Олена завмерла біля дверей вокзалу, нервово потягуючи край пальто. Хвилювання охоплювало її зсередини, змушуючи дихати частіше, ніж під час іспиту на першому курсі університету. Сьогодні вона побачить батька. Вперше за двадцять два роки.
Серце билося так, ніби намагалося проб.ти ребра. За ці роки вона майже забула його справжнє обличчя. Фотографії в старому альбомі не замінювали живої людини. А по відеодзвінках вони й не спілкувалися…
І що вона йому скаже? Про що взагалі вони будуть говорити? Він пам’ятав її зовсім крихіткою. А зараз їй було вже двадцять шість, вона встигла пережити шлюб і розлучення. Але ось один несподіваний дзвінок перевернув усе, змінив звичний ритм життя.
Коли з потоку пасажирів вийшов невисокий чоловік з оберемком невеликих садових хризантем, у горлі у неї миттєво стиснувся клубок.
— Оленка! — голос пролунав хрипло, але тепло. Він зробив крок до неї, широко розкинувши руки.
Сльози самі потекли, вона уткнулася йому в плече. Він поцілував її в скроню, простягнув букет і маленького плюшевого зайчика. Реальність здавалася хиткою, ніби сцена з кіно, в якому їй раптом довірили головну роль.
Батьки розлучилися, коли Оленці ледь виповнилося чотири. Мати не стала чекати і незабаром вийшла заміж вдруге. Вітчим виявився хорошим. Він замінив Олені батька. Підтримував на кожному кроці, вірив у неї сильніше, ніж вона сама, і завжди приходив на допомогу.
Біологічний батько теж не затримувався на самоті: нові шлюби змінювалися розлученнями. Аліменти до Олени надходили із затримками і не в повному обсязі, але він намагався підтримувати зв’язок.
Рідкісних дзвінків вистачало, щоб Олена відчувала: про неї ще пам’ятають. За ці роки він обзавівся ще чотирма дітьми від різних жінок. Нещодавно черговий союз розпався, і батько знову почав жити вільним життям.
Відступивши, Олена перевела погляд на двох підлітків в однакових вітровках — світловолосу дівчинку і хлопця трохи старшого. Молодші діти Віктора від його останнього шлюбу.
— Вітаю, — видихнула вона, роблячи нерішучий крок. Сьогодні вони бачилися вперше.
Обійми вийшли незграбними, але щирими. Витерши сльози, Олена запропонувала перекусити та прогулятися.
Вчорашні незнайомці за кілька годин стали майже рідними: вони обійшли старий квартал, заглянули до краєзнавчого музею та посиділи в затишній кав’ярні. До вечора гості поїхали. Прощаючись, Олена знову розплакалася, але батько пообіцяв повернутися.
— Буду чекати, — прошепотіла вона, міцно обіймаючи його.
***
Десять годин їзди — не космос, але й не привід не бачитися десятиліттями. Тому новина про те, що батько приїде знову — всього через тиждень, вибила Олену з колії. Першим ділом вона зателефонувала матері.
Та вислухала і відразу висловила свою думку:
— Схаменувся, значить. Напевно, щось сталося або потрібні гроші.
Олена й сама допускала такий варіант, але бажання побачити родину переважало підозри. Мати не вгамовувалася:
— Дзвонив зрідка, на університет не скинувся, на твоє весілля не приїхав. На словах усі герої, а коли справа доходить до діла — тиша.
— Мамо, будь ласка, — благала дочка.
Коли гості приїхали, щаслива Олена цілий день водила їх містом. Сестра й брат — Дарина й Артем — були трохи колючими, як усі підлітки. Але по їхніх добрих очах Олена бачила, що їм подобається. Може, вони не відчували в ній сестру — це й не дивно, адже вони тільки недавно познайомилися — але хвалили її смак у кіно та робили компліменти щодо зовнішності.
Коли настав час прощатися, Олена знову розплакалася на пероні, але батько пообіцяв, що скоро повернеться.
Обіцянка збулася швидко: через місяць він повернувся, але вже без молодших. Потім візити стали частішими — раз на два тижні.
— Знову один? — запитувала Олена під час чергової зустрічі. — Як вони там?
— Вчаться, — відмахувався батько. — Артем восени вступає до міста, а Дарина в сьомому класі, вчиться на відмінно.
— Навчання — це добре. Головне, щоб не вигоріли.
— До речі, щодо цього… — Віктор опустив погляд. — Ти ж зараз одна?
— Так, — Олена злегка примружилася. Нещодавні стосунки щойно завершилися.
— І квартира у тебе своя… Двокімнатна.
— У іпотеку, — Олена схрестила руки. — Батьки допомогли з першим внеском і майже половину закрили.
Батько зморщився, почувши слово «батьки» — не «мама і вітчим», а «батьки» — але швидко взяв себе в руки.
— Я не хочу тебе напружувати, — почав вибачливим тоном. — Просто Артем приїде на вступні іспити. Може, переночує у тебе день-два, поки оформляє документи?
Олена з радістю погодилася. Вона згадала широку посмішку Артема. Якщо придивитися, вони з Оленою дуже схожі. Та й як вона могла відмовити? Зрештою, це ж її брат.
Артем приїхав через пару тижнів. Владнавши формальності, він запропонував прогулятися. Виявився легким на підйом, із заразливим сміхом та цікавими історіями.
Олена спіймала себе на думці, що з ним вона немов стає молодшою. І сама запропонувала затриматися ще на добу: «Все одно навчання скоро, давай просто відпочинемо».
Вечір видався галасливим: кіно, довгі прогулянки вулицями, освітленими ліхтарями, розмови про все на світі. Вперше за довгий час вона відчувала себе по-справжньому щасливою.
Після від’їзду брата дні тягнулися повільніше. Батько дзвонив майже щодня, цікавився, чи не накоїв син чогось зайвого.
— Та ні, — здивовано відповідала Олена. — Ми чудово провели час.
У слухавці незмінно чувся полегшений подих.
Потім дзвінки почастішали до абсурду: батько міг зателефонувати посеред робочого дня, коли Олена розбиралася зі звітами.
— Вибач, що турбую, — бурмотів він. — Але справа термінова. Можеш позичити п’ять тисяч? Дарині на день народження потрібен смартфон, трохи не вистачає. Поверну, чесно.
— Залиш собі. Вважай це моїм подарунком.
— Та ти що, це ж чимало! — занепокоївся батько.
— Якщо розтягнути на всі пропущені роки — копійки. Не думай про це.
— Ох, Олено…
— Гаразд, потім передзвоню. Справ по горло!
Вона переказала гроші й забула.
Але потім батько почав просити частіше. Спочатку потроху, а потім апетити зростали. І тут Олена згадала слова матері. А що, якщо батько й справді з’явився лише з корисливою метою?
Коли були гроші, Олена допомагала. Але потім почали зростати її особисті витрати. Вона ходила в спортзал, до косметолога, щоб доглядати за собою, сподівалася зустріти нового хлопця. І доля була прихильною — до неї почав залицятися один знайомий красень….
Олену затягнули стосунки, тому вона рідше замислювалася про батька — хоча він просив грошей дедалі частіше.
Перелом настав одного з будніх вечорів. Голос у слухавці звучав нервово:
— Уявляєш, мій малий подряпав чужий мопед… Точніше, розбив його вщент. Сам цілий, а от власнику тепер винен. Сума пристойна. Виручи хоча б частково.
— Скільки треба?
— Сто п’ятдесят тисяч.
— Звідки такі ціни?
— Такі часи, — улесливо відповів батько.
— Вибач, але у мене іпотека, — відрізала вона. — Якщо я буду погашати його борги, хто платитиме за мою квартиру?
— Може, мати з… вітчимом допоможуть?
— Вони вже вклалися. Просити ще — нахабство.
— Але ж він твій брат…
Олена стиснула щелепи. Всередині все закипіло. Невже мати мала рацію? Якби йому потрібне було просто спілкування, він би з’явився раніше, а не тоді, коли вона вже доросла і стала на ноги.
— Дай шанс, ти ж заможна дівчина, покажи йому приклад, як розв’язувати такі ситуації…
— Переведу частину. І тільки в борг! Не думай, що це подарунок.
З трубки полилися слова подяки. Олена відклала телефон і важко зітхнула.
Після цього розмови стали скупими. Батько дзвонив рідше, говорив уривками, ніби зосереджений на чомусь. Олена кілька разів намагалася з’ясувати, що не так, але він відмахувався або кидав «все нормально».
«Дорослий чоловік, а ображається, як дитина», — крутилося в голові. Стало очевидно: він чекав на повну суму, а отримавши лише частину, вирішив покарати мовчанням.
Місяці тягнулися. Борг не повертався, дзвінки припинилися. Спочатку Олена злилася, потім навчилася переключатися, намагаючись не витрачати нерви на ситуацію, яку не могла контролювати.
Поки не прокинулася в суботній ранок від телефонного дзвінка. Віктор говорив обережно, ніби підбираючи слова:
— Привіт, донько. Як ти? Як поживаєш?
— Потихеньку, — відповіла Олена, ще не до кінця прокинувшись.
— Я тут подумав…
Олена подумки закотила очі. Схоже, грошей на мопед їй так і не побачити. Але щелепа відвисла, коли вона почула продовження.
— Вересень на носі. І уяви, Артему місце в гуртожитку не дали. Винаймати зараз дорого. Ось я й подумав, може, нехай цей семестр поживе у тебе?
— Що? — видихнула Олена.
— Кажу, може, Артем, поки семестр погостює? У тебе ж дві кімнати. Він не завадить, а там розберемося.
— З гуртожитком, звичайно, прикро вийшло… але з чого ти вирішив, що я погоджуся? Це ж все-таки моя квартира.
— Ну, ти ж зараз все одно одна! З особистим життям глухо. А так і не буде нудно, і брату допоможеш.
— Взагалі-то, я недавно почала зустрічатися…
— Тим більше. Нехай той чоловік забере тебе до себе. А квартиру залиш братові.
Всередині все закипіло. Хотілося кричати, що мати попереджала, що він з’явився лише заради вигоди, що звик брати й не віддавати. Олена кипіла від люті. Але взяла себе в руки й вимовила крижаним тоном:
— Ні. Це моя квартира. Якщо з гуртожитком не вийшло, нехай шукає оренду. Або нехай мама Артема йому допомагає. Це не мої проблеми. Я й так допомагала вам грошима.
У слухавці щось глухо пробурмотіли, і зв’язок обірвався. З того дня батько зник. Гроші, які просив на мопед, звичайно ж, не повернув.
Але Олена відчула полегшення. Тепер вона остаточно переконалася, якою людиною був її батько.
