Світлана отримала повідомлення від сестри в середу ввечері. Лариса просила зустрітися наступного дня після роботи, причому обов’язково без Поліни. До весілля племінниці залишався тиждень, тому Світлана вирішила, що виникли чергові клопоти з рестораном або оформленням залу.
За останні два місяці вона звикла до таких розмов. То треба було доплатити за додаткові страви, то виникали питання з розсадкою гостей. Світлана допомагала сестрі розібратися з організацією, хоча сама ніколи особливо не любила великі сімейні урочистості.
Вони зустрілися в невеликому кафе. Лариса замовила чай, довго гортала меню, потім відсунула його вбік і подивилася на сестру.
— Світлано, тільки вислухай спокійно. Ми тут з Поліною обговорили весілля і вирішили трохи змінити список гостей.
— Хтось відмовився приїхати?
— Ні. Справа в іншому. Тобі краще не приходити.
Світлана вирішила, що їй здалося. Два тижні тому вони разом вибирали святкові скатертини, а ще раніше обговорювали, де сидітиме тітка нареченої.
— Це якийсь жарт?
— Зовсім ні. Просто приїде тато. Поліна дуже хоче побачити дідуся, а ви з ним стільки років не розмовляєте.
— І що з того? Ми дорослі люди. Можемо спокійно посидіти по різні кінці столу.
— Ти ж знаєш свій характер. Почнеш щось згадувати — всім настрій зіпсуєш.
— Ларисо, я навіть не знала, що він буде. І нічого згадувати не збиралася.
Лариса зітхнула й почала розмішувати чай.
— Поліні зараз зайві переживання ні до чого. У неї весілля, розумієш? Вона хоче нормального сімейного свята.
— Значить, нормальна сім’я виходить тільки без мене?
— Навіщо ти все перевертаєш з ніг на голову? Ми ж не відмовляємося від тебе. Просто просимо не приходити саме в цей день.
Світлана кілька секунд мовчала. Вона згадала, як два місяці тому Лариса зателефонувала й зізналася, що грошей на хороший ресторан не вистачає. Родина нареченого оплачувала свою частину витрат, а у Лариси заощаджень майже не було.
Тоді Світлана запропонувала допомогу. Вона переказала ресторану сто тисяч гривень на рахунок банкету, домовившись, що це буде її весільний подарунок Поліні.
— А про гроші ти не забула? — запитала вона.
— Які гроші?
— Сто тисяч гривень. Половина вартості банкету, яку я оплатила.
— Свєта, ну ти ж сама запропонувала! Ніхто тебе не змушував.
— Я допомагала організувати весілля племінниці. І розраховувала, що мене хоча б запросять.
— Гроші тут взагалі ні до чого. Не треба тепер дорікати нам за подарунок.
Світлана повільно закрила сумочку. Вона зрозуміла, що продовжувати розмову марно.
— Поліна сама попросила мене не приходити?
— Ми з нею все обговорили.
— Тоді нехай скаже мені це особисто.
— Не треба її турбувати. У дівчини й так вистачає турбот.
— Ларисо, твоїй дочці двадцять шість років. Вона сама може поговорити зі своєю тіткою.
Світлана підвелася й пішла, не допивши кави. Сестра навіть не спробувала її зупинити.
Вдома вона довго сиділа на кухні, згадуючи останні місяці. Поліна часто дзвонила їй, показувала фотографії весільної сукні, питала поради щодо музики. Ніщо не вказувало на те, що племінниця збирається відмовитися від її присутності.
З батьком Світлана дійсно давно не спілкувалася. Він пішов із сім’ї, коли доньки ще навчалися в школі. Пізніше іноді з’являвся, обіцяв допомогти, але майже ніколи не виконував обіцянок. Після чергової неприємної історії Світлана припинила зустрічі.
Лариса, навпаки, кілька років тому відновила стосунки з ним. Світлана її не засуджувала, хоча сама змінювати своє рішення не збиралася.
Наступного дня зателефонувала Поліна. Вона говорила весело, питала, чи вдалося тітці забрати замовлені прикраси для святкового столу.
— Поліно, зачекай. Я хотіла у тебе дещо запитати. Ти справді вирішила, що мені краще не приходити?
— Куди не приходити?
— На весілля.
Племінниця замовкла.
— Тітко Світлано, про що ти? Ми ж домовилися, що ти приїдеш раніше й допоможеш з квітами.
— Твоя мама вчора повідомила, що мене виключили зі списку гостей, бо буде дідусь.
— Зачекай. Я зараз подзвоню мамі й передзвоню тобі.
Зв’язок обірвався. Світлана поклала телефон на стіл і відчула, що руки трохи тремтять.
Через двадцять хвилин Поліна передзвонила. Тепер її голос звучав зовсім інакше.
— Тітонько Свєто, вибач. Мама сказала, що ви з дідусем можете посваритися, і запропонувала якось усе влаштувати. Але я не просила не приходити.
— Тож вона вирішила за тебе?
— Виходить, так. Ми говорили лише про те, як вас розсадити. Я навіть запропонувала посадити тебе поруч із родиною Кирила.
— А потім мама сказала мені, що ти сама проти моєї присутності.
Поліна гучно видихнула.
— Я зараз поїду до неї. Це якась нісенітниця.
— Не треба нікуди їхати через мене. У тебе справді повно справ.
— Але ти ж приїдеш? Я хочу, щоб ти була на весіллі.
— Поліно, мені треба трохи подумати.
Увечері Лариса сама зателефонувала сестрі. Вона була роздратована й одразу почала говорити підвищеним голосом.
— Навіщо ти засмутила Поліну? Вона сьогодні весь день плаче!
— Я задала їй одне питання. Чому ти сказала, що рішення було її?
— Тому що вона погодилася зі мною!
— Вона погодилася розсадити гостей подалі один від одного. Це зовсім інше.
— Ти все одно домоглася свого. Тепер вона вимагає, щоб я перед тобою вибачилася.
— А ти вважаєш, що тобі нема за що?
Лариса різко відповіла, що не збирається виправдовуватися за бажання провести весілля доньки без скандалів. Світлана запропонувала закінчити розмову, поки вони остаточно не посварилися.
Через два дні Поліна приїхала до тітки. Вона виглядала виснаженою, сіла на диван і довго розповідала, як мати й дідусь обговорювали весілля.
З’ясувалося, що батько сестер теж не був у захваті від можливої зустрічі. Він попередив Ларису, що не збирається розмовляти зі старшою дочкою. Лариса вирішила вирішити проблему найпростішим способом.
— Я сказала мамі, що вона не мала права так чинити, — пояснила Поліна.
— І що вона відповіла?
— Що хотіла як краще. І що ви обидва занадто вперті.
— Зручне пояснення.
— Тітонько Світлано, приїжджай, будь ласка. Кирило теж дуже хоче тебе побачити. Ми підготували тобі місце поруч із його батьками.
Світлана уважно подивилася на племінницю.
— Поліно, я дуже тебе люблю. Але після цієї розмови з твоєю мамою мені буде важко сидіти за святковим столом.
— Я розумію. Тільки мені страшенно прикро. Ти стільки для нас зробила.
— Я робила це для тебе. І не шкодую.
— А гроші? Може, ми потім повернемо тобі хоча б частину?
— Ні. Це мій подарунок тобі та Кирилу. Я не збираюся його забирати назад.
Поліна обійняла тітку й розплакалася. Світлана заспокоїла її, запропонувала чаю й попросила більше не обговорювати цю історію до весілля.
У суботу вранці Світлана прокинулася раніше, ніж зазвичай. Вона кілька хвилин дивилася на готову сукню, яка висіла в шафі. Потім прибрала її подалі й зайнялася домашніми справами.
Опівдні надійшло повідомлення від Поліни. Наречена надіслала фотографію букета й написала, що дуже сумує за тіткою.
Світлана відповіла, що бажає їй чудового дня. Вона справді хотіла, щоб весілля вдалося, хоча розуміла, що сама туди вже не поїде.
Увечері зателефонувала Лариса. На задньому плані грала музика, і чулися голоси гостей.
— Світлано, ти де? Поліна весь час питає про тебе.
— Вдома. Я ж казала, що не приїду.
— Могла б заради неї зробити виняток.
— Ларисо, ти сама просила мене не приходити.
— Я ж потім сказала, що питання вирішено!
— Ні. Ти сказала, що Поліна засмутилася. А переді мною навіть не вибачилася.
Сестра на кілька секунд замовкла, потім попросила поговорити в інший день. Світлана погодилася й завершила дзвінок.
Пізно ввечері Поліна надіслала кілька фотографій зі свята. На знімках вона посміхалася поруч із Кирилом, танцювала з подругами, розрізала великий весільний торт. Світлана із задоволенням переглянула фотографії та ще раз привітала молодят.
Через тиждень племінниця приїхала до неї разом із чоловіком. Вони привезли весільний альбом і коробку цукерок. Кирило дякував Світлані за допомогу з банкетом, а Поліна розповідала про кумедні випадки, що трапилися під час свята.
— Ми з Кирилом вирішили, що обов’язково запросимо тебе на новосілля, — сказала вона. — Тільки поки не знаємо, коли закінчимо ремонт.
— Запрошуйте, — посміхнулася Світлана. — Я обов’язково до вас приїду.
Коли молодята пішли, вона ще раз переглянула фотографії. На одному знімку поруч із Ларисою стояв їхній батько. Світлана затримала погляд, а потім перегорнула сторінку.
З сестрою вони майже місяць не спілкувалися. Лариса кілька разів надсилала короткі повідомлення, але більше не порушувала тему весілля.
Одного разу вона все-таки запропонувала зустрітися.
— Світлано, скільки ще можна ображатися? Давай вже забудемо цю історію.
— Я не хочу сваритися з тобою, — відповіла Світлана. — Але забути її на твою вимогу теж не можу.
— Що ж мені тепер робити?
— Для початку визнай, що ти вчинила зі мною некрасиво.
Лариса зітхнула і після довгої паузи сказала, що не повинна була говорити від імені Поліни. Це прозвучало не дуже впевнено, але Світлана не стала вимагати додаткових пояснень.
Вони домовилися іноді телефонувати одна одній. Поки що колишньої близькості між сестрами не було, зате стосунки з племінницею залишилися теплими.
Світлана не шкодувала про гроші, витрачені на весілля. Їй було шкода іншого: Лариса так боялася неприємної зустрічі родичів, що сама влаштувала сімейну сварку.
Наприкінці листопада Поліна запросила тітку подивитися нову квартиру. Світлана купила невелику кімнатну рослину й приїхала до молодих у неділю.
Лариси там не було. Поліна не стала влаштовувати несподіване примирення й нікого не запрошувала без згоди гостей. Світлана високо оцінила цю делікатність.
Вони провели приємний вечір, обговорюючи ремонт та плани на наступний рік.
Повертаючись додому, Світлана подумала, що сімейні стосунки тепер стали складнішими, але далеко не всі виявилися зруйнованими. Сестру вона поки що не могла повністю пробачити, зате з племінницею їм вдалося зберегти ту довіру, яка була між ними задовго до весілля.
