Діти в нашій школі іноді бувають дуже жорстокі. Та що там іноді, це, на жаль, трапляється частіше, ніж хотілося б. Ось, наприклад, один хлопчик із молодших класів загубив взуття. Дві пари. Змінні кеди та звичайні туфлі, в яких він і прийшов до навчального закладу.
На ноги поставили педагогів, охоронця, навіть завуч бігав по класах, розшукуючи пропажу. Виявилося, що над ним “пожартували” однокласники та кілька учнів зі старших класів, а жертва в цей час ходила в якихось капцях, налякана і принижена. І ніхто нічого не сказав.
Якби не випадковість, хто знає, віддали б учневі його речі чи ні. Так, я розумію, що так завжди було, адже в дітей зовсім не розвинені моральні якості та почуття провини. І вчителі всіма силами мають намагатися їх цього навчити. Але дозвольте. А як же батьки?
Вони-то що, зовсім нічого не розуміють, їм плювати на власних чад? Дивно це якось і, якщо чесно, дуже сумно. Ще в нашій школі є їдальня. Як і в усіх загалом. Там працює бабуся. Допомагає на кухні, миє посуд. Здебільшого таких ніхто не помічає: ну а чим вона може бути примітна?
Але її нещодавно зацькувала місцева дітвора. І чому? Старшокласники в якийсь момент звернули увагу на те, що літня жінка збирає недоторкані страви в банки і забирає із собою. Тобто те, до чого звичайні діти навіть не доторкнулися, їх раптом стало цікавити.
Ну як це доросла людина не викидає харчі, а забирає собі. Привід посміятися! З бабусею провели роз’яснювальну бесіду, посварили, але відпустили. Не стали навіть питати, навіщо вона це робить, адже якщо підгодовувати тварин на вулиці, то вони для цього чисті банки не треба.
Значить, їжа призначалася не для тварин. А значить… сумно все це, загалом. Ми, вчителі, на останній раді навіть на хвилину підняли це питання і поцікавилися, чи можна якось підняти старій жінці заробітну плату, хоча б не на багато, але такої можливості у школи не було.
Я не вважаю себе найбільш жалісливою у світі людиною. Я навіть котів ось люблю, а собак якось не дуже, але засіла в мене в голові ця історія з бідною старенькою, і все тут. Думала я, думала і придумала, що хочу зайти до неї в гості, допомогти якимись продуктами. Ми ж із нею постійно бачимося.
Ні, ляси не точимо всю перерву, але вітаємося і можемо посміхнутися одне одному, коли є настрій. Це ж нормально, ми ж люди. Менше слів, більше справи. Набрала я трохи продуктів, чаю, солодощів усяких, у директорки дізналася адресу бабусі, зібралася з думками і поїхала на дальній край міста.
Саме так, вона жила там. Перше, що спало на думку: вже там-то точно безпритульних собак вистачає. Справді, околиця, далі тільки поле. Багато старих багатоповерхівок, але інфраструктури ніякої. Навіть асфальт уже рідкість. І як вона тільки на роботу добирається?
Уже стоячи під будинком і звіряючись з адресою, я все ще нервувала. Ну правда, прийшла ні з того ні з сього. З пакетом якимось. Що ми робити-то будемо? Гаразд, прийду, привітаюся, залишу продукти, а потім скажу, що в мене багато роботи, контрольні всьому класу перевіряти потрібно.
Бабуся зустріла мене добре. Вона відразу зрозуміла, хто до неї прийшов, і запросила мене пройти до неї в квартиру. Я, звісно, була готова до своєрідного побуту літньої людини, але на ділі все виявилося набагато кращим, ніж я думала. Простенько, небагато, але чисто й акуратно.
Ось ви пам’ятаєте, як колись прали целофанові пакети? Ось і я знову їх побачила, але лежали вони складено, акуратно. Економити потрібно економно. Мене пригостили чаєм, поцікавилися, що мене сюди привело. Я розповіла вигадану історію, що недалеко живе тітка, але її не було вдома.
От я й начебто вирішила принести продукти бабусі, загалом, усе в такому дусі. Ми ж, учителі, як відомо, знаємо на пам’ять адреси всіх працівників школи. А ви що думали? Минула десь година. Ми мило поговорили про все і ні про що, тож я зібралася йти.
Як раптом помітила в дальньому кутку сумку, всю забиту банками з їжею з їдальні. Провізії там би вистачило осіб на п’ять точно. Куди стільки одній літній жінці? Я хотіла поставити питання, яке мене цікавило, але запнулася. Старенька помітила моє збентеження, подивилася в бік сумки, зітхнула і розповіла.
Виявилося, що їжа призначається її зятю. Він живе через два під’їзди від квартири бабусі. Дружина його кинула і поїхала з іншим чоловіком, а зять через це запив. Вік такий, що вже нічого не зміниш, як не старайся, а сусіди навколо – їм хоч кілок на голові чеши, на все плювати.
Ось він і п’є, а коли не п’є, то плаче і згадує свою колишню дружину, доньку моєї співрозмовниці. Ось йому-то вся ця їжа і призначалася. Шкода зятя, каже бабуся, але іншого виходу немає. Себе вона теж вважає винною, бо знала про іншого чоловіка, але обіцяла доньці мовчати, а тепер її слід прохолов.
Поки я думала, що допомагаю бідній жінці, виявилося, що це вона допомагає іншій людині. Не знаю, які висновки для себе робити. Нікому на роботі я про це не говорила, а зі старенькою ми досі вітаємося і підморгуємо одне одному.
Сподіваюся, у неї та її зятя все добре. Ось так, сподіваєшся на допомогу власних дітей до старості, а в результаті доводиться самій намагатися підтримувати життя іншим. Хіба ж не гірка іронія?
