Тікаю від своїх думок, бо не можу впоратися з емоціями. Забиваю голову навчанням, книгами, шукаю нові хобі, беру на себе більше, ніж можу витримати, аби не думати ні про що.
Завжди була екстравертом, зараз проводжу більше часу з людьми, харчуюсь їх енергією. Стосунки з батьком різко погіршилася шість років тому. Вони стали просто нестерпні.
Я дуже його люблю, навіть коли він розмовляв зі мною, як із нікчемою. Нещодавно він сказав, що він більше не має дочки, і він відмовляється від мене. Коли я це почула, наче струм пройшов по всьому тілу.
Було прикро, боляче. Через нервовий зрив у мене почалися проблеми зі здоров’ям. Я вирішила поїхати з дому. Минув час, і він став поводитись, ніби нічого не було.
Я подумала, може у нього якісь проблеми і заради збереження миру, змусила себе все забути. Але я не забула, вся ця гіркота і розчарування все ще в мені і це стає частиною мене. Я говорю з ним, посміхаюся і почуваюся бридко.
Але від цього не сховаєшся. Ми його терпимо. Важко звикнути до думки, що він був таким завжди, а я намагалася його любити. Думаю, після цього я змінилася. Раніше чітко бачила своє майбутнє та цілі, домагалася всього.
Зараз я просто знесилена. Нервовість стала моїм тлом, який я маскую жартами, посмішкою, турботою про інших. Дуже важко так існувати. Я не розводжу драму, завжди іронічно ставилася до себе і не давала шансу бути «ганчіркою».
На цей раз, просто втомилася від напруги. Все життя котиться у прірву, і я не маю сил, зупинити це. Як впоратися, коли не знаєш, що робити далі? Коли втратили себе та частину свого життя? Коли раптом все стає безглуздим.