Євген урочисто поставив на обідній стіл перед дружиною прозорий целофановий пакет. Усередині лежали білі махрові капці. З логотипом дешевого готелю.
— Яка краса, — отруйно зауважила Тетяна, не торкаючись пакета.
— Прямо з номера стягнув? — додала вона, схрестивши пальці в замок.
— Чому стягнув? — обурився чоловік.
— Вони входили у вартість проживання. Одні я зносив, а другі тобі приберіг. Дивися, які м’які! — завзято сказав Євген.
Маргарита Павлівна, що сиділа навпроти, поблажливо поправила шовкову хустку на шиї.
— Ну а що ти хотіла, моя дівчинко? — єхидно промовила свекруха.
Вона погладила оксамитову коробочку на столі.
— Євген у нас годувальник, усе додому тягне. Міг би й викинути, а він про дружину подумав. Піклується! — щебетала Маргарита Павлівна.
Тетяна перевела погляд з капців на червону коробочку. З неї звисав золотий ланцюжок.
Відрядження Жені тривала майже місяць. Він їздив в Одесу, закривати складний об’єкт. Перед від’їздом вони з Танею домовилися. Усі зароблені понаднормові підуть у їхню спільну скарбничку. Ту саму трилітрову банку, яку вони завели для збору готівки на ремонт двокімнатної квартири.
Шпалери у передпокої вже давно відійшли від стін, а кухонний гарнітур тримався на чесному слові.
А сьогодні вранці чоловік повернувся. Увечері на порозі з’явилася свекруха. Зустрічати рідненького.
— Гарний ланцюжок, — рівно промовила Тетяна.
Вона дивилася чоловікові прямо в очі.
— Напевно, дорогий. Золото зараз у ціні, — додала вона без виразу.
— Для коханої матусі нічого не шкода! — заявив Женя, підхоплюючи виделкою шматок курки.
Він задоволено жував.
— Ювілей все-таки скоро. Шістдесят п’ять років — це не жарт. Я зайшов у ювелірний магазин і відразу зрозумів. Ця прикраса гідна моєї матері, — хвалився чоловік.
— Боже мій, які ж тут гроші, — зітхала свекруха, задоволено погладжуючи золото.
Вона поглянула на невістку.
— Я ж завжди казала Євгену: синку, головне — це пам’ять. Дружина сьогодні є, завтра немає, а мати в тебе одна. Вибач, Таню, за відвертість. Я жінка старого гарту, — різко сказала Маргарита Павлівна.
Тетяна ледь стиснула щелепи.
— І з яких же коштів такий шик? — сухо поцікавилася вона.
Вона відсунула від себе тарілку.
— З тих, що ми відкладали на нову сантехніку? — наполегливо запитала Тетяна.
Женя незадоволено скорчив гримасу й кинув виделку.
— Ось знову! Почалося! — гримнув чоловік.
Він надувся, дивлячись на дружину з-під лоба.
— Таню, ну що ти починаєш? Сантехніка почекає. Унітаз змиває, кран не тече — жити можна. А в мами свято. Я чоловік, я маю право вирішувати, куди витрачати свої зароблені гроші, — виклично випалив він.
— Твої зароблені, — повторила Тетяна.
Вона згадала, як останні пів року тягла на собі всі побутові витрати. Оплачувала комунальні послуги та продукти зі своєї зарплати. Щоб Женя міг спокійно відкладати.
— Саме так! Я працюю як проклятий! — вибухнув чоловік.
Він притупнув ногою під столом.
— Чи маю я право купити мамі подарунок? Маю. А ти вічно незадоволена. Тобі вічно все не так. Ось, привіз капці— хоч би «дякую» сказала! — обурювався Євген.
— Справді, — втрутилася Маргарита Павлівна, хитро примружившись.
Вона акуратно застебнула коробочку.
— Губу розкатала. Золото, дитинко, воно поки що не відповідає твоєму статусу. Його треба заслужити. Повагою до чоловіка, поступливістю. А ти пилиш і пилиш, — повчала свекруха.
Тетяна довго дивилася на цю ідилію. На задоволеного собою Женю. На Маргариту Павлівну, яка насолоджувалася тріумфом.
Будь-яке свято мало обертатися навколо свекрухи. Будь-яка покупка в родині сина розглядалася крізь призму «а що дістанеться мені».
Тетяна мовчки потягнулася до свого телефону, що лежав на краю столу.
— Ти мене балуєш, синку, — продовжувала щебетати свекруха.
Вона притулила коробочку до грудей.
— Спочатку подарував дорогу путівку в санаторій біля моря, а тепер ось золото. Подруги від заздрості лопнуть! Завтра ж Оксанці подзвоню, похвастаюся, — раділа Маргарита Павлівна.
Тетяна розблокувала екран. Відкрила додаток.
Два місяці тому Маргарита Павлівна завела стару пісню про здоров’я. Суглоби болять, тиск скаче. Євген тоді винувато розвів руками. Грошей у заначці ще не накопичилося. І Тетяна, втомившись від щоденного ниття, взяла свою річну премію. Ту саму, яку відкладала собі на стоматологію.
Вона сама знайшла хороший санаторій. Сама забронювала двотижневий відпочинок. Сама оплатила зі своєї картки.
Євген тоді сказав: «Дякую, Таню, мама оцінить». Мама оцінила. Але тільки не Таню.
— Їду вже через три дні, — хитро поглядаючи на невістку, випалила Маргарита Павлівна.
Вона поправила хустку.
— Валіза зібрана. Купальник новий купила. Євгене, ти мене на вокзал відвезеш? — запитала свекруха.
— У найкращому вигляді доставимо, — посміхнувся Євген
Палець Тетяни завис над червоною кнопкою в додатку.
Умови скасування бронювання в санаторії були суворими. При скасуванні менш ніж за тиждень поверталося лише п’ятдесят відсотків суми. Але половина кругленької суми — це більше, ніж готельні капці.
Вона натиснула кнопку. Дисплей спалахнув, підтверджуючи операцію.
— Чудово, — сказала Тетяна вголос.
Вона поклала телефон назад на стіл.
— Що чудово? — підозріло поцікавився Євген.
— Кажу ж, капці чудові. М’які, — миролюбно відповіла дружина.
Вона кивнула на целофановий пакет.
— Якраз Маргариті Павлівні вони знадобляться в поїздці, — додала Тетяна.
Свекруха глузливо пирхнула.
— Обійдуся без твоїх подачок. У мене в санаторії номер найвищого класу. Там видають власні капці. Це не те, що ці, — відрізала Маргарита Павлівна.
На столі коротко завібрував телефон. Не Тетяни, а Євгена. Чоловік неохоче взяв телефон. Уважно вдивився в текст. Його обличчя витягнулося.
— Не зрозумів.
— Що там, синку? — стурбовано запитала свекруха.
— Прийшло повідомлення. З санаторію, — плутано промовив чоловік.
Він підвів очі на дружину.
— Ваше бронювання скасовано. Кошти повернуто на картку платника. Що це таке? — пробурмотів Женя.
За стіною голосно гудів сусідський телевізор. У кухні стало некомфортно.
— Як це скасовано? — витріщилася свекруха.
Вона вчепилася в край столу.
— Яке скасування? Євгене, ти ж не заплатив за путівку?! — закричала Маргарита Павлівна.
— Заплатив! Тобто… — Женя розгублено перевів погляд на Тетяну.
До нього почало доходити.
— Таню? Що це за витівки? — наполегливо запитав він.
Тетяна неквапливо підвелася зі стільця. Зібрала брудні тарілки й віднесла їх до раковини.
— Ніяких витівок, — відсторонено відповіла вона.
Тетяна відкрила воду й сполоснула долоні.
— Просто зміна планів, — пояснила дружина.
— Ти скасувала мамину путівку?! — закричав Євген, підхоплюючись.
Він перекинув табурет.
— Ти з глузду з’їхала?! Їй їхати через три дні! У неї валізи вже спаковані! — червонів чоловік.
— Ну то нехай розпаковує, — Тетяна витерла руки кухонним рушником.
Вона обернулася до чоловіка.
— Або поїде на дачу. Там теж повітря свіже, — ядуче додала Тетяна.
Маргарита Павлівна з гучним шумом опустилася на стілець.
— Та як ти смієш! — заголосила вона.
Свекруха помахала кулаком у повітрі.
— Це син мені подарував! Син! Яке ти маєш право скасовувати чужі путівки?! — обурювалася Маргарита Павлівна.
— У тому-то й річ, Маргарита Павлівна, — вимовила Тетяна.
Вона сперлася попереком на кухонну шафу.
— Це я подарувала вам путівку. Зі своєї особистої премії. Оплачувала зі своєї картки. І бронювання було оформлено на моє ім’я, — добила невістка.
Свекруха замовкла. Міцно стиснула губи й втупилася поглядом у сина.
— Євгене? Це правда? Ти ж казав… — пролепетала вона.
— Мамо, ну я просто… — чоловік винувато запнувся.
Він потер шию.
— Ми ж сім’я. Бюджет спільний. Яка різниця, з чиєї картки оплачено? — спробував викрутитися Женя.
— Величезна, — обрізала Тетяна.
Вона зробила крок до столу.
— Як з’ясувалося сьогодні, різниця величезна. Коли ти витрачаєш спільні заощадження на золото — це ти чоловік і маєш на це право. А путівка, значить, спільна, — посміхнулася дружина.
Тетяна зібрала пакет із капцями й кинула його перед свекрухою.
— Забирайте. Втішний приз від улюбленого сина.
— Ти повернеш гроші! — гримнув Євген.
Він загрозливо зробив крок до дружини.
— Негайно забронюй назад! Це гроші сім’ї! — вимагав чоловік.
— Поверну, — легко погодилася Тетяна.
Вона схрестила руки на колінах.
— Точніше, мені повернеться половина. Штраф за пізнє скасування. А решту, Євгене, ти сам додаси мамі. Зі своїх зароблених, — знущально запропонувала вона.
— Та звідки я тобі зараз стільки візьму?! — заревів Женя.
Він закрутив головою.
— Я все витратив на ланцюжок! У банці порожньо, я ж щойно звідти взяв! — проговорився чоловік.
Тетяна лукаво підморгнула.
— Ось саме. Ти взяв звідти свою половину. А свою я забрала ще вчора. Як тільки побачила банківську виписку про покупку в ювелірному магазині. Добре мати мобільний банк, правда? — сухо сказала Тетяна.
Женя вріс у підлогу. Він зрозумів, що програв на повну. Трилітрова банка, що стояла на антресолях, була порожня не тому, що він усе витратив. А тому, що дружина встигла першою врятувати залишки.
— Ти… ти вирішила поводитися як щур? — просичав Женя крізь зуби.
— Я? Я просто розподілила бюджет. По справедливості. Твої гроші — на мамине золото. Мої гроші — мені на зуби, як і планувалося, — спокійно відповіла Тетяна.
Маргарита Павлівна судорожно притиснула до себе оксамитову коробочку. Ніби невістка збиралася її відібрати.
— Не віддам! Це мій подарунок! — вигукнула свекруха.
— Та носіть на здоров’я, — Тетяна відійшла від столу.
Вона втомлено потерла скроні.
— Ну, значить, сидіть вдома, Маргарита Павлівна. А я піду відпочивати. Я якось втомилася, — підбила підсумок невістка.
Вона вийшла з кухні, залишивши чоловіка та свекруху наодинці з їхніми подарунками. З передпокою було чутно, як свекруха почала голосно дорікати синові за зіпсовану відпустку, а Євген плутано намагався виправдатися.
Через два місяці Тетяна стояла в будівельному магазині й вибирала кахель.
Ремонт у ванній йшов повним ходом. Майстри працювали швидко, грошей від повернення за путівку та залишків заощаджень якраз вистачило на хорошу сантехніку.
Євген жив у матері. Маргарита Павлівна регулярно скаржилася сусідкам, що дорослий син з’їдає її пенсію, не хоче докладатися до комунальних платежів і взагалі перетворив її життя на кошмар. Золотий ланцюжок довелося здати в ломбард, щоб оплатити Жені ремонт машини.
Капці з дешевого готелю Тетяна тоді викинула того ж вечора.
