчарування. Він просидів у засідці біля будинку Карги до вечора, але вона так і не вийшла.
Від довгого сидіння на землі все тіло боліло, від сорому палали щоки. «Як це взагалі можливо, — думав Мітька, — сидіти на варті біля будинку старенької, чекати, поки вона піде, щоб нашкодити».
Коли мама повернулася додому, стан Діми їй не сподобався, тож було вирішено залишити його вдома й у середу.
У цей нещасливий день також нічого нового не сталося. Карга не виходила. Зате після школи до нього завітали однокласники.
— Ну що? Злякався? Вирішив вдома пересидіти? Соромно? — почав допитуватися Вадик.
– А в мене ще один день є, не забувай. Тож давайте! Забирайтеся звідси! – буркнув він у відповідь.
Але, незважаючи на удавану впевненість, Мітька не знав, що йому робити. За час очікування він зрозумів, що не хоче залазити, як злодій. Навіть якщо Карга — злісна стара, так робити не можна. Залишався лише один вихід. Лише один.
Наступного ранку він бадьоро відповів матері, що цілком здоровий і піде до школи. Однак за сніданком не зміг проковтнути ані шматочка.
Вийшовши з дому, Мітя швидким кроком попрямував до омріяного квітника. Постоявши хвилину в роздумах, Мітя постукав у ворота. Бам! Бам! Бам! Удари гучно пролунали, зливаючись із биттям серця хлопчика в один незрозумілий шум.
Тиша. Зібравши останні сили, Мітька знову постукав. Почулися шаркаючі кроки, і двері відчинилися.
Карга відчинила двері й з подивом подивилася на гостя. Її обличчя було блідим, і було видно, що вона ледве тримається на ногах.
– Ну? Чого тобі? – запитала Семенівна.
Мітька не відразу знайшов, що сказати.
– Я… Може, вам ліки потрібні? – несподівано вирвалося у нього. Занадто вже жалюгідним був її вигляд.
– Потрібні, – Карга запитально подивилася на хлопчика. – Та звідки ти взявся? Зі школи направили, чи що?
– Та щось таке… – запнувся Мітька.
– Ну, тоді… Я тобі зараз список і гроші дам, а ти вже збігай.
– Добре.
Весь день Мітька провів, допомагаючи Семенівні. Вона була дуже мовчазна, але назвати її злою язик не повертався. Її дім був чистим і затишним і мало нагадував печеру чаклунки. Під ногами Семенівни вічно плутався кіт Ворчун. А у дворі мешкала собака Моська.
Старенька рухалася повільно, і було видно, що самопочуття не дозволяє їй впоратися з господарськими справами.
Мітька запропонував допомогти полити клумбу. Нагодував курей, підмів у дворі.
Семенівна не дякувала незваному помічникові. Це не було в її характері. Але коли Мітя, закінчивши всі справи, збирався додому, вона підійшла до клумби й нарізала найкрасивіших айстр.
Вона простягнула квіти хлопчикові й сказала:
– Візьми, мамі подаруєш.
Того дня Мітя не пішов з тріумфом хизуватися букетом перед товаришами. Те, що він тоді дізнався й відчув, було набагато важливішим. Він відніс квіти мамі. І все, все їй розповів.
***
Відтоді Мітю часто бачили у дворі Семенівни. Саме він, єдиний з усієї Дмитрівки, дізнався її справжнє ім’я — Варвара Семенівна Ващенко!
Хлопці з компанії Вадика ще довго чекали нагоди посміятися з «боягуза», але коли побачили Мітю, який спокійно ніс від Семенівни відро для води, розгубилися.
Павло спробував було щось крикнути услід про «відьмацького помічника», але Мітька лише озирнувся і спокійно відповів:
— Вона не відьма. Вона просто самотня і в неї болить спина. А вам слабо просто так допомогти?
Питання зависло в повітрі, і бажання глузувати у хлопців раптово зникло.
Мама Міті не залишилася осторонь. Вона спекла свіжий пиріг і разом із сином пішла провідати стареньку. Це був перший крок до того, що крижана стіна відчуження навколо будинку на околиці почала танути.
Побачивши, що Мітька живий-здоровий, а його мама спокійно спілкується із Семенівною, сільські жінки почали перешіптуватися вже про інше.
Плітки баби Анни втратили свою магічну силу.
Згодом змінилося багато чого: молоді мами більше не переходили на інший бік вулиці, а навпаки, сповільнювали крок біля квітника, щоб малеча могла роздивитися метеликів на гортензіях.
Дівчата, йдучи на побачення, іноді отримували від старенької пораду, як краще зберегти свіжість зрізаних квітів.
Навіть Вадик з Павлом одного разу восени мовчки прийшли з лопатами, щоб допомогти Міті скопати Семенівні город під зиму.
Наступної весни гортензії біля будинку Варвари Семенівни зацвіли так буйно, як ніколи раніше. Старенька вже не здавалася такою згорбленою — турбота односельців та щира дружба з хлопчиком повернули їй жагу до життя.
А Мітька отримав найголовніший урок у своєму житті. Він зрозумів, що справжня хоробрість — це не вміння б.тися чи підкладати кнопки вчителям. Справжня сміливість — це мати сили відкрити своє серце там, де всі інші зачиняють двері, і розгледіти за маскою «Карги» втомлену, але добру душу людини.
