– Відкрий! Нам треба поговорити! – пролунав гучний стукіт у двері.
Лада відставила недопиту чашку кави і неохоче попленталася в передпокій. Робочий день тільки розпочався, а тут…
У вічко вона побачила молоду жінку, яка нервово смикала ремінець сумочки.
– Хто ви? – запитала Лада, не відчиняючи дверей.
– Я Олена, дружина Тимура. Відкрий, це важливо!
Лада забарилася. Нова дружина колишнього чоловіка? Що їй могло знадобитися?
Клацнув замок. Не встигла Лада відчинити двері, як Олена зробила крок уперед, упираючись каблуком у поріг.
– Через тебе він не може усиновити мою дитину! – випалила вона. – Ти маєш відмовитися від аліментів!
– Що? – Лада спробувала зачинити двері, але Олена протиснулася в щілину. – Негайно йдіть!
– Не піду, поки не вислухаєш!
Двері навпроти відчинилися, і звідти висунулася цікава сусідка. Сперечатися з непроханою гостею на очах у сусідів не хотілося.
– Добре, – зітхнула Лада, – проходьте, – процідила вона крізь зуби, пропускаючи її у квартиру. – Поговоримо на кухні.
Олена рішуче пройшла вглиб квартири, цокаючи підборами по ламінату. Лада прикрила двері й на секунду притулилася до них чолом. Ранок перестав бути добрим.
Поки Олена влаштовувалася за кухонним столом, Лада машинально ввімкнула чайник. Стара звичка – будь-яку розмову починати з чаю, навіть із непроханими гостями. Утім, дивлячись на рішучий вигляд відвідувачки, спокійно поговорити, попиваючи чай, не вийде.
Тринадцять років тому, виходячи заміж за Тимура, Лада й подумати не могла, що все так обернеться. Гарний роман, пишне весілля, орендована квартира – вони будували плани і мріяли про майбутнє. Через рік з’явився Іван, і перший час усе було добре. А потім щось надломилося.
Тимур дедалі частіше затримувався на роботі, дратувався через дрібниці. Коли Івану виповнилося п’ять, він пішов. Просто зібрав речі і поїхав, залишивши записку: “Вибач, я зустрів іншу”. Цією іншою виявилася Олена.
Перші місяці після розлучення Тимур ще платив аліменти добровільно. Потім платежі стали нерегулярними, а незабаром і зовсім припинилися. Довелося подавати до суду. Тимур на засідання не з’явився, але суд визначив розмір виплат – чверть від усіх доходів. Тепер він час від часу щось платив, але рідко і значно менше, ніж повинен був. Борг за аліментами накопичувався.
Найкумеднішим здавалося те, що з тією жінкою, заради якої Тимур пішов із сім’ї, він розлучився буквально відразу. Ладі здавалося, що і йшов він не до іншої жінки, а від неї, від зобов’язань перед їхньою дитиною, від відповідальності. Коротше кажучи, просто втік, придумавши, як йому здавалося, слушний привід. Нове кохання!
Чесно кажучи, Ладі було все одно, як воно там було насправді. Її просто злила його безвідповідальна поведінка. Тим паче, що грошей їй постійно не вистачало.
У неї була постійна робота, що дозволяла час від часу працювати з дому, це було зручно. Але зарплати ледь вистачало на життя. Лада економила на всьому: купувала речі на розпродажах, відмовляла собі в дрібницях. Але коли Іван попросився в секцію карате, довелося відмовити – грошей просто не було.
Тоді вона вирішила подати на позбавлення батьківських прав. Три роки без аліментів, жодної участі в житті сина. Тимур і на це засідання не з’явився, чим сильно затягнув розгляди. Але в підсумку батьківських прав його позбавили. Він чомусь був упевнений, що тепер він і зовсім не зобов’язаний був платити аліменти.
Тим паче, що до того моменту він знову одружився з цією самою Оленою, матір’ю-одиначкою, із сином від першого шлюбу. Хлопчиком трохи молодшим за їхнього з Ладою сина.
Чайник клацнув і затих. Лада дістала з полиці дві чашки, розлила чай. Поставила одну чашку перед Оленою. Та до неї не доторкнулася.
– Отже, так, – Олена постукала наманікюреним пальцем по столу. – Нам потрібно вирішити це питання тут і зараз. Бориса шкода, він же не винен!
– До чого тут твій син? – Лада притулилася до кухонної шафки, схрестивши руки на грудях.
– Тимур його любить як рідного. Борька його татом називає, розумієш? – Олена подалася вперед. – У них такі стосунки… У футбол ганяють, уроки разом роблять. Тимур йому велик на день народження подарував – червоний, із купою швидкостей!
Лада відчула, як до горла підступає клубок. Іван теж просив велосипед. На минулий день народження. Купити не змогла – комуналка з’їла всі заощадження.
– А рідний батько Бориса… – Олена важко зітхнула. – Виродок моральний. Як пішов п’ять років тому, так жодного разу не з’явився. Аліментів не платив, довелося позбавляти прав. А Тимур… Тимур справжній батько! І всиновити хоче, розумієш? Борька так мріє, щоб усе по-справжньому було…
– По-справжньому? – Лада невесело усміхнулася. – Ти про справжнє батьківство говориш? Хочеш, розповім, як Іван тата чекав? Кожні вихідні біля вікна сидів – може, приїде? День народження, Новий рік, останній дзвоник у початковій школі – все один. А Тимур обіцяв приїхати, щоразу обіцяв!
– Ну пробач йому, чи що! – сплеснула руками Олена. – Люди змінюються. Він тепер інший зовсім.
– Бачу, як змінюються, – Лада кивнула на золотий браслет на зап’ясті співрозмовниці. – Минулого тижня бачила його біля торгового центру. Нова машина? Симпатична. А ми з Ванькою автобусом додому їхали – грошей на таксі не було.
Олена стиснула губи:
– Ми багато працюємо. У Тимура свій бізнес тепер. І взагалі, до чого тут це?
– До того, що на свого сина грошей немає, а на чужого є?
– Ой, та що ти за копійки трясешся! – Олена роздратовано смикнула плечем. – Подумаєш, аліменти! У тебе робота є.
– Робота є, – погодилася Лада. – А ще є квартплата, рахунки за світло і воду. Продукти, одяг дитині, що росте, потрібен, спортивна форма. Ти знаєш, скільки зараз кросівки коштують? А репетитор із математики?
– Та скільки можна?!!! – вигукнула Олена. – Ти ж сама його прав позбавила! Які тепер можуть бути аліменти? Усе, не батько він йому більше.
Лада відчула, як починає закипати, як щойно кипів чайник:
– Отже, прав я його позбавила? А не він сам – коли три роки не платив і не з’являвся? Коли слухавку не брав? Коли на суд не прийшов? Нагадую, твій колишній чоловік точно так само вчинив. Пішов, забув про дитину, аліментів не платив. Його ти називаєш моральним виродком. А Тимур, який зробив те саме зі своїм сином, – він у тебе весь у білому?
Олена зблідла, судорожно стиснувши в пальцях чашку:
– Ти… ти не смієш їх порівнювати! Тимур – хороша людина. А ти… ти просто мстиш! Зі шкідливості не хочеш відкликати виконавчий лист!
– Шкідливість? – Лада гірко розсміялася. – Ти справді думаєш, що справа в цьому?
– А в чому ж іще? – Олена різко встала, чашка небезпечно хитнулася. – Думаєш, я не знаю, що ти досі його кохаєш? Заздриш, що він зі мною щасливий?
– Кохаю? Людину, яка здатна кинути власну дитину?
– Не смій! – Олена підвищила голос. – Не смій його засуджувати! Ти сама в усьому винна. Пиляла його, гроші рахувала… Він задихався з тобою!
– О так, – кивнула Лада. – Особливо його душили прохання купити синові зимові черевики.
– Знаєш що? – Олена нахилилася через стіл. – Адже я можу і по-іншому діяти. У Тимура зв’язки є. Ти жваво з роботи вилетиш, якщо він захоче. А захоче – це я влаштую!
У передпокої грюкнули вхідні двері. Лада похолоділа – Ванька мав бути в школі ще дві години.
– Мамо, у нас сьогодні останні уроки скасували! – пролунав голос сина. – А що в нас…
Іван завмер у дверях кухні. Його погляд метнувся від матері до незнайомої жінки і назад.
– Іване, – Олена миттєво змінила тон на медовий. – А я тебе відразу й не впізнала – як виріс! Я Олена, дружина твого тата.
Лада бачила, як скам’яніло обличчя сина. Згадався минулорічний Новий рік, коли Іван готував привітання для батька. Писав, переписував, дзвонив – годину, другу, третю… Тимур не взяв слухавки. Жодного разу.
– Іване, ми тут якраз про тата говорили, – продовжувала щебетати Олена. – Він так сумує! Просто обставини… Знаєш, дорослі іноді все ускладнюють. Ось мама твоя…
– Не треба, – тихо, але твердо перебив Іван.
– Що не треба, сонечко?
– Не треба брехати, – Іван стиснув кулаки.
– Дитинко, дорослі стосунки складні… – почала Олена.
– Та що тут складного? – Іван підвищив голос. – Ви кажете, що він сумує? Що він хороший? А де він був усі ці роки?
– Розумієш, твій тато зараз дуже багато працює, – Олена знизила голос до довірчого шепоту. – Йому доводиться багато заробляти, щоб платити ці борги з аліментів. А якби мама відкликала виконавчий лист… – вона багатозначно подивилася на Ладу, – у тата з’явилося б більше вільного часу. Він би міг із тобою бачитися, гуляти. Як раніше…
– Не треба, – обірвав її Іван. – Не брешіть. Він ніколи не з’являвся, навіть коли мама в нього нічого не вимагала. І не дзвонив. Знаєте, скільки разів я йому писав? “Тату, давай зустрінемося”, “Тату, у мене п’ятірка з фізкультури”, “Тату, з днем народження”… Він навіть не читав!
– Тобі боляче, я розумію, – Олена спробувала погладити хлопчика по плечу.
– Не чіпайте мене! – Іван відсахнувся. – Мама тут ні до чого. Це він – він сам вибрав піти. Сам вибрав не відповідати. Сам вибрав забути!
Хлопчик розвернувся і швидко вийшов із кухні. Грюкнули двері його кімнати.
Лада відчувала, як по щоках котяться сльози. Ні, синові не все одно – вона ж знає. Знає, як він крадькома дивиться на батьків, що зустрічають дітей після школи. Як зберігає стару фотографію, де вони втрьох ще щасливі. Як здригається, коли в телефоні висвічується незнайомий номер…
– Ось бачиш, – Олена порушила важке мовчання, – до чого ти довела дитину! Якби не твоя принциповість…
– Іди, – тихо сказала Лада.
– Що?
– Іди. Негайно. І передай своєму чоловікові: нехай спочатку розрахується з боргами перед рідним сином. А потім уже думає про усиновлення чужого.
Олена повільно піднялася з-за столу:
– Ти пошкодуєш про це. Тимур не пробачить такого ставлення.
– Не пробачить? – Лада гірко усміхнулася. – А я й не прошу вибачення. Я прошу того, що належить за законом – виплатити борг за аліментами.
– Закон, закон… – Олена роздратовано смикнула плечем. – А про дітей ти подумала? Про Бориса мого? Йому ж батько потрібен!
– Ось саме – про дітей, – Лада випросталася. – Який із нього буде батько Борису, якщо він зрадив рідного сина? Сьогодні він полюбив твого хлопчика, а завтра? Що, якщо з’явиться нова сім’я, нова дитина?
– Ти… – Олена задихнулася від обурення. – Ти про це пошкодуєш. Я тобі обіцяю. Ти ще не знаєш, на що здатен Тимур, якщо його довести!
– О, я прекрасно знаю, на що він здатен, – спокійно відповіла Лада. – Наприклад, кинути сім’ю. Забути про існування рідного сина. Ховатися від аліментів. Що ще? Погрожувати мені звільненням? Нехай спробує.
У передпокої пролунали кроки – Іван вийшов із кімнати. Він став поруч із матір’ю, розправивши плечі:
– Не треба погрожувати мамі. Ідіть.
Олена окинула їх презирливим поглядом, підхопила сумочку і процокала підборами до виходу. На порозі вона обернулася:
– Ти ще пошкодуєш про свою впертість.
Грюкнули вхідні двері. У квартирі повисла дзвінка тиша.
Лада знесилено опустилася на табурет. Руки тремтіли – тепер, коли все закінчилося, навалилася слабкість. Іван мовчки поставив чайник, дістав мамину улюблену чашку з блакитними незабудками.
– Вибач, Іаане, – Лада подивилася на сина. – Ти не повинен був усього цього чути.
– Усе нормально, мамо. Нічого нового я не дізнався, якщо ти про це.
– Ні, не нормально, – вона похитала головою. – Це дорослі проблеми, і вирішувати їх мають дорослі. Твоєму батькові доведеться виплатити борг за аліментами – це не примха і не помста, це його обов’язок. Гроші потрібні на твою освіту, на секцію, на літній табір…
– Я розумію, – Іван присів поруч. – Знаєш, я давно вже все розумію. І про гроші, і про батька.
Лада дивилася на сина – коли він встиг так подорослішати? В очах – недитяча серйозність, у голосі – спокійна впевненість.
Вона обійняла його, притиснула до себе. У цей момент Лада як ніколи ясно усвідомлювала – вони впораються. Удвох, але впораються. А Тимур… Що ж, кожен сам вибирає свій шлях. І сам відповідає за свій вибір.
Вечір видався тихим. Іван робив уроки у своїй кімнаті, а Лада влаштувалася на кухні з чашкою чаю і стопкою паперів. Квитанції, чеки, список необхідних покупок – вона педантично розкладала їх по стопках. Нові кросівки Іаану – старі зовсім продірявилися. Внесок за репетитора з математики – без нього ніяк, наступного року вступати в математичний клас. Літній табір…
Телефон вибухнув треллю. На екрані висвітилося: “Тимур”.
– Що ти собі дозволяєш? – без привітання почав колишній чоловік. – Як ти розмовляла з Оленою? Яке право ти маєш…
– Привіт, Тимуре, – спокійно перебила його Лада. – Я маю право вимагати аліменти. За законом. І я буду цього вимагати. А твоя дружина не має права заявлятися до мене додому, кричати на мене і мого сина.
– Думаєш, найрозумніша? – у його голосі з’явилися верескливі нотки. – Я тобі влаштую! Ти з роботи вилетиш, пом’яни моє слово!
– Ти погрожуєш? – Лада усміхнулася. – Добре. Давай я поясню ситуацію. Ти можеш намагатися мене звільнити. Можеш погрожувати. Можеш робити все, що тобі заманеться. Але є два факти, яких ти не зміниш: перший – ти винен своєму синові гроші, і другий – ти не зможеш усиновити дитину Олени, поки не виплатиш борг. Усе просто.
– Ти… ти… – він задихнувся від обурення.
– Виплати борг, Тимуре. Просто виплати те, що винен. І живи спокійно.
Вона натиснула відбій і кілька секунд дивилася на згаслий екран. З кімнати почулося шурхіт – Іван вийшов на кухню.
– Мамо, допоможи із завданням із літератури? Там твір…
– Звісно, синку.
Іван розклав на столі підручник, відсунувши вбік мамині папери. Лада дивилася на його схилену над зошитом голову і думала – все правильно. Нехай кожен робить те, що повинен. Батьки нехай будуть батьками. А вони з Іваном… вони впораються.
