Людмила та Степан у шлюби були вже близько п’яти років. Жили вони на околиці міста, у власному домі. Степан був начальником заводу. Людмила ж сиділа вдома, бо чоловік не хотів, щоб вона працювала. Вони дуже кохали одне одного та жили дружно.
Єдине, що засмучувало молоду пару, це відсутність дітей. Степан дуже хотів сина. Людмила ж мріяла про доньку. Протягом двох років вони практично не вилазили із лікарень, але щоразу лікарі стверджували, що обидва абсолютно здорові. Тільки довгоочікуваної дитини все не було.
У цей день Людмила садила квіти в палісаднику. Чоловік рано поїхала на роботу і їй треба було весь день провести на самоті. З самого ранку було вже досить жарко, так що вона не здивувалася, коли старенька, що проходить повз неї, гукнула її і попросила винести їй води.
Натомість дівчина запропонувала пройти в будинок і попити чай. Посміхнувшись, стара погодилася, Людмила провела її на кухню. Посадивши гостю, господиня почала накривати на стіл. Надія Костянтинівна виявилася дуже милою і добродушною людиною.
За чаєм вони розмовляли про всякі дрібниці, поки Надія Костянтинівна не спитала про дітей. Зазвичай стримана Людмила раптом розплакалася. Вона розповіла, що вже багато років вони з чоловіком мріють про дітей, але Бог не дає. Старенька сказала, що може допомогти, але Людмила лише посміялася.
Та жіночка вела далі. Сказала, що дасть відвар, випити його перед сном. Всю ніч снитимуться кошмари, а на ранок зародиться життя, але дитина ця ніколи не буде лише Людмила та Степана. Через якийсь час мали з’являться свої діти, а цього через сім років доведеться повернути.
Старенька ж заявила, що повернеться рівно через сім років, щоб забрати дитя. Сказавши все це, стара поставила на стіл пляшечку з якоюсь рідиною. Не встигла Людмила схаменутися, як гостя покинула її будинок. Дівчина розуміла, що все те про що говорила стара, здається якимось маренням.
Але все ж таки вона стиснула в руках заповітну пляшечку. Залишок дня дівчина провела у роздумах. Чи варто їй скористатися залишеним відваром або просто вилити його і не забивати собі голову всякою нісенітницею. Очевидно бажання мати дітей переважило здоровий глузд.
Ввечері перед тим як лягти спати, Людмила все ж таки випила вміст пляшечки до дна. Цілу ніч їй справді снилися жахіття. Вона бачила чорний ліс та могильні пагорби. Гілки дерев немов кістляві руки простягалися до неї. Скрізь висіла павутина, чути крики вороння.
Вона йшла ледь помітною стежкою. Чийсь голос шепотів їй, щоб вона не йшла туди, але вона продовжувала йти. Попереду вона побачила кам’яну арку всередині якої було величезне павутиння, що світилося. Крізь це павутиння назустріч Людмилі вийшла дуже гарна жінка.
До своїх грудей вона притискала немовля, а по її щоках текли сльози. Поцілувавши його на прощання, жінка простягла дитину Людмилі. Не замислюючись, дівчина взяла немовля і пригорнула до себе. Жінка почула слова «не віддавай нікому ні в якому разі», з чим і прокинулася.
Через дев’ять місяців Людмила народила дівчинку. Вони з чоловіком вирішили назвати її Дар’я, адже для них вона була немов дар долі. Незважаючи на те, що дівчинка не була схожа на жодного з батьків, Степан та Людмила всім серцем любили її.
Через роки у них народилися ще двоє дітей, сини та помічники для Степана. Роки йшли, Дарина росла не по роках розумною та турботливою дівчинкою. Її краса вражала всіх сусідів. Людмила пам’ятала про кожне сказане слово старої, але й про слова жінки зі сну вона теж не забувала.
Вирішивши, що ніколи не віддасть старій дочку, вона всіма силами намагалася оберігати дитину. Сім років пролетіли непомітно. Людмила поклала молодших дітей на денний сон, а сама разом із Дар’єю вирушила надвір. Поки дівчинка грала, жінка займалася посадкою.
Несподівано просто перед дівчинкою з’явилася стара і схопила її за руку, від чого вона голосно закричала. Побачивши цю картину, Людмила кинулася на допомогу доньці. Висмикнувши її з чіпких рук старої, вона міцно притиснула дитину собі. Стара прошепіла, що дівчинка належить їй, і знову потяглася до неї.
Стара намагалася забрати дівчинку, та Людмила стояла на своєму. Тоді гаркнула стара, що тепер все буде по поганому, збираючись кинутися на Людмилу, але в цей момент рипнули ворота. Степан повернувся додому раніше, ніж зазвичай.
Він привітався зі старою, але та лише промовчала і швидко пішла геть. Увечері, коли діти лягли спати, Людмила розповіла про все чоловікові. Вислухавши її, він усміхнувся і відповів, що йому запропонували гарне місце роботи в іншому місті. Він погодився і тому приїхав раніше.
Незабаром вони продали будинок і покинули ці краї. Як і обіцяв Семен… Тої страшної старої більше ніхто не бачив, а родина спокійно виховувала своїх дітей в мирі та злагоді… Єдине, Дарина час від часу розповідала, що бачила уві сні жінку в темному лісі, яка шепотіла, що тепер все буде добре….
