Є в мене чоловік, з яким ми разом вже давно. Більшість проблем, як на мене, пішли від нього. Це через нього я розгубила друзів, неодноразово звільнялася з роботи. Чомусь він відчайдушно хотів, щоб я сиділа вдома і нікуди не вибиралася. Він прикував мене до будинку, чого я, будучи шалено в нього закоханою, не одразу помітила.
А коли зрозуміла що не так, то я вже була заміжня і позбавлена всього, що було у мене раніше. Я сиділа вдома: готувала, прала, прибирала. Отримувала якісь дрібні гроші на свої потреби, як дешевий дезодорант та інші засоби гігієни. Чоловік не був жадібним, просто він заробляв дуже мало. Шукати нову роботу він відмовлявся через те, що звик до цієї роботи.
Кілька разів я сама намагалася вийти на роботу, але чоловіка вічно щось не влаштовувало. Основним аргументом було те, що він мене буде рідко бачити, а ще з роботою зовсім психованна стала. Загалом, доводилося звільнятись, бо «з цією роботою, я ним зовсім не займаюся». Так, я втомлювалась на роботі. Через втому, я не посміхаюся на всі 32 зуби і не кидаюся йому на шию.
Взагалі, останнім часом з чоловіком зовсім стало нестерпно жити. Він завжди був чимось незадоволений. Приходить із роботи, зриває на мені злість. Звичайно, я часом теж гарчала на нього, бо якось неприємно, що тобі кажуть гидоти яких ти не заслужила. І все – стаю ворогом народу. Постійні сварки, докори, мовляв, я не повинна на нього гаркати, бо він втомився, а я вдома сиджу.
Тобто, займаючись домашніми справами, я не втомлююся? А нудьга і апатія, що супроводжують мене удома, бо я нічим більше не займаюся – має викликати в мене суто позитивний настрій. Та я з дому не виходжу! Ні, я часом змушувала себе вийти на прогулянку. Часом хочеться сходити кудись у кафе чи поговорити з друзями, а так, я сама собі нагадувала аскета.
З нудьги завела собаку та папугу. Спілкувалася з ними. А чоловік потихеньку почав переходити всі грані. Мій телефон ретельно перевірявся. Побачивши незнайомий номер, він одразу передзвонював на нього. Коли начальниця послала його через постійні дзвінки-перевірки, він і заборонив мені там працювати. І все ж таки найцікавіше відбувалося з моїм ноутбуком.
Те, що він перевіряв мою пошту і соцмережі – це півбіди. Найгірше те, що він щодня перевіряє історію у браузері. Куди я заглядала, що робила. І неодмінно знаходив до чого можна причепитися. Апогеєм його істерики зазвичай було те, що з історії у браузері він перевіряв, коли я лягаю спати. Якщо я лягла пізніше за обіцяний йому час — це була справжня катастрофа.
Мовляв, підло збрехала йому, що спати зібралася, а сама продовжила своїми справами займатися. Може й зовсім кимось зацікавилася. Був якось випадок, коли я допомогла чоловікові із сусіднього під’їзду – він знепритомнів. Вийшла до магазину за хлібом – застрягла на півгодини, на свою голову. Викликала швидку, дочекалася їх, намагалася привести чоловіка до тями.
Чоловік, мало того, що не відгукнувся на мій поклик, так ще й звинуватив мене у зраді. Ще одна історія: чоловік зібрався з компанією хлопців. Я там також була. Так чоловік кричав, що я його ганьблю. Я нагадала, що присутні і дружини його друзів. Я одразу подумала, що їм можна, а мені не можна». Він довго мене виводив, і коли я вже не витримала крикнула на нього.
Він з переможним виглядом сказав: «Я ж говорю, що ти ведеш себе неадекватно». Його друзі мовчали, що зовсім мене розлютило. Я спробувала піти, але чоловік грубо зупинив мене за руку і наказав сидіти на лавці «поки не заспокоюся». Будь-які спроби пояснити, що це його поведінка – це абсурд, одразу переривалися.
Я довгий час була настільки наївною та простою, що довго шукала якісь помилки в собі і всіляко намагалася йому потурати. Так, я погана. Так, я заслужила твого невдоволення. А потім мене, ніби перемкнуло. Перемкнуло, бо я примудрилася закохатися в іншого. Любов була, можна сказати, платонічна, оскільки обидва були з парою.
Погляди, боязкі дотики до руки чи щоки. Були поцілунки кілька разів. І це було щось таке чисте та світле. Може, мені так здавалося, бо в мене все було дуже погано, проте спогади про ту закоханість гріють мені душу досі. Я по-іншому подивилась на своє життя. Через що мене охопили жах і депресія. Ну, неправильно ж це. Тобі не дають навіть зітхнути.
Сидиш під замком, ще й пенделів по дрібницях отримуєш. Я спробувала втекти від чоловіка, але він не дав мені цього зробити. І взагалі, все вийшло дуже погано. Отже, я вирішила сказати йому, що нам треба розлучитися. Як аргумент, на свою голову, сказала, що закохалася в іншого. Така істерика була. Потім він відібрав у мене телефон.
Сказав, мовляв, якщо я не хочу проблем, то нікому про це не треба знати. Та й кому розповідати, адже друзів у мене не залишилося. А батьки … Ні, я досі не хочу, щоб вони про це дізналися. Не знаю чому. Я не полишала спроби піти, але довгий час мої спроби не увінчувалися успіхом. Він або змушував мене сидіти на місці, або, навпаки, виганяв на сходовий майданчик.
Причому без куртки, взуття, ключів та телефону. До батьків мені майже дві години добиратися автобусом! А тут треба пішки, та ще по холоду та босоніж. Тож доводилося проситися назад. Чоловік мене зараз не чіпає, але й розлучення не дає. Я живу у батьків, вдаючи, що ми «просто посварилися» – не треба батькам знати все.
І ось на тлі всієї цієї катастрофи я зовсім загубила себе. У мене все валиться з рук, на роботі я постійно припускаюся помилок. Спілкуватися з людьми мені дуже важко. Я не знаю, що говорити і як. У голові порожнеча. Мені простіше вдати, що я нічого не чую і не бачу. Все частіше мені хочеться просто замкнутися у своїй кімнаті і ні з ким не спілкуватися.
Намагалася зв’язатися зі старими подругами, але вони вже давно забули про мене. Вони навіть не надто хочуть зі мною бачитися. Воно й зрозуміло, адже я проміняла їх на такого чоловіка. Ось тепер думаю, як мені відродитися. І так страшно заводити з кимось нові стосунки. Боюся, що якщо людина буде хоч трохи схожа на Мишка, то я не витримаю.
