У день похорону дружини Федір не проронив жодної сльозинки.
— Поглянь, я ж казала, що він не кохав Зіну, — шепотіла на вухо своїй сусідці Тося.
— Тихіше ти. Яка тепер різниця. Діти залишилися сиротами з таким батьком.
— Ось побачиш, він неодмінно одружиться з Катькою, — запевнила Тося Ольгу.
— Чому саме з Катькою? Що вона йому? Галя— ось його кохання. Чи ти забула, як вони по сінниках тинялися? Катька з ним зв’язуватися не стане. У неї сім’я, та й потім вона його вже забула.
— А ти точно знаєш?
— Звичайно. У Катьки ж чоловік. Навіщо їй Федір зі своїм виводком? Вона практична жінка. А ось Галька мучиться зі своїм Мітькою. Ось вони й почнуть кохання крутити, — запевнила Тосю Ольга.
Зінаїду поховали. Діти міцно трималися за руки.
Михайлу й Поліні щойно виповнилося по вісім років. Зінаїда вийшла заміж за Федора з великого кохання. Ось тільки чи кохав її Федір, Зіна не знала, як не знали й селяни.
Кажуть, що вона зава.ітніла, і тому Федір був змушений одружитися з нею. Клавочка й справді народилася недоношеною, довго не прожила, а потім у Зіни з Федором довго не було дітей.
Федір завжди ходив похмурим, небагатослівним. Люди потайки називали його Відлюдником. Таке в нього було прізвисько. Він був надто скупий на слова, а на ласку — тим більше.
Але все ж Бог змилостивився над нею. Скільки молилася ця бідна жінка, відомо лише Йому одному. І небеса подарували Зінаїді одразу двох діточок.
Поліна і Михайло — двійнята. Михайло характером пішов у матір. Такий самий ласкавий і чуйний, а ось Поліна — у батька. Слова з неї не витягнути. Закривається від усіх на сто замків і мовчить. Ніхто не знає, що у дівчинки на думці. І до батька вона була ближча. Адже їхні характери схожі.
Бувало, Федір щось пиляв чи стругав у сараї, а Полінка кружляла навколо нього. Він їй щось там розповідав, навчав життя.
А Михайло був поруч із матір’ю. То підмітав підлогу, то носив воду маленьким відерцем — хоч і небагато, але все ж допомагав. Зіна дуже любила своїх дітей, але ось Полінку не розуміла. А до Михайла прикипіла всім серцем. А коли Зіна йшла, то сказала Михайлу:
— Синку, я скоро по.ру. Ти залишаєшся головним. Тільки не кривдь сестру, ти її захисник. Ти хлопчик, ти просто зобов’язаний її берегти. Вона — дівчинка, а значить, вона слабша за тебе і потребує твоєї допомоги та захисту.
— А тато? — запитав Михайло.
— Що? — не зрозуміла Зіна.
— Тато буде нас захищати?
— Не знаю, синку. Життя покаже.
— Тоді не вмир.й, як ми без тебе? — плакав Михайло.
— Ох, синку, якби це залежало від мене, — задумливо сказала Зіна. А до ранку її вже не стало.
Федір сидів поруч із дружиною й тримав її за руку. Ні слова, ні сльозинки. Просто весь якось згорбився, змарнів і потемнів. Ось, мабуть, і все.
Життя поступово налагоджувалося. Поліна взяла на себе обов’язки господині в домі. Дівчинка намагалася сама готувати їжу, прибирати в хаті, але була ще занадто мала. Приїжджала сестра Федора, Наталія, вона й допомогла у всьому, і навчила Полю господарським справам.
— Тітонько Наталя, — якось запитала Поля, — а тато тепер одружиться, так?
— Не знаю, дівчинко, що у вашого тата на думці. Хіба він мені розповість.
У Наталі були свої діти та чоловік Василь. У Наталі була гарна дружна сім’я.
— А якщо що, ти забереш нас до себе? — продовжувала Поліна.
— Не вигадуй. Батько вас любить і нікому не дасть вас скривдити, — сказала Наталя.
А тим часом по селу вже повзли чутки про те, що у Федора та Галини давня любов знову прокинулася.
– Галя — з глузду з’їхала, — пліткувала Тоська, — з Федором знову «закрутила», а про свою сім’ю зовсім забула.
— Ох, яка ж дурна баба, ця Галина, — говорили жінки біля сільського магазину.
— Нумо ,жінки, закінчуйте збори, — розігнав їх голова колгоспу Максим Леонідович.
– Ви все пліткуєте, перебираєте людей по кістках, а насправді навіть своїх односельців не знаєте, — суворо сказав голова на захист Федора.
У Галини з Федором дійсно колись було кохання. Та ще й таке сильне, що можна було б писати романи. Ось тільки Федір тоді поїхав в інше село, далеко перекинули, в іншу область, допомагати «застряглим» колгоспам із посівом. Він провів там два місяці, а в цей час Галина закрутила з Мітькою.
Федір приїхав, дізнався про це, ну і Мітці, як зазвичай, начистив морду, а з Галиною після цього зовсім перестав спілкуватися…
Галя так і вийшла заміж за Мітьку. Він був розпусним. Жодної спідниці не пропускав, прикладався жо чарки, а Галина плакала, що не втримала біля себе такого чоловіка. Адже Федір — непитущий, працьовитий чоловік. Ось тільки мовчун.
Після цього селяни й почали помічати, що він залицяється до Зінаїди. А Зіна ніби квітка розквітла — селяни не могли на неї надивитися.
— Ось що кохання робить з людьми, — говорили вони.
Зіна вже давно була закохана у Федора. Тільки мовчала — куди їй до Галини.
А ось, як це буває в житті.
Вони зустрічалися з Федором, гуляли, а потім раптом і розписалися в сільраді.
Весілля було скромним. У Федора з рідні залишилася лише Наталя, а у Зіни — літня мати. Мати народила Зіну пізно. Селяни здогадувалися, від кого, але мовчали.
У цьому селі головою ради був Василь Васильович. Ось з ним і був роман у матері Зінаїди.
Оксанка була вродливою жінкою, ось тільки заміж за все життя жодного разу не вийшла. У селі її не любили. Вона відводила чоловіків, вела розпусне життя. Була веселою, а Зіна за характером не пішла в неї. Та й хіба дочка відповідальна за матір?
Селяни жаліли Зіну. Особливо коли вона вийшла заміж за Федора. «Ох, що ж це робиться, — зітхала Василина, — адже він її не кохає. Усе життя вона з ним мучитися буде», — пророкувала вона.
Але як не дивно, Федір був вірний дружині. Селяни в цьому просто не сумнівалися. Та й справді, що в селі можна приховати від людських очей?!
П’ятнадцять років вони прожили із Зіною. І ніколи між ними не було навіть сварки. Ну і поступово селяни заспокоїлися, аж поки Зіна не захворіла минулої зими. Сильно захворіла, а потім стало відомо, що в неї страшна хвороба, від якої не одужують.
Ситуація була безнадійною.
Того дня Федір повертався з роботи.
— Федоре, може, загляну до тебе на годинку, поговоримо, дітям твоїм пиріжків ось напекла, — наздогнала його з такими словами Галина. У руці вона тримала миску з пиріжками.
— Ні, Галю, дякую. Наталя нам уже вчора напекла пиріжків.
— Та я ж від щирого серця.
— Так і моя сестричка теж від щирого серця.
— Федя, давай сьогодні зустрінемося біля млина, коли стемніє, — перейшла в наступ Галина.
— А навіщо це?
— Ну як же… Невже ти забув усе те, що було між нами? — здивувалася Галина.
– А те, що було, давно вкрилося бур’яном. Я люблю своїх дітей. Люблю Зінаїду…
– Але ж її вже не повернути, — сказала Галина.
– Але ж кохання не вмиє.рає, — відповів їй Федір.
– Та ти її й не кохав. Ти тоді одружився з нею, щоб нашкодити мені.
– Галино, йди додому, — тихо сказав Федір.
Він пришвидшив крок і, не озираючись, попрямував до будинку, де на нього чекали діти.
Галина залишилася стояти сама посеред сільської вулиці.
Минуло кілька років. Діти виросли. Тітка Наталя, як і раніше, приходила провідати племінників, але тепер вона точно знала, що її брат однолюб.
— Поліночко, я чула, ти з Гришкою зустрічаєшся, — сказала тітка своїй племінниці прямо з порога.
— Так. А що? — запитала доросла вже Поліна.
«Яка красуня», — подумала про себе Наталя.
— Та нічого, просто запитала. Ти, дивися, будь з ним обережнішою.
— Чому це?
— Сама знаєш чому, ти вже не маленька, — суворо сказала тітка.
— Тітонько Наталю, я його так люблю, просто на все життя.
— Ось-ось. Тобі тільки здається, що на все життя.
— Мені не здається. Я впевнена.
— Та ти, може, й впевнена, а от Гришка?
— Якщо Гришка мене зрадить, то я ніколи більше нікого не зможу полюбити.
— Ось у це я вірю, — сказала Наталя.
Увечері Михайло й Поліна чекали на батька з роботи.
— Щось тато затримується, — сказав Михайло.
– Та сьогодні ж п’ятниця.
– І що з того?
– А він завжди в середу , п’ятницю та у вихідні ходить на мог.лу до мами.
– А ти звідки знаєш? — запитав Михайло. Його брови злетіли високо вгору.
– Ти дурник, Михайле, якщо не відчуваєш душу свого батька і не розумієш його.
Вони тихенько пройшли на кладовище. Полінка вела його таємною стежкою — через городи.
— Ось, дивися, — сказала вона, показуючи на згорблену постать батька.
Михайло прислухався. Він почув, як батько розмовляє з кимось.
— Ось, Зіно, такі справи. Тож незабаром наша Полінка вийде заміж. А я ось придане їй зібрав, Наталя допомогла. Ну що ж, нічого, живемо потихеньку.
Вибач мені, Зіночко, що за життя мало ласкавих слів говорив. Зате моє серце тобі стільки їх сказало. Я не можу говорити словами, я все більше серцем, — хрипло сказав Федір і повільно пішов до воріт кладовища.
Полінка подивилася на Михайла. В очах брата застигли сльози.
