Моя історія не що інше, як крик про допомогу. Хочу поділитися, до чого прийшла у свої 28 років. Я й подумати не могла, що сімейне життя, воно ось таке. Хоч я і раніше в казки не вірила, але й подумати не могла, що в реальності все йде саме таким чином.
В юності і після двадцяти років я не ходила по клубах, не шукала собі хлопця. Не хотіла розмінюватися на дрібниці і чекала, що моя доля сама мене знайде. Весь цей час я вчилася і жила з батьками. Було непогано, адже ні братів, ні сестер у мене немає. Тож місця вистачало всім.
Та й переїжджати нікуди не хотілося. Навіщо жити самій, якщо мама з татом допоможуть, якщо що? Але потім випадково я познайомилася з гарним, вихованим хлопцем, на два роки старшим за мене. Вмів залицятися, чим уже відрізнявся від більшої половини своїх однолітків.
Не соромився розповідати про свою роботу в офісі. Та й з одягу було видно, що гроші в нього є, а це, як не крути, плюс. Я теж працювала, у музичній школі, але зарплата, як у будь-якого вчителя, була мізерною. Тож витрачати гроші я особливо не звикла.
Ми швидко зійшлися, зустрічалися близько півтора року. Вони пролетіли так непомітно, що я навіть схаменутися не встигла, коли він вручив мені обручку і став на одне коліно. До цього ми подорожували, ділилися одне з одним думками, але разом не жили. Тож мене трохи лякало, куди нас це завело.
Доросле життя, знаєте. Але я погодилася. Наші батьки вже на той час познайомилися, і обидві сторони дали добро на весілля. Я хотіла для себе урочисту частину, що запам’ятовується. Тому до грошей, які нам виділили на свято, додали ще й суму, отриману з кредиту. Ми молоді, потягнемо.
А то в старості й згадати буде нічого. На весільний подарунок нам підготували квартиру. Однокімнатна, але з ремонтом. Мене в ній влаштовувало на той момент абсолютно все. Велика ванна, телевізор на півстіни, сучасні шафи і стіл. Усе як годиться.
Півроку ми жили душа в душу. Багато гуляли, готували разом, навіть сусіди нам постійно говорили, яка гарна з нас пара. Чоловік ділився зі мною всім, і, до речі, грошей у нього я ніколи не просила. Він просто клав їх на початку місяця на стіл, і цими коштами я могла користуватися на свій розсуд.
Так, вважаю, має чинити кожен нормальний чоловік стосовно своєї жінки. Але потім я завагітніла. І це стало початком катастрофи,. Перш за все, коханий досить різко змінився в характері. Він постійно почав приходити пізно з роботи, мотивуючи це тим, що тепер нам потрібно більше грошей.
Я, природно, роздулася. Тож тепер ходила в розтягнутому спортивному костюмі й навіть не могла дивитися на себе в дзеркало. Логічно, що на підтримку краси мені тепер стало потрібно більше фінансів, але, на мій подив, він на це відповів відмовою. З причини все тієї ж економії.
Само собою, у мене з’явилися типові “примхи вагітних”. Я хотіла то одного, то іншого. І знаєте що? Це тільки в романтичних мелодрамах чоловік за першим покликом своєї дружини, яка чекає на дитину, їде на інший кінець міста за “тими самими” тістечками.
У реальності ж він перевертається на інший бік і продовжує хропіти. Зайвий букет зів’ялих трояндочок або коробка цукерок були для мене як свято, а коли на світ з’явилася донька все стало ще гірше. Схуднути я не схудла, тож ця проблема так і залишилася для мене актуальною.
Грошей стало ще менше, але ж чоловік обіцяв, що його ось-ось відправлять на нову посаду. Близькості у нас ніякої. Та ще й до звичайної домашньої рутини додалося в рази більше справ із маленькою донечкою. Прання, готування, вічна ходьба в супермаркет за продуктами.
Де ця романтика, яка раніше так і витала в повітрі?! Адже жінка, яка народила дитину, теж потребує уваги. Так ще й, до всього іншого, мене зрадили батьки. Звісно, з появою дитини нашій сім’ї просто катастрофічно стало не вистачати місця у квартирі. Двоє дорослих людей, та ще й немовля.
І все це в одній кімнаті. Ну хіба ж це нормально? Я намагалася вмовити маму з татом переїхати на дачу. Хоча б на кілька років, поки донька не підросте. Але вони мені відмовили. Їм незручно переїжджати туди взимку, коли холодно.
Тільки влітку, коли тепло. Але невже не можна купити обігрівач, трохи пожити сільським життям? Заради внучки ж. Не просто так. Про свекруху зі свекром і говорити не хочу, вони відразу відповіли відмовою, і на цьому тема була закрита. Так ми й живемо: в тісноті, один на одному.
З’явилися перші побутові сварки. Хоча я навіть не знаю, чи побутові вони. Чоловік, наприклад, може дозволити собі кілька разів на місяць піти з друзями в бар, а в мене такої можливості немає. Це прикро, адже донька спільна. Сімейне життя – це зовсім не цукор.
Я раніше навіть не підозрювала, скільки нюансів у ньому закладено. Тому й дивилася на майбутнє крізь рожеві окуляри, але ж у мене є подруги, у яких теж народилися діти. Тож невже вони теж так само страждають, як і я, але просто не подають виду?
Дуже хотілося б знати, як поліпшити своє становище. Інакше я навіть не знаю. Розлучитися і знайти собі більш гідного чоловіка? Який знає, як зробити свою жінку щасливою, чого б це йому не коштувало.
