Нашій дитині чотири роки. З появи дитини я взяла всі зобов’язання щодо догляду за нею на себе. Мені здавалося це правильно, я не працювала, чоловік був основним здобувачем у сім’ї.
Мені хотілося, щоб, приходячи додому, він відпочивав. Коли донька була маленька, я сама її купала, гуляла з нею, не хотіла, щоб він втомлювався. Тобто як би йому виносили завжди вже готову дитину в мереживах.
Практично пару разів на місяць він спокійно їздив зі своїми друзями на якісь заходи, чи то п’ятиденні виїзди на футбол чи рибалку на п’ять днів. Няні не було, то дуже рідко я могла кудись ходити, за весь час я рази три на каву з подружкою ходила.
Та й то я змогла піти, бо мама приїжджала на пару годин. Донька підростала, я почала втомлюватися, адже дитина росте і не розуміє, що мамі треба готувати і прибирати, а не грати цілий день.
Я стала помічати, що якщо прошу чоловіка побути з дитиною, робить вона це з великим небажанням. Погоджується, але на дуже короткий час, якщо є можливість зустрітися з друзями чи побути з нами вдома, він обирає друзів.
Так у всьому. Мені дуже прикро, іноді я відчуваю себе самотньою матір’ю. Найголовніше, якщо його просять інші допомогти, він тут же кидається і може витратити багато часу на допомогу їм. Чому так?
Я намагаюся бути йому надійним тилом, підтримкою, мати гарний вигляд, приділяти йому час, спілкуватися, говорити з ним, але все марно. Вкотре я пропонувала подивитися футбол удома, тим більше дитина спить у цей час, а я можу компанію скласти.
Я так сумую за ним, бо він пізно приходить. На це все нуль реакції. Як жити? Чому йому не хочеться бути вдома? Чому друзі та знайомі важливіші за час проведеного в сім’ї?
Мені так набридло просити, безглуздо називати це проханням навіть, набридло тягнути весь побут на собі, всю сім’ю. Мабуть, це все тільки мені потрібне?
