П’ять років тому Марія Сергіївна вдало видала доньку заміж. Чого вже гріха таїти – дівчинка виросла в неї трохи розпещеною, примхливою, впертою.
Мати, як могла, намагалася компенсувати доньці відсутність батька і, мабуть, перестаралася. Побоювалася, що з таким характером Орина не знайде собі чоловіка.
Тому, коли в житті дочки з’явився спокійний і розважливий Костя, Марія Сергіївна дуже зраділа.
Весілля відбулося. Молоді стали жити у свекрухи. У неї і квартира була більша, і до роботи обом було ближче добиратися.
Марія Сергіївна стала приділяти більше часу роботі в ательє, своєму хобі – в’язанню всіляких ажурних штучок, зустрічам із подругами. Звикала до спокійного розміреного життя.
От би ще чоловіка хорошого зустріти! Але не все відразу.
А тут з’явився на світ онук Дмитро, і в житті Марії Сергіївни з’явилася ще одна радість.
Онука вона дуже любила, із задоволенням займалася ним, коли з’являлася така можливість.
Йому було три роки, коли Костя пішов засвіти. Поїхав на підробіток на об’єкт за містом і потрапив в аварію разом із колегами. Решта вижили.
На свекруху Євгенію Данилівну було страшно дивитися – втратити єдиного сина ворогові не побажаєш!
Щоб свекрусі було легше переживати горе, Орина з сином залишилися жити в неї. Але недовго це тривало.
– Це все через тебе! – страшним голосом раптом промовила Євгенія Данилівна за столом, за яким на дев’ятий день усі зібралися пом’янути Костю. – Це тобі все грошей мало було! Синочок мій в усьому намагався тобі догодити.
І далі потік лайливих слів.
– Женю, перестань! – Марія Сергіївна спробувала заспокоїти жінку. – Я розумію, що в тебе горе, але й у всіх нас теж! Костю не повернеш. Давайте хоч на згадку про нього лаятися не будемо.
– А ти! – повернулася до неї невтішна мати. – Виростила жадібну егоїстку, а тепер її захищаєш! А мій Костик… – Євгенія Данилівна розридалася.
Інші гості ховали очі й швидко розійшлися, вкотре висловивши співчуття матері Кості.
А наступного дня Орина приїхала до матері разом із сином і речами.
– Я не буду з нею жити! Вона мені весь вечір душу мотала, всю ніч ридала і проклинала мене. Ми з Дімкою майже не спали. Навіщо мені це потрібно?! Мені теж погано, – повідала донька.
– Женю можна зрозуміти. Таке горе… Але, звичайно, в такій обстановці жити неможливо, – зітхнула Марія Сергіївна.
Довелося їй знову перебудовувати своє життя. Дочка поринула з головою в роботу. Мабуть, їй так легше було все пережити.
Дімкою опікувалася здебільшого Марія Сергіївна: відводила в дитсадок і забирала звідти, гуляла, годувала, грала в розвивальні ігри.
Онук до неї сильно прив’язався, донька навіть іноді ревнувала, бачачи стосунки матері та сина.
Утім, Орині була більше цікава робота, а за кілька місяців вона вже і з подругами в кафе ходила, і на побачення (матері не говорила, але та сама здогадалася).
Переживала Марія Сергіївна тільки за сваху. З того дня вони не бачилися, навіть на сорок днів Євгенія Данилівна їх не покликала, на дзвінки не відповідала.
Спільні знайомі розповідали, що з роботи вона звільнилася – чим займається, невідомо, її рідко бачать на вулиці.
Через півроку після відходу Кості Марії Сергіївні наснився страшний сон. Зміст його вона вранці вже й не згадала, але зрозуміла, що їй терміново потрібно провідати Євгенію Данилівну.
Сваха двері довго не відчиняла, а коли відчинила, Марія Сергіївна ойкнула: перед нею стояла опухла, якась забруднена незнайомка, від якої виразно тхнуло напоями.
– Женю! На кого ти схожа! – не втрималася Марія Сергіївна.
– Що?! Не подобаюся?! – зухвало відповіла господиня. – Так я тебе й не кликала! Чого приперлася?
– Та ось щось переживаю за тебе. На зв’язок ти не виходиш… Можна пройти?
– За себе переживай! Виростила доньку таку! А мій синочок через неї… – господиня схлипнула. – Заходь, якщо вже прийшла.
У квартирі Євгенії Данилівни панували безлад і бруд. Марія Сергіївна ще раз ахнула, але вже подумки – видно зовсім на все рукою махнула її сваха-чистюля.
– Женю, у тебе, звісно, страшне горе, але так не можна, – спробувала вона завести розмову. – І Костику б це не сподобалося…
– Ти,Марію, нотації мені тут не читай! Свою донечку краще напоуми! Єдина радість залишилася в мене – онук Дмитрик, і то бачити його не можу!
– Чому?
– Оринка твоя не дає! А я бабуся – право маю!
– Женю, та куди тобі онука-то давати? Ти подумай сама? Тут бруд у тебе кругом…
– Ах, які ми князі! Раніше вас усе влаштовувало, а тепер ніс від мене відвертаєте?! Ну й пішла геть звідси!
Марія Сергіївна зрозуміла, що розмови не вийде. Сваха тільки агресивнішою стала, не мала наміру нікого слухати.
Під крики господині Марія Сергіївна майже вибігла з квартири і ледь не збила з ніг якогось чоловіка.
– Вибачте! – сказала вона, не піднімаючи голови. Сльози образи й жалості до Євгенії Данилівни готові були хлинути з очей.
– Зачекайте! – рішуче вимовив приємний чоловічий голос. – Із вами все гаразд?
– Так-так. Ще раз вибачте.
Марія Сергіївна нарешті повернулася, квапливо витираючи сльози.
– Марія?! – ахнув чоловік.
– Борю?.. – невпевнено вимовила Марія Сергіївна, вдивляючись в обличчя чоловіка.
Вона пам’ятала його нескладним, тихим підлітком – вони вчилися в одному класі. Відтоді минуло 30 років, Боря перетворився на імпозантного, привабливого чоловіка.
Невелика сивина й окуляри з тонкими скельцями його тільки прикрашали.
Колишній однокласник, незважаючи на слабкі протести Марії Сергіївни, одразу потягнув її до найближчого кафе.
– Я став лікарем. Не великим, на жаль, але цілком затребуваним, – розповів Борис (давно став Борисом Вадимовичем). – Поїхав за кордон, там і залишився.
Був одружений, але, коли діти – у мене двоє синів – стали повнолітніми, дружина вирішила, що їй потрібен інший чоловік, молодший.
Ми розлучилися три роки тому. На Батьківщині не був 20 років.
Ось приїхав продати батьківську квартиру і погостювати трохи. Зупинився в тітки, вона в цьому будинку живе.
Ти не уявляєш, як я зрадів, побачивши тебе! Не відразу впізнав, щоправда.
– Що, постаріла я? – гірко усміхнулася Марія Сергіївна.
– Ні. Просто змінилася. Але ми всі були молодими давно… Зараз ти стала ще привабливішою.
– Скажеш теж…
– Це правда, Марію. Але ж я тоді був у тебе закоханий, але ти мене не помічала…
– Зараз придумав?
– Ні. Гаразд, про це потім поговоримо. Розкажи, як ти жила. Чому сьогодні плакала? Що сталося?
Марія Сергіївна коротко повідала про своє життя, у якому головне місце посідала донька та її проблеми.
– Ось тепер за Женю переживаю. Не очікувала я, що вона за пляшку вхопиться. Хоча, таке горе… Якось його потрібно пережити…
– М-так… Важко їй зараз. То ти кажеш, що раніше за нею такого не водилося? – задумливо уточнив Борис Вадимович.
– Ні! Що ти?! На святах вона кілька келихів і все, – замахала руками Марія Сергіївна. – У неї чоловік вживав, вона переживала, що Костик таким самим стане, тому сама поганий приклад не подавала.
– Значить, ще не все втрачено. Є в мене знайомий психолог, якраз на таких проблемах спеціалізується.
– Ох! Та як її вмовити-то?
– Не хвилюйся, це я візьму на себе. Тітонька моя допоможе – вона з ким хочеш спільну мову знайде. А ти сваті просто нагадуєш про погане, тому вона на тебе так реагує.
Вони домовилися зустрітися наступного дня. Мовляв, у Бориса Вадимовича, можливо, з’являться новини про Євгенію Данилівну. Але розмова на цю тему була недовгою.
Тітонька чоловіка змогла домогтися згоди сусідки “просто поговорити з хорошою людиною” – мався на увазі психолог. І всі сподівалися, що результат цих розмов буде позитивним.
Марія Сергіївна і Борис Вадимович зустрічалися ще двічі. Гуляли містом, сиділи в кафе і розмовляли про все на світі.
Марії було дуже легко спілкуватися з колишнім однокласником. Він їй подобався і як чоловік. І це було взаємно. Вона запросила його до себе додому. Вони дорослі люди. Чого тягнути?
– Мамо! – у кімнату Марії Сергіївни, де вона відпочивала з Борисом Вадимовичем, раптом увірвалася Орина.
– Ти чому на дзвінки не відповідаєш?!А-а-а-а… ось воно що… – протягнула донька, оглядаючи напіводягнених коханців.
– Вихователь із дитячого садка не змогла до тебе додзвонитися, довелося мені зриватися з роботи!
– Із Дімкою все гаразд?! – перелякалася Марія Сергіївна.
– На щастя, так! У нього температура піднялася, але, коли я приїхала, вже все нормалізувалося.
Але тобі це, мабуть, нецікаво – у тебе ж інші турботи! – Орина презирливим поглядом окинула матір і гостя.
– Орино, що ти кажеш?! І вийди, будь ласка. Пізніше все обговоримо, – попросила Марія Сергіївна.
– Що тут обговорювати?! Тобі плювати на онука, та й на мене теж!
– Орина! – Марія Сергіївна все-таки вийшла зі своєї кімнати, тягнучи за собою доньку. – Ти прекрасно знаєш, що це не так. Але в мене ж може бути своє особисте життя?
– Що ти собі напридумувала?! – фиркнула донька. – Особисте життя… Загалом, так! Обирай просто зараз: або ми з Дімкою, або цей твій!
“Цей” уже одягнений з’явився на порозі спальні.
– Не хвилюйся, Марію, я зараз іду, – заспокійливо сказав він.
– Почекай!
Марія Сергіївна рішуче повернулася до доньки:
– Я все роблю для вас і маю право на особисте життя! Тож забудь про свій ультиматум, оскільки відповідь тобі не сподобається.
Орина кинула на матір ненавидячий погляд, але вирішила не продовжувати розмову. Все одно буде по її! Так завжди було!
А ось Марія Сергіївна зовсім не була в цьому впевнена. Так, вона сама винна, що розпестила доньку, але вона ж це й виправить! А буде виступати, залишиться жити одна!
Борис Вадимович уже запропонував поїхати з ним за кордон, і вона всерйоз обмірковувала цю пропозицію.
Наступні два тижні у квартирі панувала напружена обстановка. Орина чекала, що мати, як зазвичай, заговорить першою, але та мовчала.
Вона щодня зустрічалася з Борисом, але додому його не приводила.
Назрівав черговий скандал, оскільки Орині тепер доводилося самій опікуватися сином вечорами і вихідними. Але Марія Сергіївна, здавалося, не звертала на це уваги.
Її тішили новини про сваху. Євгенія Данилівна за допомогою того психотерапевта перестала вживати, і поступово приходила до тями.
Вони не зустрічалися – Борис сказав, що ще рано. Його взагалі перестала хвилювати ця проблема. Більше турбувало те, що Марія Сергіївна ніяк не наважувалася з ним поїхати.
А тут ще захворів Дмитрик – у нього несподівано піднялася висока температура. Лікар, який приїхав за викликом, заявив, що не бачить ознак якоїсь хвороби.
Можливо, температура в дитини піднялася на нервовому ґрунті.
“Щось сталося у вас? Сварилися?” – обвів лікар поглядом стурбованих жінок.
Матері й доньці нічого не залишалося, як помиритися.
А Марія Сергіївна прийняла рішення.
– Я не можу поїхати з тобою, Борю, – відводячи очі, промовила вона, коли чоловік укотре запитав, на яке число йому брати квитки їм обом. Його відпустка закінчувалася.
– Ти впевнена? – Борис Вадимович явно засмутився.
– Так. Ну не можу я кинути доньку й онука. Як вони без мене будуть?
– Орина вже давно доросла жінка і ти маєш право…
– Так, Борю, я пам’ятаю, але не можу. Пробач.
– Якщо передумаєш, подзвони. Я буду чекати.
Борис Вадимович полетів один.
Наступного року Марія Сергіївна їздила до нього в гості, але так і не залишилася назовсім. Можливо, пізніше.
Коли Орина, наприклад, знову вийде заміж…
Євгенія Данилівна змогла пережити втрату сина і відмовитися від міцного. Вона попросила вибачення в невістки та свахи і тепер три жінки разом піклуються про Дмитрика.
