— Я не поїду! — вигукнула Аліна й з силою зачинила двері своєї кімнати.
— Оце тобі й королева! Трапилася ж мені така, — процідила Лариса Вікторівна, поправляючи халат. — Живе у мене на шиї, та ще й умови диктує.
Аліні було п’ятнадцять. Її батько потрапив в ДТП два роки тому, і хоча батьки були розлучені, мама Аліни — Інга — не впоралася з горем: спочатку сльози, потім міцне, потім — швидка. А далі — тиша. Серце зупинилося.
Дівчинку до дитячого будинку не взяли: її забрала до себе тітка, сестра батька — Галина Петрівна, сувора, небагатослівна жінка з сивим пучком на потилиці.
Саме вона оформила опіку над Аліною. Але через пів року вона позбулася Аліни, наче валізи без ручки: «Аліна некерована, не слухається, жити у нас не хоче, та й чоловік проти, а в Лариски — місця вистачає».
Так Аліна й опинилася в домі мачухи. Лариса Вікторівна була другою дружиною її батька. Тією самою, через яку мама свого часу багато плакала. Раніше Аліна ненавиділа її здалеку. А тепер ось, довелося жити під одним дахом.
— Будеш їсти? — буркотливо запитала Лариса, стукаючи ложкою по каструлі.
— Ні, — сухо відповіла дівчинка.
— Ну, то й не треба. Тільки не шукай по дому чіпсів. Я їх не купувала.
Будинок у Лариси був старий, але просторий і дуже затишний. Батько встиг зробити ремонт: кухня з меблями кольору кави, вітальню обклеїли бежевими шпалерами, навіть новий котел поставили. Хоч будинок був затишний, але все одно Аліні в ньому було якось холодно.
— Давай поговоримо відверто, як є, — одного разу сказала мачуха, не витримавши. — Ти знаєш, я тебе не люблю. І ти мене не любиш. Це взаємно. Але я дала слово твоєму батькові: я тебе не вижену.
Ти будеш вчитися, я готуватиму їжу, у нас вдома чисто — живи, але не командуй тут і не вдавай із себе сироту. Я теж у цьому житті багато пережила.
Аліна стиснула кулаки, але промовчала.
— У мене мама, — сказала Лариса, — пішла з життя, коли мені було сім років, батько вживав. Я з п’ятнадцяти років ґарувала на трьох роботах. А твій тато, до речі, сам за мною бігав. Тож не тримай на нього зла.
На цьому вони й домовилися.
Розмови ставали коротшими, а погляди — дедалі гострішими. Вони не сварилися відкрито, але в домі витала напруга.
Одного разу Аліна повернулася зі школи, побачила на столі записку й остовпіла:
«Я поїхала до сестри в Житомир. Повернуся через тиждень. Гроші на столі. Купи картоплю, готуй собі сама. Не забудь, кіт їсть за розкладом. Л.»
Ніяких «цілую», «бережи себе», «не сумуй». Просто — кіт, картопля та розклад. Аліні навіть стало прикро.
Вона раптом усвідомила, як порожньо навколо. Телевізор вимкнений, чайник холодний, навіть пил не встиг осісти на підвіконні. І вперше за весь цей час їй стало страшно.
— А якщо вона не повернеться? Що мені тоді робити? — прошепотіла вона в порожнечу.
Аліна пішла до кімнати Лариси, заглянула в шафу, у шухляду… І знайшла фотографії. Ось маленька Лариса з косичками. А ось вона вже дівчина — у білому халаті. А тут — з батьком.І посмішка у Лариси тоді була справжньою.
Аліна сіла на край ліжка і чомусь заплакала. У її душі все змішалося: і біль, і образа, і страх.
Дні без Лариси Вікторівни минали повільно, але якось особливо… вільно.
Аліна вмикала музику, їла прямо з каструлі, валялася з котом на дивані. Але навіть у цій лінивій незалежності з’явилося дивне відчуття — ніби чогось їй не вистачало. Або когось.
На четвертий день їй стало нудно. На п’ятий — тривожно.
А на шостий — Лариса вже повернулася.
Аліна сиділа на кухні й робила уроки, коли грюкнули вхідні двері.
— Кіт наче здурів, — крикнула Лариса з порога. — Нявкає, ніби оперу співає. Ти його хоч годувала?
— Так, за розкладом, — буркнула Аліна, встаючи.
Але, глянувши на мачуху, замерла. Та виглядала втомленою. Сумки важкі, обличчя бліде, а в руках… конверт.
— Дивися, що я тобі принесла, — несподівано м’яко сказала Лариса й простягнула конверт. — Там дещо про твою матір.
Аліна здригнулася:
— Про маму?
— У твоєї матері є сестра. Вона вийшла заміж за латиша і поїхала. Сама шукала тебе, але… У Житомирі я з нею зустрілася. Вона залишила тобі лист і фотографію. Каже, якщо захочеш — можеш їй написати.
У Аліни затремтіли пальці. Вона розкрила конверт. Там була фотографія — жінка, яка чимось віддалено нагадувала маму, з донькою та чоловіком. А на звороті рівним, акуратним почерком було написано:
«Аліночко, люба. Ми не знали про вашу біду. Якщо хочеш, приїжджай до нас — я чекаю. І запам’ятай — ти не одна».
— А навіщо ти мені це привезла? — запитала Аліна, розгублено дивлячись на Ларису.
— Тому що у тебе має бути сім’я. І вибір за тобою. Ти знаєш, я тобі — не мати. Хоч і намагаюся.
Це зізнання пролунало несподівано. І раптом між ними щось затремтіло.
— Ти… намагаєшся? — перепитала Аліна, трохи глузливо.
Лариса хмикнула:
— Ну так. Бачиш — не вигнала тебе, а знаєш, як хотілося. Особливо коли ти у ванній по годині сидиш, як цариця.
Обидві розсміялися. Незручно, стримано. Але це був перший спільний сміх.
Минув тиждень. Аліна написала тітці відповідь, сказавши, що поки що залишається з Ларисою Вікторівною. А потім довго сиділа й думала, чого їй насправді хочеться.
Якось увечері Аліна сказала:
— Ларисо Вікторівно… А ви — не така вже й страшна мачуха.
Та підняла брову:
— Так? То я тепер що, добрий Гендальф?
— Ні, ви скоріше… відьма з серцем. Типу як у мультфільмі. Спочатку зла, а потім добра.
— Зрозуміло. Завтра на вечерю будуть сушені жаби.
І вони знову розсміялися.
Минуло два роки.
Аліна закінчила школу з медаллю. На випускний мачуха прийшла в зеленому костюмі, а її очі сяяли гордістю. У їхньому житті з Аліною було багато всього: вони й сперечалися, й сварилися, але тепер це все в минулому. Зате тепер вони відчувають взаємну повагу одне до одного.
А одного разу в суді, коли Лариса Вікторівна подала заяву на усиновлення, вона сказала:
— Я не рідна мати, але я прошу вас змінити мій статус. Я хочу офіційно стати її прийомною матір’ю. Заради того, щоб вона знала: у неї є дім. У який вона завжди може повернутися. Назавжди.
Аліна розплакалася прямо в залі.
— Ну що, Алінка, знову борщ недосолила? — бурчала Лариса, ставлячи тарілки на стіл.
— Мамо, я старалася!
Обидві здивувалися й злякалися сказаного. Бо це було вперше.
Аліна сказала — «мамо».
Лариса відвела погляд.
А потім посміхнулася.
— Старалася вона, подивіться на неї. Гаразд, нехай буде так, сьогодні пробачу. Завтра знову готуватимеш.
Минуло п’ять років.
Аліна вийшла заміж. Не з розрахунку, а з кохання. За Дениса, однокурсника. Він був кумедним, надійним, з руками й великим терпінням.
Через рік у них народився синочок. Макар. З величезними очима й посмішкою від вуха до вуха.
П… пройшли важко, і Лариса Вікторівна терміново примчала зі свого села на допомогу своїй Аліночці — з торбинкою, повною сільських вітамінів, і з абсолютно командирським виглядом.
— Дай мені Макара потримати, а ти відпочинь, адже ти втомилася, — заявила вона і, взявши онука на руки, так впевнено, ніби тримала його все життя.
Сусідка по палаті в пологовому будинку запитала у Аліни:
— Це ваша мама?
— Так, — посміхнулася та. — Справжня.
Тепер у їхньому великому будинку вечорами лунали одразу три голоси:
— Де шкарпетки?
— Хто знову кинув порожню пляшку в раковину?
— Ма-а-а-кар, йди до бабусі!
Хтось із гостей якось запитав у Лариси:
— Вам не важко з онуком?
— Мені? Важко? Та ви що, я його більше, ніж життя, більше ніж себе люблю! — буркнула вона, застібаючи Макару ґудзики.
— Але ви ж… не рідна бабуся?
— Та я тепер уже рідніша за рідну, якщо хочете знати, — відрізала Лариса. — І не лізьте з дурницями.
Аліна дедалі частіше ловила себе на думці, що те, що починалося як катастрофа — життя з мачухою — стало порятунком.
Не було солодких обіймів, не було «донечко моя» — але було:
— Ти поїла?
— Одягни шарф, інакше шмарклі потечуть.
— Іди сюди, обійму, поки ніхто не бачить.
І цього вистачало з головою.
Одного вечора, коли Макар заснув, а Денис мив посуд, Аліна підійшла до Лариси й сказала:
— Дякую тобі, мамо, за все. За те, що не покинула, навіть коли могла. За те, що стала мені рідною.
Лариса махнула рукою:
— Ну не починай, а то я зараз розплачуся, як дурепа. Краще дістань от ті пиріжки з сиром. Чайник уже закипів?
Аліна обійняла її ззаду — міцно, по-справжньому.
— Ти — найкраща бабуся. І найкраща мама.
І в домі панувало щастя. Просте. З ароматом пиріжків, дитячим сміхом і голосом мачухи, яка, насправді, вже давно була просто — мамою.
