Ніколи не думала, що доведеться ставити перед собою таке завдання – розійтися з хлопцем. Сказати чесно, дівчина я симпатична, проте дуже невпевнена в собі.
Коли в усіх моїх подруг уже з’явилися хлопці, я почувалася якоюсь самотньою і жахливо неповноцінною, адже в мене на той момент хлопця ще не було. Тепер розумію, нерозумно було хотіти, щоб усе було як у всіх.
Мені здавалося, що якщо в 17 років ти ще не познайомилася з хлопцем, коли всі навкруги вже зустрічаються, то на тобі сміливо можна ставити хрест. Насправді проблема зовсім в іншому.
Хлопець має з’явитися тільки тоді, коли ти справді когось любиш, відчуваєш себе закоханим, а я закохатися ніяк не можу. На душі якась порожнеча. Я собі здаюся такою холодною і бездушною.
Були швидкоплинні побачення, поверталася розчарованою. Я дуже боюся того, що так і не зможу нікого полюбити всім серцем. Хоча всі кажуть, що все життя ще попереду, що таке 18 років!
18 років – це молодість, яка зобов’язує до того, щоб було перше, найпрекрасніше і найсильніше кохання, якого в мене немає. Так потім і в старості нічого згадати буде.
Немає романтики, немає квітів і освідчень, а все тому, що я нікого не люблю. Здавалося, що закохалася. У мене такий характер – спалахую швидко, як сірник, і так само швидко згасаю.
Домоглася свого, хлопець звернув на мене увагу, а потім зрозуміла – не потрібен він мені зовсім. Я розчарувалася в ньому, як і в усіх інших, а ось він, навпаки, закохався по вуха.
Серце залишається холодним, усе це не те, що мені потрібно. З мого боку немає жодних почуттів. Дала хлопцю надію, думала, погуляю кілька разів і ситуація зміниться, придивлятимуся до нього, може він сподобається знову.
Так і продовжую з ним спілкуватися, обіймаю і цілую проти своєї волі, а сказати йому, що не кохаю – не можу. Швидше буду мучити себе такими ось стосунками в тягар і далі, але не скажу.
Я не хочу робити йому боляче, коли він так сильно любить, але й себе примушувати я не хочу, я втомилася. Це якийсь глухий кут, усі радять все йому чесно сказати. Простіше сказати, ніж зробити.
Розчарувалася в ньому, бо він виявився таким як усі. Не потрібна йому освіта, немає якихось цікавих захоплень, хобі, не читає книжок. Без мети в житті, а зі своїм хлопцем я б дуже хотіла відвідувати музеї та виставки, ходити в театри, говорити на будь-які культурні та політичні теми.
Хочу, щоб він одягався як культурна людина, хочу романтики і квітів. Можливо, я занадто багато чого хочу, не маю права цього вимагати? Можливо, просто побудувала собі в голові образ неіснуючого ідеалу?
Коли дивлюся, як він неграмотно пише, то в душі лють закипає, він мені вже не те, що байдужий, він по-справжньому виводить мене з себе. Він уже будує плани на наше спільне майбутнє, навіть мріє про дітей.
А як можна будувати з такою ось людиною майбутнє? Загалом, я ненавиджу себе і мучу всіх. Ненавиджу за те, що така егоїстична і слабохарактерна, що зважитися не можу, за нечутливість себе ненавиджу.
