Мені зараз 21, але всі кажуть, що я виглядаю не по роках, а молодше, років на 17-18. Начебто я і не така й потвора, кажуть, що симпатична, але з особистим життям у мене нічого не складається катастрофічно. Є шанувальники, що постійно роблять компліменти, запрошують на побачення, але, на жаль, у них видно лише корисливі мотиви.
Мені хочеться чогось більшого, стосунків, кохання, побуту, щоб голова обертом від такого кохання. Хоча ж усі ми до нього і прагнемо, чи не так? Зараз, у свої роки, я відчуваю, що прожила вже набагато більше, судячи з невеликого відрізка життя. Усе почалося з дитинства.
Я завжди була повненькою, та й зараз не зовсім худенька, але все при мені, все в міру. Хоча свою фігуру я ніколи не любила, як і себе саму. Тоді я дуже закохалася, але по-дитячому, це зараз усвідомлюю вже. Він був тихоня, добре вчився, але мені дуже подобався, як виявилося, не дарма.
Я бачила, що теж йому подобаюся, але ми були ще дітьми і тільки дружили, спілкувалися і зідзвонювалися після школи. Коли вступили до інститутів, іноді телефонував і ділився своїми проблемами. Зараз зідзвонюємося рідше, та й навіщо? Почуттів до нього не залишилося ніяких, тільки дружні.
Він подорослішав, зустрів іншу дівчину і вони зараз щасливі, я рада за них. Просто тоді ще мені здавалося, що в мене не може ніхто закохатися, я не можу нікому сподобається по-справжньому. Зараз я розумію, що це моя особиста проблема, якої я не можу позбутися.
Якось, коли я стояла на автобусній зупинці, зупинилася машина і запросив на каву. На це я відповіла, що ви помилилися і не там зупинилися. Запропонував підвезти, але я відмовилася, і він поїхав. Через 5 хвилин знову повертається з трояндою – я була в шоці. Як так!
Але я відмовилася, троянду прийняла, подумала, що такого не буває: і красивий, і компліменти, і квіти, і красиві слова. Можливо, це просто випадковість. Я вчилася в інституті, але мені ніхто не подобався. Друзів було багато, на гулянки я не ходила, сиділа вдома, вчилася, до такої міри, що не спала ночами, щоб усе вивчити.
Тепер розумію, що це було помилкою, можливо, тільки для мене. Я пропустила найважливіші та найяскравіші моменти студентства. Усе вчила і вчила, забула про себе зовсім. У мене був друг, спільний знайомий із друзями, так завжди, коли збиралися на лавочці всі, просто легко, завжди точилася бесіда, без жодного підтексту.
З часом я почала помічати, що мені його не вистачає, часто про нього думаю, згадую, не можу вчитися, нічого не можу робити, але усвідомлювати це мені було ще важче. Він був симпатичний, жіноча увага до нього була підвищеною. Як я могла йому сподобатися?
Влітку я поїхала за місто, там зустріла хлопця, який мені подобався і не більше того, а ЙОГО я продовжувала любити. Я розслабилася, пішли турботи, я просто відпочивала і насолоджувалася життям, як на курорті, плавала, засмагала, ходила на дискотеку з друзями.
Тоді мені здавалося, що я потрапила в інший світ, де завжди буде сонце. У нас зав’язався роман, що далі буде, я не думала. Зараз я розумію, що йому це було вигідно, йому не потрібні були тривалі стосунки. Закінчилося літо, закінчився і роман. Через місяць повернулася, і помітила, що він мені посміхається!
Ми часто гуляли удвох, говорили ні про що, я ніби відчувала, що йому подобаюся, але я не могла в це вірити. Я просто все ігнорувала, не знаю чому. Він надавав мені знаки уваги, але я не розуміла цього, і просто зводила все на жарт. Згодом ми не так стали спілкуватися.
Я розмовляла з подругою і вона випадково в мене запитала, якби твій хлопець був би схожий характером на нього, він би тобі сподобався? Я відповіла: “Звичайно!”. Потім послідувала незрозуміла мені тоді реакція. Стільки криків і докорів у мій бік, що я сама в усьому винна, що я вдавала, ніби нічого не бачу і сама втратила шанс і кохану людину. Я розповіла їй усе.
Вона відповіла, що це не та людина, за якою потрібно бігати або чекати на неї, що в неї за спиною нічого немає, і вона мені нічого натомість не дасть. Нормального майбутнього в нас із ним не буде. А хіба в цьому щастя? Мені потрібен був тільки він і все, а що там буде, мені все одно.
Рік ми рідко бачилися, він мене уникав. Потім випадково дізнаюся, що він збирається в армію, на цілий рік. Сказав дату, ми пообіцяли, що всі друзі зберуться і проводять його. Думала, що скажу йому все в обличчя наостанок, як його люблю і буду чекати, не дивлячись ні на що, готувала промову, можливо, подарунок… не судилося.
Він поїхав раніше терміну, а я дізналася про це від його друга, коли йшла додому після роботи. Коли я це почула, я не те що була в шоці, я закам’яніла на місці. Його друг навіть злякався, запитав, чи все зі мною гаразд. Я втекла і плакала так, як ніколи. Пам’ятаю, прийшла додому близько 12-ї години ночі і ридала.
Думала: як він міг так вчинити, адже з ним так і ніхто не попрощався. Я сильно образилася на нього і зареклася більше з ним не спілкуватися, не дзвонити, викинути його з голови, стерти його телефон із мобільника. Через кілька днів у мене стався нервовий зрив, почалася сильна кровотеча з носа, піднялася температура.
Я не могла встати з ліжка: сильне нездужання, мені нічого не було цікаво, я лежала і дивилася в одну точку, поправилася, закинула навчання. З відмінниці я перетворилася на прогульницю, але мені було все одно. Так минуло майже півроку, він мені зателефонував, запитав як справи.
Я відповіла, що все нормально, все по-старому, вчуся і працюю. Дивна розмова вийшла, ніби ми зовсім чужі люди. Після цього настала хвиля розпачу, стало ще гірше і мене забрали в лікарню. Лікарі не могли зрозуміти, що зі мною, певного нічого не могли сказати, потім почалися підозри на рак, зробили томографію голови, робили 2 рази і повторно.
А я ходила як зомбі, не їсти, не пити мені не хотілося. Діагноз не підтвердився, але мені постійно ставили крапельниці і робили уколи у вену. Він якось зателефонував, сказав, що чув, що я захворіла, але я сказала, що це застуда, це дурниця. Чути його голос мені було нестерпно.
Я одужала більш-менш, привела себе до ладу, пішла працювати. Але коли бачила на вулиці закохані парочки, серце обливалося кров’ю, відразу ЙОГО згадувала. Я вирішила спробувати ще раз ЙОГО завоювати. Розповіла все подрузі, що не можу забути, може і він теж, якщо телефонує ще.
Я попросила якщо що поїхати зі мною, щоб не так усе було підозріло, вона погодилася. Якось раз я ходила по магазинах, і він подзвонив мені. Мовляв, як ми там, чи збираємося приїжджати. Я сказала, що ніяк не можу всіх зібрати, адже всі працюють, але я можу приїхати сама хоч зараз.
Він сказав: “як хочеш”. Не думаючи, я моментально поїхала за квитками. Він служив далеко в іншому місті, та ще й в області. Зібралася за півгодини, викликала таксі, він дзвонив, питав, чи не жартую я. Переживав, що я одна їду, я мені не було страшно.
Я летіла з такою великою надією, що не помічала нічого навколо себе, тільки його. Приїхала, купила йому всякої всячини. Так зустрілися, обійнялися, як раніше. Усі інші подумали, що я його дівчина, хоч такого не було. Він говорив, розповідав, ділився, а я чекала, коли він, нарешті, почне цю розмову, а він не починав.
Ми сиділи і цю розмову почала я. Сказала, що почуття не минули, що буду чекати, що натомість мені нічого не треба, тільки він. На що в нього були такі квадратні очі – він був у шоці. Сказав, що я така красива, розумна, успішна, на мене тут усі задивляються.
Навіщо я тобі такий, у мене нічого немає, я тобі нічого не дам, з універу мене ледве не відраховують, я в підвішеному стані, знайдеш собі й краще. Я хотіла розплакатися, але стрималася, була серйозною. Ще він сказав, що здогадувався, що, можливо, ця розмова настане рано чи пізно.
Він не очікував. Я поставила ультиматум. Сказала, що залишилося 3 місяці і ти будеш вдома, подумай добре, адже тоді для мене буде пізно, я теж хочу жити далі. Він погодився. Минув час. Він приїхав раптово, що навіть мені не сказав, подруга його побачила випадково на вулиці.
Хоча до цього телефоном він обіцяв сказати дату і час прибуття, щоб усі прийшли, зустріли. Вийшло все як завжди. Я була просто роздратована. З нами він зустрівся тільки через тиждень після того, як приїхав. Просто свинство, гуляв із друзями. Своїми вчинками він усе сказав.
Потім подзвонив раз, зустрів мене після роботи, розмовляли ні про що. Напевно, він просто охолов. Минув час. Ось нещодавно зустріла його з друзями у дворі, коли йшла після роботи. Дивно, завжди мене запрошував, а тут таке. Сказали, що збиралися мені тільки дзвонити, хоча було вже 23:30.
На мене він навіть не дивився, так мені здалося. У нього зараз нікого немає, хоча я сумніваюся, можливо, просто вільні стосунки, можливо, йому такі й подобаються, а я не вписуюся в його параметри. Від мене це напевно приховують. Зараз ходити на побачення я не хочу, я хочу спокою, позбутися цієї хвороби.
Боюся кому-небудь довіряти, закохуватися, починати стосунки. Не можу розлюбити його досі. Він мені сниться, почала писати для себе і присвячувати йому вірші, переглядаю ЙОГО фото з надією, що, можливо, все зміниться, а можливо й ні.
