Того дня зарядив дрібний дощ. Оксана з сумом дивилася, як крапельки стікають по шибці. По дорозі мчали, розбризкуючи калюжі, автомобілі, поспішали кудись під парасольками пішоходи.
У кухлі на підвіконні виходила ароматною парою свіжа кава.
– Щось ви сьогодні без настрою, — з усмішкою сказав бариста Єгор, коли Оксана зробила замовлення. – Погода діє?
– Ну… і погода також.
– Як у вас робота? – із ввічливості поцікавився Єгор. – Чи багато нині манікюру роблять?
– Приблизно стільки, скільки кави п’ють. Усі мої клієнтки після прийому до вас заходять.
– І все ж таки ви якась особливо сумна сьогодні.
– Та просто у відпустку хочеться до моря, — пробурмотіла Оксана.
Не розповідати ж йому правду: що вона вже який рік хоче дитину. Сьогодні думки про це долали особливо сильно.
Скільки лікарів уже пройдено, скільки аналізів зроблено, скільки нервів вимотано та грошей витрачено! А результату – нуль. Лікарі тільки розводили руками: мовляв, зі здоров’ям у вас все гаразд, жодних патологій не спостерігається.
Від розпачу Оксана навіть до знахарок ходила, і зверталася до альтернативної медицини, хоча ніколи в неї не вірила. Але і з цієї витівки нічого путнього не вийшло, тільки дарма гроші витратила.
Ходила й у храм, зі сльозами на очах просила Бога подарувати їй дитину – але й він не почув її благань.
“Напевно, не судилося, — думала Оксана. – Бути мені, отже, бездітною”.
Вона вже була готова змиритися з цим, опустити руки, бо втомилася боротися. Михайло, чоловік, як міг, підтримував її, підбадьорював, переконував намагатися ще й ще. Оксана тільки сумно посміхалася до його слів.
– А що, — казав чоловік. – Я чув про випадки, коли двадцять років не могли, а згодом – раз! І вийшло.
– Мишко, це рідкісні випадки. Найчастіше виходить інакше.
– Але ж у когось трапляється! – наполягав Мишко.
Але надія в душі Оксани все ж таки жила. Хоча, може, слід було б прийняти проблему і відпустити? Кажуть, саме після смирення і трапляється диво.
Телефон задзвонив, і Оксана виринула зі своїх думок. Дзвонила Марина – постійна клієнтка.
– Вітаю, Оксано, — прошелестіла вона в трубку. – Мені дуже незручно вас просити, але все ж таки… Сьогодні погода така погана. І я дуже неважливо почуваюся, боюся за кермо сідати. Ви не могли б приїхати до мене додому?
Оксана кинула погляд на годинник. Її запис мав відбутися за годину.
– Ну, я ще маю час доїхати, — задумливо сказала вона. – Прямо ось ніяк не можете самі?
– Ніяк, — зітхнула Марина. – А якщо свідомість втрачу? Не поїду ж я з чоловіком до манікюрного салону. Я не за себе боюся, а за дитину. Та й пересуватися мені на такому пізньому терміні вже важко… Живіт такий масивний!
Оксана, повагавшись, погодилася:
– Гаразд, все одно ви на сьогодні остання. Чекайте за годину.
– Дякую.
Оксана неквапливо прибрала робоче місце, витягла з шафи свою виїзну валізку, відкинула кришку. Давно вона не їздила додому! Уважно перевірила всі інструменти, поклала кілька лаків, які Марина обирала найчастіше і, підхопивши валізку за ручку, вийшла надвір.
Краплі дощу падали за комір, скочувалися по щоках, наче сльози. Вона, перестрибуючи через калюжі, добігла до паркування, відімкнула машину і залізла за кермо. Шумно видихнула. Колись вона любила дощ, обожнювала цю сумно-задумливу атмосферу – а тепер терпіти не могла.
Марина скинула свою адресу в смс, і Оксана забила її у навігатор. Їхати хвилин десять, не більше. А від дому Марини недалеко і до неї, теж хвилин десять. Оксана, подумавши про це, раптом до болю захотіла додому, у тихий спокійний затишок та обійми коханого чоловіка. Сховатися зараз під теплим пухнастим пледом і покласти голову на плече Михайла, розповісти йому про все, що коїться в душі!
Припаркувавши машину, Оксана зателефонувала до домофону, увійшла до під’їзду і піднялася вузькими сходами на другий поверх. Натиснула кнопку дверного дзвінка. Тиша. Натиснула ще раз.
– Іду, — пролунав знайомий голос.
Двері відчинилися, і Оксана відчула, як земля йде з-під ніг: на порозі стояв Михайло. Її Михайло.
– Що ти тут робиш? – зблідлими губами прошепотіла Оксана.
Він був одягнений по-домашньому: у зручні спортивні штани та м’які капці. За його плечем з’явилося обличчя Марини. Вона посміхнулася, і защебетала:
– Коханий, ну що ж ти Оксану у дверях тримаєш? Пропусти! Оксано, проходьте.
Мишко машинально відсторонився, і Оксана ступила в тьмяно освітлений передпокій. Повисла напружена тиша. Марина з уїдливою усмішкою погладжувала свій круглий живіт, переводячи погляд з Оксани на Михайла, і назад.
– Ну? – нарешті спитала вона. – Чого ж ви мовчите? Зовсім нема чого сказати?
Її голос був дуже лагідним, тихим. Оксана зчепила перед собою тремтячі руки.
– Ти це спеціально влаштувала? – обернувся до Марини Михайло.
Та посміхнулася ще ширше.
– Звичайно! Скільки можна тягнути? Ти б сам ніколи не наважився подати на розлучення. А вона… не чекала, що вона в тебе така… м-м… як би сказати м’якше… не здогадлива.
Я як тільки не натякала, коли на запис приходила, а їй хоч би що! Як об дошку! Ну я і зрозуміла, що якщо я нічого не зроблю, все так і продовжуватиметься.
До Оксани нарешті повернувся дар мови.
– Вам не соромно було лізти в чужу родину?
– Чому мені має бути соромно? – З викликом запитала Марина. – Мишко все одно з вами щасливий не буде. Він дитину хоче! Може, навіть не одну! А ви не зможете йому подарувати таке щастя.
– Марино… прошу тебе… замовкни… — крізь зуби промовив Мишко. – Оксано, я тобі все зараз поясню…
– Що? Що ти мені поясниш? Що ти маєш іншу сім’ю? Що тут, скажи мені, можна зрозуміти неправильно? – Вона перевела погляд на Марину, щосили намагаючись стримати підступні сльози. – Я так розумію, манікюр на сьогодні скасовується?
– Чому ж, – знизала та плечима, – якщо хочете заробити, давайте зробимо. Жінка ви тепер самотня, розлучена, гроші вам ой як потрібні… Не пропускайте хорошу клієнтку! Підмоги у вигляді чоловіка у вас більше немає!
– Замовкни! – заволав Мишко.
Марина злякано відсахнулася, обома руками схопилася за живіт. Повільно осіла на підлогу.
– Погано… — простогнала вона. — Що ти накоїв!Мені не можна нервувати.
Мишко заметушився навколо неї, збігав за водою, приніс маленьку диванну подушечку і підклав під спину.
Оксана безшумно вислизнула за двері. Сльози застилали очі солоним туманом, і вона стерла їх тремтячими пальцями, чомусь турбуючись за макіяж. Усміхнулася з себе. Яка тепер різниця, чи потекла в неї туш чи ні?
Квартира зустріла її незвичною тишею. Оксана зупинилася на порозі, завмерла, чуйно прислухаючись до неї, але чула тільки своє серце, що важко б’ється. І розуміла: нічого не буде, як і раніше. Те життя пішло, звалилося раптово, стало незворотним минулим.
Вибачити Михайла? Ні, вона ніколи не зможе цього зробити. Він зрадив її, обдурив – підло і гидко.
Оксана нерішуче увійшла, тихенько зачинила за собою двері, звичним рухом кинула ключі на тумбочку і сіла на пуф. Сльози, які вона так довго стримувала, раптом прорвалися і бурхливим потоком побігли по обличчю. Чому? Чому? Чому?!
За півгодини зателефонував Мишко. Оксана, не розуміючи, навіщо кілька хвилин вислуховувала його звинувачення.
– Марина у лікарні! – вигукував він. – У неї ускладнення! Це все ти винна, навіщо ти приперлася до нас?
– Вона мене сама викликала, — байдужим голосом заперечила Оксана.
– А ти не могла не приїхати? Обов’язково треба було, га? А якщо щось із дитиною?!..
– Та йди ти…
Вона поклала слухавку. Раптом зрозуміла, як моторошно болить голова, пошукала в домашній аптечці знеболювальне, прийняла таблетку і впала на ліжко. Потрібно буде зібрати його речі, всі абсолютно, і виставити на сходову клітку – хай забирає. Жити разом вони більше не будуть. Ще й сміє звинувачувати її!
Раптом їй спало на думку: всі лікарі говорили, що з репродуктивним здоров’ям у Оксани все добре, а ось Мишко ніколи не перевірявся. То, може, проблема в ньому? І Марина подарує йому дитину не від нього?!
Вражена цим простим висновком, вона, забувши про головний біль, схопилася і схопила телефон.
– Мишко, а чому б тобі не перевіритись у лікаря ,ти ж зі мною ніколи не ходив? – майже вигукнула вона, коли він узяв слухавку.
– Навіщо? – не зрозумів той.
– У мене все нормально, ось навіщо. Ти впевнений, що Марина виношує дитину від тебе?
Михайло важко почав дихати, щось нерозбірливо промимрив і скинув дзвінок. Через хвилину прилетіло повідомлення: “Ти – справжнісінька зміюка! Ти намагаєшся налаштувати нас з Мариною один проти одного. Я не вірю тобі”.
“Як хочеш, – відповіла Оксана. – Свої речі можеш забрати завтра біля дверей. Так і бути, у сміттєвий бак їх викидати не стану”.
За всю ніч Оксана так і не змогла заплющити очей. Її роздирали суперечливі почуття: біль, образа, розчарування, гордість. Чітко вона розуміла тільки одне: ні про яке примирення й не йдеться.
Михайло прийшов увечері наступного дня. Довго дзвонив і стукав у двері, писав повідомлення, але Оксана навмисно ігнорувала його. Іноді підходила до дверей, щоб подивитися у вічко.
З квартири навпроти визирнула сусідка.
– Ну ось чого ти тарабаниш на весь будинок? Не відкриває – отже, вдома немає.
– Я точно знаю, що вона вдома. Салон її закритий. Значить, удома. Куди вона ще піде?
– А ви що? Посварилися? А що сталося?
– Нічого, — гаркнув Мишко. – Не ваша справа.
І знову почав бити в двері. Терпець Оксани урвався.
– Мишко, йди вже! – крикнула вона. – Ти не зрозумів, що прощати тебе я не збираюся?
Той розгублено переступив з ноги на ногу, стиснув зуби.
– Оксано, якщо ти так поводитимешся, я від тебе піду, так і знай!
Оксану скрутило від нападу сміху – вона сміялася так, як ніколи в житті, практично зігнувшись навпіл.
Мишко ще щось вигукував, вимагав негайно пустити його у “спільно нажите майно”, погрожував подати до суду та чомусь – до прокуратури.
– Та куди хочеш звертайся! – давлячись сміхом, відповіла Оксана. – У цій квартирі ні метра твого немає. Все моє, дошлюбне. А ти вали до своєї Марини.
– Ну, дивись! Я кожну свою річ перевірю! Мабуть, щось не віддала…
– Потрібні мені твої ганчірки!
Розлучення Оксана переживала важко і довго, майже півроку не могла прийти до тями. Але все ж таки вперто тягла саму себе з депресії – за шкірку, всіма силами. І намагалася не втрачати надії. Адже вона ще молода, все в неї ще буде – і нормальна сім’я, і діти. Обов’язково будуть! І без Михайла можна бути щасливою.
Через рік вона випадково зіткнулася біля виходу із модного бутіка з його сестрою, Аліною.
Та, здавалося, щиро зраділа зустрічі, з цікавістю розпитувала, як життя, як справи, робота. Потім почала розповідати про себе.
– А Михайло від Маринки пішов, — раптом повідомила вона.
– Ця лялька нагуляла дитину не від нього. Не знаю від кого. Тільки Мишко після розлучення з тобою пішов лікарями, здоров’я перевіряти. І виявилося, що в нього бути дітей не може… Уявляєш? Зараз ось лікується, але поки що успіхів мало… А Маринка верещала, як потерпіла. Скандали з биттям посуду влаштовувала. Стверджувала, що Михайло батько. Отоді він і зробив тест у таємниці від неї. І знаєш що?
– Здогадуюсь.
Аліна кивнула головою.
– Угу. Ніякого родинного зв’язку. З цим папірцем, отже, до суду. Тому що спочатку його як батька записали. Довів, що він ніхто, пішов від Марини. З одного боку її навіть шкода… Мабуть, справжній татко дитини кинув її … ось вона в Михайла і вчепилася. А з іншого боку – і він не в своєму розумі, що повівся на її обман, і вона теж та ще лисиця. Такі справи, — закінчила Аліна.
– Зараз він один? – навіщось спитала Оксана.
– Так. Один. Все про тебе згадує. Але я йому одразу сказала, що жінки такі витівки не пробачають. І йому нічого не світить. А взагалі, шкода, що ви розійшлися. Красива була пара.
Оксана знизала плечима.
– Так життя розсудило. Гаразд, Аліно, піду я. Справ багато. Нещодавно третій салон відкрила, роботи дуже багато.
Вони попрощалися, і Оксана легкою ходою попрямувала тротуаром. Все-таки є на світі справедливість! Вона не хотіла зізнаватися навіть самій собі, але розказане Аліною доставило їй чимало задоволення.
Обидва отримали по заслугах. А вона – молода та гарна. І все в неї ще буде.
По дорозі вона вирішила заскочити до улюбленої кав’ярні, щоб випити філіжанку кави. Сівши за круглий столик біля великого, на всю сонячну ширину вікна. Повільно, дрібними ковтками потягала капучино на кокосовому молоці. І раптом краєм ока помітила, що чоловік, який сидить неподалік, з фотоапаратом активно її знімає.
– Ой, – розгубилася Оксана. – Я, звичайно, не проти фото, але зараз явно не в тому вигляді.
Чоловік прибрав фотокамеру від обличчя, по-дружньому тепло посміхнувся.
– Що ви! Ви чудові! Я тому й знімаю… вибачте, що не попередив.
Вони дивилися одне одному у вічі. Серце схвильовано підстрибнуло, до щок кинулася гаряча кров. І чомусь саме в той момент Оксана ще сильніше впевнилася: все ще попереду, все ще буде.
