Її знову розбудив дитячий плач, крізь сон – вона насилу пересуваючись підійшла до ліжечка, в якому плакала дитина, її дитина. “Боже забери його” – вкотре прошепотіла вона – “Він не потрібний мені!”. Так уже вийшло, що мати Тані пішла у засвіти, коли їй було 15.
Батьку взагалі було не до неї. На очах у дівчинки руйнувався світ, вона почала погано вчитися, потім і зовсім покинула школу. Почала гуляти з товаришами, один з яких і став батьком Івана. Про те, що вона при надії, Таня дізналася, коли вже було пізно щось думати.
Між гулянками, як то не помітила, як він і народився – приймала пологи стара бабуся Зіна, мати батька, яка жила з ними, і тільки й робила, що молилася. Іванко, наперекір усьому, був здоровеньким і гарним карапузом, жив у кімнаті бабусі, ріс без уваги матері, намагаючись не попадатися на очі.
Коли хлопчику виповнилося три роки, не стало бабусі Зіни. Ось тоді і почалося його пекло. Мама Таня, яка постійно десь гуляє, практично не звертала уваги на сина, добре було, коли йому перепадало хоч щось. Малюк перестав посміхатися, забивався в дальній кут, як звірятко.
Він з усіх сил намагався не потрапляти на очі страшним людям, а ще він з надією і зі сльозами на очах чекав, коли його матуся обійме, заспокоїть і розвіє його страхи. Але, на жаль, материнського серця у Тані не було – та й чи воно було взагалі. Так минув рік.
Сусіди, які знали про хлопчика, звернулися до поліції, ті відповідно до органів опіки та малюка забрали до дитячого будинку. У свідомість Тетяни, яка невиразно пам’ятала, що було навіть учора, вбився цей день. Пройшло три місяці, а перед її очима стояла картина, як в неї забирають сина.
Іванко все кричав: “Мамо, матусю, не віддавай мене! Матусю я боюся!». Щось болісно стислося в області грудей, і чомусь потекли сльози і нахлинув такий біль, що їй стало страшно. Того ж вечора не стало батька. Таня залишилася сама.
Після похорону, вона прибрала будинок, закрилася і не спілкувалася ні з ким – цілими днями вона сиділа і дивилася на дві старенькі машинки без коліс – єдині іграшки її сина, а ночами підскакувала до ліжечка, їй здавалося що плаче малюк.
Щохвилини перед очима випливав кричущий Іванко, який благав не віддавати його, його очі сповнені страху та любові. Через місяць Таня дістала речі своєї мами і стару валізу з викрійками, і почала шити – у неї з’явилася мета – повернути сина.
Вона піклуватиметься про нього, любитиме, вона щодня викуповуватиме свої гріхи. Чутка про те, що Тетяна – швачка, як кажуть від Бога, рознеслася по всій окрузі, замовлення лилися рікою. Вона відремонтувала будинок, закінчила курси крою та шиття, зробила дитячу кімнату.
Всі її думки та справи були спрямовані на те, щоб їй дозволили забрати власну дитину. Коли Таня зробила все, що вимагали від неї держоргани і вже нічого не заважало їй забрати сина, вона поїхала до сусіднього міста, де знаходився дитячий будинок.
Стояв теплий липневий день, сонце світило так яскраво, як ніколи в житті Тетяни, вона, в пошитому нею ж новому костюмі, просто бігла вулицею до будинку, в якому знаходився її малюк. Тремтячими руками вона відчинила двері до кабінету директора.
Поклала на стіл усі документи і мовчки чекала, коли ця жінка щось їй відповість. Здавалося, вона чує биття свого серця в тиші. Директор довго вивчала папери Тетяни, періодично з докором поглядаючи на молоду, вродливу жінку.
Вона думала про себе, що такий випадок за її практику перший – ще жодна гуляща мати, що встала на правдивий шлях не приходила, забирати свою дитину, і як же сказати їй, що вона запізнилася на півроку. Її Іванка всиновила інша пара.
Колись яскраве сонце померкло, Тетяна зблідла як лист і з очей покотилися сльози. Директор раптом відчула таку жалість до цього дівчиська, ровесниці її дочки, що підійшла і обійнявши її сказала, – “Ти тільки не дури, народиш ще – молода, гарна і сім’я в тебе буде й дітки.”
Вона впала навколішки і кинулася цілувати ноги директорки. Серце будь-якої жінки не змогло б залишитися байдужим, і вона написала на листку адресу, сподіваючись, що, одумавшись, Таня залишить цю ідею. На жаль, в житті так буває, коли вже пізно….
