— Більше не буду підлаштовуватися під забаганки тридцятирічних, шукайте собі інших.
Антон так різко здригнувся, що ледь не збив ліктем сільничку. Величезний екран його новенького смартфона, який він щойно дбайливо протирав паперовою серветкою, загрозливо блимнув.
За столом у тісній вітальні Софії запала важка пауза. Лише дядько Степан, не звертаючи уваги на зміну настроїв, продовжував методично пережовувати буженину.
— Тітонько Женя, ну це ж інвестиція! — Антон нахилився вперед, знизивши голос до довірливого напівшепоту.
— Яка інвестиція, Антоне?
Євгенія відсунула від себе тарілку з недоїденим олів’є. Вона прийшла на цю сімейну вечерю одразу після роботи, сподіваючись просто перепочити, але вистава розпочалася прямо з порога.
Софія метушилася біля кухонного гарнітура, переставляла якісь баночки, бігала з підносами, всім своїм виглядом показуючи, як важко їй дається прийом гостей.
Тітка Анна, яка приїхала з іншого кінця міста, схвально кивала на кожне слово племінника.
— У статус! — вимовив Антонь. — Машина для моєї роботи — це візитівка. Клієнти дивляться, на чому ти приїхав. На старій розвалюсі серйозні угоди не укладають. Мені не вистачає всього лише кругленької суми на перший внесок. Ви ж перекинете, як зазвичай? У вас же є заощадження.
Дядько Степан проковтнув м’ясо й потягнувся за компотом.
— Я так думаю, хлопче, — прогудів він басом. — Зараз без коліс нікуди. Ось, у Петренків зять взяв джип у кредит, так його одразу в начальники перевели. Зустрічають по одягу!
— А ось у людей, — одразу ж підхопила тітка Анна, поправляючи хімічну завивку, — родичі завжди скидаються, якщо молодому треба стати на ноги. Сім’я ж!
Євгенія перевела погляд з одного порадника на іншого. У цій квартирі її давно сприймали як зручну бездонну тумбочку. Своїх дітей немає, чоловік давно пішов і зник у тумані, працює головним бухгалтером — значить, гроші мають бути спільними.
— У тебе нормальна машина, — рівно сказала Євгенія, дивлячись на племінника. — Їздить, не ламається. Багажник місткий.
— Це не той рівень!
Антон роздратовано знизав плечима, на його обличчі з’явилися червоні плями.
— Я переходжу в елітну нерухомість. Там люди приїжджають на таких тачках, що моя поруч із ними виглядає як консервна банка. Як я буду показувати ділянки? Мене ж висміють!
Євгенія скупо посміхнулася.
— Які ділянки, Антоне? Ти вже третій рік продаєш дачі в болотах за об’їзною. Кому там потрібен твій статус? Там головне — щоб у багажнику були гумові чоботи, а не шкіряний салон.
Софія кинула прихватку на стільницю й нарешті сіла за стіл, витираючи піт з чола.
— Жень, ну навіщо ти так?
Голос сестри був солодким, наче патока.
— Хлопчику треба розвиватися. Людина прагне до кращого, з’явилася мотивація. Ти ж у нас одна, без сім’ї, без дітей. Куди тобі ці гроші класти? У банк складати, щоб інфляція з’їла? А Антон потім віддасть. З першої ж великої угоди поверне.
Тітка Анна знову втрутилася зі свого кінця столу:
— Саме так! Кому ще допомагати, як не рідному племіннику? На той світ капітали не забереш.
Євгенія поправила рукав темно-синього кардигану. Ця пісня про «одну без дітей» лунала на кожному сімейному зібранні. Як за нотами.
— Поверне? — Євгенія злегка підняла брову, не підвищуючи голосу. — Як за той кредит на бізнес, який прогорів два роки тому?
— Це інше! — швидко випалив Антон, відсуваючи порожню чашку. — Там партнер підставив. Я все прорахував, просто ринок просів. Криза в країні!
— Ринок просів, — повторила Євгенія. — А коли ти на балконі збирав ферму для криптовалюти? Гуділо на весь під’їзд, матері спати не давало. Це теж ринок просів? Потім ти продав обладнання за копійки перекупникам, а я до зими борг погашала.
Дядько Степан хмикнув і зробив вигляд, що дуже зацікавився маринованими огірками.
— Ну навіщо ти згадуєш старе? — розвела руками Софія. — Помилявся в молодості, з ким не буває! Свої ж люди. Своїм треба допомагати. Родина все-таки. Не чужі.
— Ось і допомагай, Софіє. А я пас.
Антон поблажливо хмикнув, відкинувся на спинку звичайного кухонного стільця й склав руки на животі. У його позі читалася абсолютна, непохитна впевненість улюбленця долі.
— Тітко Женя, не починайте. Ви щоразу бурчите для порядку, а потім перераховуєте. У вас же з минулого року висить автоплатіж на мою картку. Просто суму зараз скоригуйте. У мене завтра горить бронь в автосалоні. Задаток внесено!
Євгенія поглянула на стіл. Біля порожньої тарілки племінника лежав той самий смартфон. Величезний екран, три камери, корпус, що переливається. Такий апарат коштував як дві її зарплати в бухгалтерії.
Антон вловив її погляд.
— Це теж потрібно для роботи. Імідж. Щоб показувати презентації клієнтам. Без хорошого телефону зараз ніхто з тобою розмовляти не буде.
— Презентації, значить, — Євгенія перевела подих. — Я минулого тижня була в санаторії. Уявляєте, тиск стрибав так, що лікарі хотіли викликати швидку прямо в корпус. Ледве відновили. Два дні не могла встати.
Вона замовкла. Звичайна пауза. Звичайна людська перевірка. Вона дала їм рівно десять секунд, щоб запитати про самопочуття, висловити співчуття або хоча б поцікавитися діагнозом.
Дядько Степан голосно хруснув огірком.
Антон пожвавився, нахилившись уперед.
— Ага-ага, здоров’я треба берегти! Повітря, природа. То як із грошима, тітко Жень? Я менеджеру обіцяв сьогодні підтвердити переказ. Ми ж сім’я, треба підтримувати одне одного. Завтра ціни піднімуть, буде пізно.
Софія підсунула до сестри кришталеву салатницю.
— Жень, їж оселедець, свіжий. Ну справді, виручи хлопця. Він же не прогуляє, у справу вкладає. Інвестує!
Тітка Анна кивнула.
— Я так думаю, треба давати, — підсумував дядько Степан, наливаючи собі ще компоту. — Свої ж.
Євгенія дивилася на них. На Софію з її благальною, трохи підлесливою посмішкою. На Антона, який уже гортав щось у своєму дорогому телефоні. На родичів, що жували.
Вони навіть не почули слова «швидка». У їхній системі координат Євгенія не могла хворіти, втомлюватися чи мати власні плани. Для них вона була просто безперебійно працюючим банкоматом, який іноді видавав системні помилки у вигляді словесного бурчання.
— Допоможи, — Євгенія повільно поклала виделку на край тарілки. — Антоне, зайди в додаток свого банку.
— Навіщо? — він відірвався від екрана, нахмурившись.
— Зайди, кажу. Подивися історію переказів за вчорашній день.
Антон недовірливо хмикнув, ткнув пальцем у екран. Його обличчя витягнулося, рум’янець миттєво зник з щік. Він кілька разів провів пальцем зверху вниз, оновлюючи сторінку.
— Тобто що? Автоплатіж скасовано? Якась помилка?
— Ніякої помилки, — Євгенія спокійно подивилася на племінника. — Я позавчора після роботи забігла в банк. Заблокувала стару картку. І рахунок закрила. Випустила нову, з іншими реквізитами.
— Навіщо? — не зрозуміла Софія, завмерши з хлібницею в руках.
— Ось чому. Спонсорська допомога закінчилася. Кран перекрито.
Тітка Анна охнула. Дядько Степан поперхнувся компотом і закашлявся.
Софія з гуркотом поставила хлібницю на стіл.
Антон підскочив зі стільця, ледь не перекинувши його на ламінат.
— Ви що, знущаєтеся?! У мене завтра зривається угода! Я розраховував на ці гроші! Я вже віддав стару машину в обмін!
Напускна ввічливість та імідж успішного ріелтора зникли в одну мить. Голос зірвався на вереск.
— Яке ви маєте право так підставляти? — ревів племінник, розмахуючи телефоном. — Ми ж домовлялися! Я в автосалоні підписав попередній договір! Мені нарахують штраф!
— Право? — Євгенія незворушно підвелася з-за столу.
Вона не стала кричати у відповідь. Не стала виправдовуватися. Просто подивилася на розлюченого тридцятирічного чоловіка, який тупав ногами через те, що йому не купили іграшку.
— Ти хоч пам’ятаєш, коли у мене день народження, бізнесмене?
Антон запнувся. Трохи розтулив рота, але слова застрягли. Подивився на матір. Софія метушливо втупилася в тарілку, вдаючи, що дуже зайнята розкладанням зелені. Тітка Анна і дядько Степан раптом зацікавилися візерунками на скатертині.
Ніхто з них не пам’ятав.
— А яке це взагалі має значення? — огризнувся племінник, приходячи до тями. — Ми говоримо про серйозну справу! Мені потрібні гроші! Ви мені життя псуєте!
— А що ж іще.
Євгенія взяла свою сумку зі спинки крісла.
— Ви дзвоните мені лише у двох випадках: коли треба позичити гроші й коли треба поручитися. Досить.
Вона вийшла у передпокій. Софія кинулася слідом, на ходу натягуючи домашній светр.
— Женя, ну чого ти так розлютилася ні з того ні з сього? — заголосила сестра. — Ну, дитина забула про свято, закрутилася на роботі. У нього стрес із цими продажами! Охолонь. Не ганьбися перед ріднею!
Євгенія мовчки накинула плащ. Застебнула ґудзики, навіть не глянувши в дзеркало.
— Жень, ну це ж не чужі люди! — голос Софії зірвався. — У нього ж усе зруйнується! Степане, скажи їй!
Але дядько Степан розсудливо мовчав у вітальні.
— Щасливого перебування.
Євгенія просто вийшла на сходову площадку.
Через два тижні, у суботу вранці, пролунав дзвінок. Софія дзвонила з самого ранку. Говорила швидко, бадьоро, наче того скандалу на сімейній вечері й не було зовсім.
— Жень, привіт! Ми тут збираємося на дачу. Антон за кермом, на своїй старенькій поїде, уяви собі, забрав у перекупника з великим скандалом. Ти м’ясо замаринуєш на всіх?
У тебе фірмовий шашлик. І овочів візьми по дорозі, молодої картоплі, а то у нас бюджет тріщить, сама розумієш. Ціни в магазинах сама знаєш!
Євгенія притримала телефон плечем, поливаючи фікус на підвіконні.
— Все це без мене.
Вона натиснула кнопку «відхилити».
