— Ти скоро ?
Антон перекладав ключі від машини в кишені куртки. Він стояв біля взуттєвої полиці, нервово поглядаючи на екран телефону.
— Ще п’ять хвилин.
Яна стояла перед дзеркалом у спальні, поспішно застібаючи ґудзики на бежевій блузці.
— Ми запізнимося. Мама вже дзвонила.
— Твоя мама дзвонила пів години тому.
Яна вийшла у передпокій і критично оглянула чоловіка.
— Вона дзвонила, щоб повідомити, що вже поставила курку в духовку. Це не означає, що ми запізнюємося, Антоне. Це означає, що вона хоче підкреслити, як сильно вона втомилася заради нас.
— Ну навіщо ти так?
Антон зреченим подихом зітхнув і сховав ключі.
— У мене, власне, день народження. Виповнилося тридцять шість. Можна хоча б сьогодні обійтися без цих ваших взаємних шпильок?
— Я взагалі не планувала нічого говорити.
Яна взяла з тумбочки подарунковий пакет із дорогими парфумами.
— Це вона наполягла, щоб ми святкували у неї. Заявила, що в нашій квартирі нормальним людям тісно й дихати нічим.
Антон вирішив проігнорувати цю репліку. Це й зрозуміло. Сперечатися з матір’ю було надто ризиковано, а сваритися з дружиною у день власного свята — вірний шлях остаточно зіпсувати вихідний.
Щотижневі суботні інспекції Євгенії Василівни давно стали для Яни витонченою тортурою. Це була своєрідна плата за минуле.
Чотири роки тому, коли вони тільки одружилися, Антон взяв у матері кругленьку суму на ремонт їхньої двокімнатної квартири. Гроші вони повернули до копійки. Жодних боргів не залишилося.
Але звичка свекрухи перевіряти свої інвестиції нікуди не зникла.
Вона з’являлася регулярно. Заглядала під обідок унітазу, оглядала каструлі на плиті, проводила пальцем по полицях у вітальні. І обов’язково знаходила пил.
Після цього лунав її фірмовий докірливий звук — щось середнє між стогоном і клацанням язика. Цей звук означав крайню ступінь розчарування в невістці, у сучасній молоді та у світі загалом.
— Головне, не звертай уваги.
Антон запустив двигун машини й виїхав із двору.
— Посидимо пару годин, поїмо торт і поїдемо додому. Там ще буде тітка Варя.
Яна різко повернулася до чоловіка.
— Варвара Василівна? Серйозно?
— Ну так. Мама покликала. Сказала, що вона ж рідна сестра, незручно не запросити на день народження племінника.
Яна відвернулася до бічного скла. Ось, значить, у чому справа. Євгенії Василівні було замало просто відчитати невістку наодинці. Їй потрібні були глядачі. Тітка Варвара ідеально підходила на цю роль. Вона обожнювала слухати, як сестра лає непутящу дружину Антона, і завжди схвально кивала.
— Чудово.
Яна посміхнулася без жодної радості.
Будинок свекрухи зустрів їх знайомим запахом смаженої цибулі та старих меблів. Ледь вони переступили поріг, з кухні випливла сама Євгенія Василівна. На ній була надіта парадна шовкова хустка поверх ошатної кофти, а губи були густо нафарбовані бордовою помадою.
— Нарешті з’явилися.
Вона склала руки на животі, перекриваючи шлях у коридор.
— А ми з Варею вже зачекалися. Проходьте, знімайте взуття. Тільки взуття ставте рівно, я вчора мила підлогу. Спину зламала, зате чистота!
Антон слухняно притулив черевики до стіни. Яна зняла туфлі й акуратно поставила їх поруч.
З вітальні визирнула тітка Варвара, поправляючи бавовняну блузку.
— Ой, Антоша! Наш іменинник!
Вона защебетала, плескаючи в долоні.
— Вже зовсім дорослий! А Яночка-то як схудла, боже мій. Ти її зовсім не годуєш, Антоша? Чи вона сама не встигає готувати?
Євгенія Василівна коротко засміялася.
— Та де вже там готувати, Варя.
Свекруха обдарувала невістку поглядом.
— У сучасної молоді на думці лише доставка їжі та телефони. Гаразд, мийте руки й сідайте за стіл. Я два дні потрудилася, щоб накрити стіл, як у нормальних людей.
Яна повісила плащ на гачок. Вона пообіцяла собі терпіти. Заради Антона. Тільки заради нього.
Стіл у вітальні справді ломився під вагою страв. Салати в кришталевих салатницях, м’ясна нарізка, якісь складні рулетики з сиром. У центрі гордо височіла порожня підставка під гаряче.
Усі розсілися. Антон одразу наклав собі олів’є, намагаючись не дивитися ні на матір, ні на дружину.
— Яночко, а ви й досі працюєте у своїй фірмі?
Варвара Василівна підчепила виделкою гриб.
— Як там називається ваша посада? Менеджер?
— Керівник відділу закупівель, Варвара Василівна.
Яна ввічливо посміхнулася.
— Так, працюю. Усе добре.
— Оце так.
Тітка похитала головою, відправляючи гриб до рота.
— А ось у моєї сусідки, Люби, дочка кинула ці дурниці. Вийшла заміж, народила двох. Сидить вдома, створює затишок. Чоловік з неї пилинки здуває. Каже, жінка має берегти сімейний вогнище, а не перебирати папірці в офісі.
— Кожному своє.
Яна відпила мінералки зі склянки.
— Ми з Антоном поки що справляємося без доньки Люби.
— Ой, та яке там справляєтеся!
Євгенія Василівна втрутилася в розмову, відклавши серветку.
— Я до вас як не прийду, у вас безлад. У холодильнику майже порожньо. Вчорашній суп та сосиски. Хіба це їжа для здорового чоловіка?
Антон перестав жувати.
— Мамо, ну суп був смачний. Все нормально.
— Нормально йому!
Свекруха обурено сплеснула руками.
— Я-то знаю, як ти любиш домашню їжу. Пироги, запечене м’ясо. А твоя дружина весь час на роботі. Гроші заробляє, а що з того? Вдома ж порожньо!
— Євгенія Василівна.
Яна поставила склянку на скатертину трохи різкіше, ніж планувала.
— Ми з Антоном порівну вкладаємося в бюджет. І готуємо теж по черзі. Якщо Антону захочеться пирогів, він може їх спекти. Або замовити. У нас з цим немає проблем.
Варвара Василівна ахнула, прикривши рот долонею.
— Боже мій! Чоловіка до плити ставити? Та де таке бачили!
— У двадцять першому столітті, Варвара Василівна.
Яна не здавалася.
— Дуже зручний час, рекомендую.
Євгенія Василівна почервоніла. Вона не терпіла, коли їй перечили за її ж столом, та ще й у присутності сестри.
— Занадто розумною стала.
Свекруха важко сперлася на стільницю й підвелася.
— Гаразд. Антоша, їж. Варя, наклади салату. А ти, Яна, йди на кухню, допоможи мені розібратися з духовкою. Там курка тушкується. Сама не впораюся, гаряче.
Яна кивнула. Вона встала й пішла слідом за свекрухою на кухню.
Кухонний гарнітур у Євгенії Василівни був старим, але фасади здавалися ідеально чистими. Свекруха метушилася біля плити, демонстративно голосно брязкаючи приборами.
— Знову постільну білизну просто так у шафу засунула?
Євгенія Василівна заговорила приглушеним голосом, не дивлячись на невістку. Її тон став крижаним і їдким.
Яна зупинилася біля раковини.
— Що, вибачте?
— Я кажу, минулої суботи я була у вас.
Свекруха отруйно примружилася, повертаючись до неї.
— Дивлюся в шафу, а там лежить непрасована підковдра.
— Я її не прасую.
Яна відповіла рівним голосом.
— Так менше часу йде. І Антон не скаржиться.
— Чоловік повинен спати на випрасуваній постілі!
Євгенія Василівна підвищила голос, забувши про обережність.
— Інакше поваги в родині не буде! І його сорочки я бачила. Комірці затерті! Ти взагалі стежиш за речами чоловіка? Чи тільки за своїми нігтями?
Свекруха видала свій фірмовий звук. Той самий. З цоканням і свистячим видихом.
— Це справа господині. Тільки потім не дивуйся, якщо він почне заглядати наліво. Чоловік любить чистоту. Затишок. А в тебе вдома прохідний двір і пил у кутках.
У цей момент Яна підійшла до вікна, щоб взяти з підвіконня хлібницю.
Її погляд випадково потрапив на мікрохвильовку, що стояла в найтемнішому кутку стільниці. Піч стояла так, що її верхня частина була майже не видна за навісною шафкою.
Яна придивилася. Потім підняла руку й провела вказівним пальцем по верхній панелі печі.
На подушечці залишився товстий, жирний шар сірого пилу. Він скотився в брудний валик.
Євгенія Василівна обернулася з деком у руках. На деку шкварчала рум’яна курка. Запах часнику заповнив кухню.
Яна подивилася на свій брудний палець. Потім перевела погляд на свекруху.
І видала звук.
Той самий. Свистячий, протяжний, з явним цоканням наприкінці.
— Яночко, що з тобою?
Євгенія Василівна здивувалася. Вона ледь не впустила деко на кахель.
— Та ні, нічого.
Яна ефектно скривилася. Вона з огидою витерла палець паперовою серветкою.
— А я-то думала, що у вас порядок, Євгенія Василівна.
Обличчя свекрухи витягнулося.
— У мене ідеальна чистота! Я два дні ґарувала! Ти взагалі бачила, скільки я наготувала?
— Ну, зрозуміло.
Яна до міліметра скопіювала поблажливу інтонацію свекрухи.
— Це, звичайно, справа господині.
Вона підійшла до плити. Духовка у Євгенії Василівни була з прозорим склом, і зараз, коли дверцята були відчинені навстіж, усе внутрішнє оздоблення постало перед Яною у всій красі.
— А духовку, мабуть, з минулого Нового року не мили?
Невістка уїдливо вказала на чорні підтікання всередині.
— Там на дні нагар такий, що картоплю садити можна. Прямо шматками відвалюється.
— Я там м’ясо запікаю!
Слова свекрухи запнулися.
— Це робоча поверхня! Ти в моєму домі наважилася вказувати?
На шум у кухню заглянув Антон. За його спиною маячила тітка Варвара.
Антон зупинився на порозі. Він переводив розгублений погляд з дружини на матір, явно не розуміючи, як вони встигли посваритися за три хвилини через курку.
— Просто я звикла, що в хорошої господині техніка блищить.
Яна випрямилася й сперлася на край столу.
— Чоловік має їсти з чистої духовки. Інакше в родині не буде поваги. Правда, Антоне?
Чоловік відступив назад у коридор, ніби не хотів брати участь у цій розмові.
— Та як ти смієш!
Розлютилася Євгенія Василівна. Вона так грюкнула деком об стільницю, що курка підскочила, а гарячий жир розбризкався на всі боки.
— Я вас у гості запросила! Я для вас старалася!
Варвара Василівна за спиною Антона прикрила рот долонею.
— Та що ви, мамочко.
Яна мило посміхнулася, дивлячись прямо в очі свекрусі.
— Я просто ділюся досвідом. Ви ж мені постійно розповідаєте про стоси білизни та пил на плінтусах. А я вам — про духовку та мікрохвильовку. Ми ж обидві хочемо, щоб Антону було краще?
Яна відійшла від столу, підійшла до батареї під вікном і виразно провела пальцем між чавунними секціями.
Вона дістала звідти грудочку сірого пилу, змішаного з якоюсь павутиною. Вона дивилася на крупинку пилу так, ніби це були радіоактивні відходи.
— Боже мій.
Яна похитала головою, дивлячись на тітку Варвару, яка вже не намагалася приховати свого палкого інтересу.
— Варвара Василівна, дихайте обережніше. А якщо в Антона через таке повітря почнеться алергія? Тут же роками не прибирали.
Євгенія Василівна відкрила рот, але слова застрягли. Вона кинула гнівний погляд на батарею, потім на мікрохвильовку, потім на невістку. Її груди важко здіймалися.
Було видно, як у її голові борються два бажання. Перше — вигнати нахабну невістку геть. Друге — страх зганьбитися перед рідною сестрою. Адже якщо вигнати Яну зараз, Варвара розтрубить всім, що в Євгенії вдома віковий бруд, а невістка тицьнула їй це під ніс на очах у свідків.
— Сідайте за стіл.
Вичавила з себе свекруха, щільно стиснувши губи.
— Все-таки свято. Курка остигає.
Яна сполоснула пальці під краном, стряхнула воду й першою вийшла з кухні.
Обід минув у дивній, напруженій атмосфері. Варвара Василівна їла мовчки, час від часу поглядаючи на почервонілу сестру. Антон швидко жував салати, боячись підняти очі від тарілки.
А Євгенія Василівна за весь вечір жодного разу не згадала ні про сорочку Антона, ні про куплені котлети, ні про непрасований одяг. Вона сиділа нерухомо, стиснувши губи, і час від часу поглядала в бік кухні, ніби мікрохвильовка могла в будь-яку мить викрити її нові брудні таємниці.
Коли вони прощалися у передпокої, свекруха сухо кивнула Яні.
Минув місяць.
Суботні візити Євгенії Василівни не припинилися. Природа бере своє, переробити дорослу людину неможливо за один вечір. Вона, як і раніше, приходила, як і раніше, пила чай і скаржилася на шалені ціни в аптеках.
Але тепер, заходячи до квартири сина, свекруха ховала руки в кишені свого теплого кардигану. Якщо її пильний погляд випадково потропляв на непрасований стос білизни на кріслі або забуту чашку на столі, вона за звичкою відкривала рот, щоб видати свій фірмовий осудливий звук.
У цей момент Яна переставала мити посуд. Вона повільно піднімала брову й виразно дивилася на свої пальці.
Євгенія Василівна одразу ж відверталася до вікна й привітно запитувала:
— А о котрій Антон обіцяв повернутися з роботи?
Ідилії, звісно, не настало. Вони не стали найкращими подругами й ніколи ними не стануть. Але порядку в їхніх стосунках стало набагато більше.
