Ніяк не можу наважитися піти від чоловіка. Мені 36 років, йому майже 42, заміжня шість років, є дитина, чотири роки. Відносини не ладнаються давно, загалом, після появи дитини.
Саме в цей період я помітила в ньому купу недоліків. Його несамостійність, безвідповідальність, егоїзм, лінощі тощо. Коли я була в декреті, проблеми були, але їх було не так багато.
Я вже півтора роки, як вийшла на роботу. Відповідно, почала більше доглядати себе, фарбуватися, одягатися. Чоловік постійно ревнує без причин. Я не гуляю, скрізь ходимо разом.
У всьому він бачить зраду. Соцмережі у мене у відкритому доступі, нічого не ховаю. Візьми і подивися, так ні, йому простіше звинувачувати мене у всіх гріхах.
Якщо на мене хтось подивився, обов’язково пригадає при найменшій сварці. Працюємо і заробляємо однаково, але він чомусь не вважає за обов’язкове допомагати мені по дому.
Тобто, я як ломовий кінь, повинна прийти з роботи і все прибрати, випрати, приготувати, причому він їсть, не все, що їм я. Я вже й так звикла відмовляти собі в деяких продуктах і доводиться готувати лише те, що він любить.
У нашому сучасному світі, в пралку ж не так складно закинути речі і натиснути кнопочку, що краще шість років прикидатися, що він не знає, який режим ставити.
Я розумію, що більшість справ по дому – жіночі, але в сім’ях, де панує любов і повага, деякі обов’язки допомагають взяти на себе чоловіки. Дитина постійно тягнеться до тата, а його це дратує, жене його до мене.
Потім мені претензії, чому дитина не йде до мене. Завжди думає лише про себе, про дитину в останню чергу. Варто мені тільки що-небудь йому сказати проти, одразу в нас лайка, обзивання, і в результаті сварка.
Про знаки уваги я взагалі мовчу, їх і раніше не було особливо, а тепер поготів. Навіщо якщо я вже дружина? Через постійні образи перестала дивитися на нього, як на чоловіка, скоріше, як на сусіда, з яким доводиться жити.
Він ображається, а я не можу переступити через себе. Звичайно, все може бути, але не тільки на емоційному рівні, тільки для того, щоб виконати свій подружній обов’язок, але його це не влаштовує.
Хоче з любов’ю, а не тупо за потребою. А де її взяти? Впевнена, що не все ще втрачено. Якби він хоч трохи змінив своє ставлення до мене, то все, мабуть, можна було б зберегти.
Я хочу другу дитину, але не можу ніяк наважитися на неї, боюся залишитися потім одна з двома дітьми. Вже не перший місяць наважуюсь піти чи залишитися, і ніяк не можу вирішити.
Начебто всі пишуть зберігати сім’ю заради дитини, а чи варто? Син – добрий чуйний хлопчик, і я не хочу, щоб він ріс, дивлячись на лайку, суперечки, мої сльози. Я хочу сім’ю. Мій чоловік навряд чи зміниться.
Я вже йшла від нього, просив повернутися, переживав дуже, повернулася, змінився на тижнів зо два, а потім все заново. Мене не лякає перспектива залишитися одною, але все ж таки не хотілося б.
Так іноді бракує чоловічого плеча. От як і все. Є, звичайно, у нього й добрі сторони, але я вже їх майже не помічаю за побутом, за сварками. Що робити? Як жити далі?
