Літня, але ще не стара жінка Наталія Гаврилівна Семенюк мешкала сама в мальовничому селі. Чоловіка поховала два роки тому, а єдиний син Федір, поїхавши до міста на навчання після армії, більше до матері й не повернувся.
Він працює на заводі інженером, спочатку орендував квартиру, а зараз у нього в житті все змінилося. Тільки матір він у подробиці не втаємничував.
Приїжджав рідко, поки не обзавівся машиною. А останній рік почав частіше навідуватися, то й раптом нагряне без попередження, привезе продуктів, трохи одягу.
Наталія Гаврилівна відмовлялася, але він все одно привозив. Останнього разу подарував шерстяний в’язаний шарф ручної роботи.
А про своє життя не розповідав. Все добре, мовляв. Не переймайся. Ось і вся історія. Але знайшлися добрі люди, які розповіли.
Її сусідка, молода Варя, поїхала до міста.
Жаліслива мати передала синові гостинці, своє варення, мариновані грибочки. У неї був номер сина, тому Варвара зателефонувала йому і зустрілася.
– Ой, тітко Наталю, приїхав на машині з якоюсь красунею. Все забрав. Просив передати привіт, сказав, що приїде.
– А що за красуня? – здивувалася Наталія Гаврилівна.
– Та звідки я знаю? Вона й носа з машини не висунула. Тільки здається мені, що старша за нього, чесно кажучи! Років на п’ять старша, огрядна, нафарбована.
Жінка замислилася. Син ніколи не ділився з нею своїм особистим життям. Треба б розпитати наступного разу. І чекати цього разу довго не довелося.
Вона йде з магазину, а у дворі син з хлопчиком її чекають. Біля хвіртки стоїть машина. Приїхав! Вона пішла швидше, щоб обійняти синочка, а той трохи відступив і сказав:
– Привіт, мамо. Ось, познайомся. Це Юрик. Він тепер для мене як син.
– Ну, заходьте в дім, чого у дворі розмови розмовляти.
Швидко накрила на стіл, благо картопля у чавунці ще тепла була. Капуста солона, огірки, м’ясо відварене, м’яке та соковите.
Юрик понуро сидів за столом і неохоче колупався у своїй тарілці, ні на кого не дивлячись. Поїли, попили чаю і відправили хлопчика у двір. Нехай роздивиться, а вони поговорять.
– Мамо, справа ось у чому, – почав Федір. – Я одружився минулого року. Ну, точніше, ми просто розписалися з Анною. А це її син. Тобі не повідомляв, не ображайся. Анна не хоче знайомитися зі свекрухою, і все тут.
– А чому ж це? Я що, якась звірина? Чи що я селянка, і їй не по чину?
– Та ні. У неї перший шлюб був нещасливий, зі свекрухою доходило аж до бі..к. Злюща була, шкідлива, терпіти її не могла. Вона й пішла від чоловіка через неї. А він через рік пішов з життя, слідом за ним — свекруха. Квартира їй із сином залишилася і машина.
Коли познайомилися, вона мене до себе жити покликала, потім одружилися. А про свекруху й чути не хоче.
– А хлопчика тоді навіщо привіз? – запитала здивована мати.
– Так зараз літо, а Анна на останніх місяцях, у серпні вже народить. Їй важко з Юрком, за ним стежити постійно треба, а я цілими днями на роботі. Не доглянеш до осені, а потім я його заберу?
– Я догляну, чому б і ні. Тільки чи захоче він сам тут із бабусею залишитися?
– А хто його питає? Мати сказала, що він має виконувати свою справу.
Наталія Гаврилівна здивувалася таким словам, але втручатися не стала. Цю Анну вона не знає, що з неї вимагати? Хлопчик у домі не завадить. Не немовля. А скоро й свій рідний онук чи онучка з’явиться. Ось яка радість!
Наступного ранку син поїхав, а Юрко припав до вікна, надувшись, як миша на крупу.
Жінка підійшла до нього і сказала:
– Ну що, хлопчику. Давай налагоджувати наше життя. Можеш називати мене бабуся Наталя. У який клас ти перейшов?
– У другий, – буркнув хлопчик, навіть не обернувшись.
– Ну, підемо, подивишся на курочок, покажу тобі город. Полуниця дозріває, скоро будеш збирати ягоди, у нас вона рання.
– Я з тобою не піду.
– А чому ж? Я не кусаюся, і мій Полкан у дворі теж не скривдить, якщо ти його боїшся.
– Мама сказала, що ти погана. І я у тебе не надовго. А Полкана твого я не боюся.
– Оце так! А мама звідки знає, що я погана? Ми з нею навіть не знайомі. Ну сиди тут, якщо хочеш. А я піду у двір, у мене справи, онучку.
Наталія Гаврилівна зникла за дверима. Їй було шкода хлопця. Мабуть, цій Анні сильно дісталося від колишньої свекрухи, що вона й сама її знати не хоче, і сина налаштувала проти неї. Ну нічого, добром та ласкою якось розтопить його сердечко.
Жінка зайнялася прополюванням і своїм нехитрим господарством. Великої худоби не тримала, а курочки та пара овечок їй були під силу. Молоко, сир та сметану купувала у сусідів, у матері Варьки за копійки. А їм то зайві яйця принесе, то ягід з городу. Так і жили.
Минув тиждень. Юрик почав поступово виходити у двір. То Полкана поганяє, то полуницю з грядки поїсть. Допомагати особливо не прагнув, та й вона не наполягала.
А тут у клуб привезли кіно, старе, звісно. І бабуся покликала свого «онука» на перегляд.
По дорозі додому хлопчик не замовкав, переказав весь фільм, аж надто йому сподобалося!
– А я вдома мультики дивлюся, бабусю Наталю! Ти таких і не бачила. Але це кіно класне!
Так, розмовляючи, вони дійшли додому. І з цього моменту хлопчика ніби підмінили. Він і вдома прибирає, і вусики у полуниці обриває, і грядки поливає. Полкана тепер годував сам, з сусідськими хлопцями подружився. Ввечері, бувало, додому не загнати.
Повеселішав, книжку про Робінзона Крузо став читати. Вона ще Федора, зовсім старенька. Але він із задоволенням, сторінку за сторінкою. І все бабусі переказує, та над П’ятницею регоче, поки вона вечорами сидить і в’яже. І їй пригадалося дитинство сина. Такий же був веселун, рота не закривав.
У серпні до них завітав Федір. Щасливий, з радісною звісткою. У них з Анною народилася донька, Юленька. Завтра забиратимуть з пологового будинку, а він приїхав розповісти про онучку та дізнатися, як тут Юра.
— Тату, ми з бабусею Наталею добре живемо, мені тут подобається! Можна я ще залишуся? А сестричку потім подивлюся, коли в школу піду.
Так і залишився до вересня. Наталія Гаврилівна передала синові подарунки для онучки. Зв’язала крихітні шкарпетки, шапочку з лебединого пуху, та ковдрочку, теж пухову, легку. А невістці рукавички з дзвіночками. Син подякував, поцілував матір, потиснув синові руку, як дорослому, і пішов.
Наближався кінець серпня. Юрко бігав з дітьми вулицею, граючи в м’яч, коли вдалині з’явилася машина. Усі розступилися, дивлячись на гостей. Машина під’їхала до будинку Наталії Гаврилівни. З неї вийшла жінка з дитиною на руках, потім Федір.
Він забрав дорогоцінний згорток у дружини, а до неї вже мчав щодуху Юрко.
— Мамочка приїхала! — закричав він, але тут спіткнувся об горбок, впав і отримав садно на коліні. Але він не став плакати, а одразу зірвав лист подорожника й приклав до рани, як його вчили хлопчаки.
Анна поцілувала сина, взяла його за руку й пішла за чоловіком до хати.
— Чому ж це Юрик у вас без нагляду по вулиці бігає? — запитала вона замість привітання.
– Вітаю, донько, – відповіла Наталія Гаврилівна. – Ось і побачилися. Хлопчаки у нас завжди по вулиці бігають, граються. А Юрко мені помічник і в домі, і на городі. Чому ж йому не погратися?
Потім Наталія Гаврилівна підійшла до онучки. Та тихо спала, була гарненькою, як янголятко, і в бабусі на очах виступили сльози від розчулення.
Господиня нагодувала дорогих гостей борщем зі сметаною, свіжими булочками і почала розпитувати, як і що.
— Ми приїхали за Юрою, — авторитетно заявила Анна. — Скоро до школи. Він вам тут набрид, та й сам, напевно, не дочекається, коли поїде до міста.
Хлопчик підхопився з місця і голосно сказав:
— Я не хочу в місто! Я хочу жити з бабусею Наталею. А ти, мамочко, збрехала, що вона погана. Вона добра!
Щоки Анни покрилися густим рум’янцем, а обличчя прийняло зле вираження.
– Мамі не можна такі слова говорити, Юра! Вибачся і йди погуляй, тільки з двору ні кроку, — тихо й спокійно сказала Наталія Гаврилівна.
Хлопчик опустив голову, сказав своє «я більше так не буду» і вийшов за двері.
– Ти, Анна, не турбуйся за нього. Він дуже хороший хлопчик, слухняний. Добре виховала, молодець. І мені яка радість все літо! Дякую, що привіз, синку. Хоч щоліта нехай приїжджає, тільки рада буду.
Але тут заплакала маленька дівчинка, і Анна кинулася до неї. Два дні родина провела у Наталії Гаврилівни. Син щось полагодив, підправив. Анна не відходила від доньки, її свекруха готувала їжу, годувала дорогу родину, а Юра був під рукою: то батькові допоможе, то бабусі, то біля сестрички з мамою посидить, і все розповідає їм, як йому тут добре жилося.
Нарешті зібралися в дорогу. Федір із сином і дочкою попрощалися й вийшли у двір, а Анна підійшла до свекрухи, обійняла її й сказала:
– Спасибі, мамо. Свою-то вже й не пам’ятаю, а що такі свекрухи бувають, і думати не могла. Вибачте мене. А Федора я дуже люблю. Хороший він у вас, турботливий.
– Тепер уже у тебе, донько. А мені-то яка радість. І Юрочку привозьте, полюбила я його, як рідного.
На тому й розлучилися. І все в родині склалося добре. Маму на зиму забрали до себе, щоб допомагала з дітьми та по господарству. А свекруха з невісткою одна одну обожнювали, на радість Федору та спритному Юрі, улюбленцю бабусі.
