Зі мною щось не те, і я це розумію, але ось що не можу зрозуміти. Я зовсім не вмію будувати грамотно стосунки. Абсолютно. У моєму житті було чотири великі кохання, і всі вони нещасні.
Всі ці чоловіки, в яких я закохувалась, мене кидали і, мабуть, не любили. Два кохання були в юності. Ну, це можна зрозуміти: недосвідченість, віра в прекрасного принца.
Потім я вийшла заміж, але життя не склалося, і через рік ми розбіглися. Потім страждання, кілька років самотності, сльози, комплекси. Через деякий час у моєму житті з’явився Третій.
Мені вже було за 25, тобто вже мала б порозумнішати. Я пірнула з головою у ці стосунки та почуття, будувала плани на майбутнє та підбирала імена нашим дітям та взаємності не було, і через деякий час він мене покинув.
Я це складно переносила, і знову кинулася у відносини з Четвертим – шукала «ліки» від одного в іншому, клин клином, як кажуть). Все було, ніби добре. Здавалося, і в нього був інтерес. Але, як завжди.
Майже за рік він, як і попередні, заявляє, що все треба припинити. Знову! Я, начебто, і не некрасива, і не дурна, і не зануда, і борщ готувати вмію, і про мистецтво зі мною поговорити можна, і голова майже ніколи не болить.
Що ж так? Де я помиляюся? Мені 37, а будувати стосунки я не вмію. Я якось інстинктивно обираю того, хто мені не підійде, роблю з нього героя свого роману, закохаюсь – і все.
І начхати, що він і не герой, і ставитись до мене не зовсім, як до принцеси, і взаємністю немає. Але мені вже все одно, я то вже люблю. Кажуть, жінки спочатку закохуються у відношенні до себе, а потім у чоловіка.
Але це, мабуть, не про мене. Як це виправити? Як навчитися залучати взаємне кохання? Де ж треба «покопатися» у собі, які «скелети відрити», щоб усе якось налагодилося? Хочеться кохати, і бути коханою.
