Я готувалася до весілля, поки не дізналася, що у нареченого є дитина.
— І як ти бачиш наші стосунки надалі? — сухо запитала я.
— Так само, як і раніше.
Наречений навіть не змінює виразу обличчя. Дивиться суворо, впевнено, без вагань.
— А те, що у тебе є інша жінка і п’ятирічний син? Ти вважаєш, що це ніяк на нас не вплине? Все буде як раніше?
— Звісно, — чітко промовляє мені в обличчя Андрій. — Для тебе абсолютно нічого не зміниться, Олено. Я, до твого відома, не бачу жодної причини це обговорювати.
Скептицизм у моїх очах набирає обертів.
— У нас весілля восени. Ти вирішив приховати інформацію про наявність іншої сім’ї, а після одруження поставити мене перед фактом?
Моє крижане стримане обурення не справляє на Андрія жодного враження.
— Ми вже все це обговорили з твоїм батьком, — холодно відповідає наречений.
Розслаблено спирається на спинку стільця й пронизує мене важким похмурим поглядом.
— Все враховано й обговорено. Змирися з тим, що в мене є дитина.
На його обличчі — нерозбірливий вираз. Наче маска холоднокровності й зібраності. Безлюдності…
— З моїм батьком? — я починаю втрачати самовладання. — То ти обговорював цю жінку й сина з моїм батьком, а не зі мною?
— Так. Це не викликало жодних питань. Він розумна людина і розуміє, що це просто обставини: є і є. І на нас з тобою вони ніяк не вплинуть.
— Заздрю твоєму оптимізму, Андрію. Але я дотримуюся іншої думки. Я свого чоловіка ні з ким ділити не збираюся. Тому якщо ти свідомо ставиш мене перед вибором, то я відмовляюся від заручин.
Моя фраза змушує нареченого підняти брови в німому здивуванні. Потім Андрій бере себе в руки, повністю скидаючи з себе наліт щирого потрясіння. Воно поступається місцем глибокій задумливості.
Губи Андрія міцно стискаються, перетворюючись на тонку смужку. Наречений уважно розглядає мене, я не розумію, чого він чекає.
— Хто тобі розповів? — рівним голосом запитує він.
— А це має значення?
— Можливо. Олено, та жінка — мати моєї дитини. Ти розумна, розсудлива дівчина. Ти ж розумієш, що я не можу повністю розірвати з нею будь-які стосунки. Це несерйозно.
— Я все розумію, — мій величний кивок чомусь привертає увагу Андрія. — Тому й пропоную обговорити це відразу. Я не згодна на такі вступні умови. Іншої жінки я не терпітиму.
Якщо вони у твоєму житті на постійній основі, то вибач. Весілля не буде. Я сама все скасую. Можеш з цього приводу не турбуватися.
На нас опускається тяжке мовчання. У повітрі витає нестерпна напруга. Андрій небезпечно примружує очі.
— Олена, тобі пощастило, що я готовий зробити вигляд, ніби нічого не чув, — невдоволено кидає він, злегка змінюючи положення. Мабуть, я все-таки вивела його із зони комфорту.
— Весілля відбудеться. Ти станеш моєю дружиною. Ми довго йшли до цього шлюбу. Подальші розмови на цю тему я сприйматиму як жіночі капризи з твого боку.
— Схоже, ми не зрозуміли одне одного. У цьому шлюбі ти вже не зможеш дати мені те, що передбачається за замовчуванням. Вірність. Бути тільки моїм. Таке для мене неприйнятно.
— Скажу один раз і більше повторювати не буду: я з нею не сплю. Олено, я бачу, ти засмучена… Саме тому я й не хотів тобі про це повідомляти, щоб не хвилювати.
Ти знаєш, я досить щедра людина. Скажи, чим я можу загладити це маленьке непорозуміння, і більше ми до цієї розмови не повертаємося. Я чекаю.
Потрясіння розповзається, наче калюжа від розлитої кави. У мого нареченого є син. Інша жінка. І це не колишня дружина, з якою все скінчено і яка будує своє життя окремо від Андрія, це, наскільки я розумію, його постійна жінка, яка хоче заволодіти ним безроздільно й одноосібно.
Яка згодна на ось такі дивні стосунки. У нього є син, з яким він бачиться, бере участь у його житті не тільки фінансово, але й дарує свої емоції, увагу та час.
А я тоді хто? Галочка в його ідеальному образі?
— Андрію, ти ніколи не згадував, що наш шлюб буде лише порожньою формальністю. Я очікувала зовсім іншого. Я очікувала, що тобі потрібна саме я, а не будь-яка дівчина, яка відповідає вимогам твоїх батьків. Що ти відчуваєш до мене почуття…
— Олена, ти, як жінка, віриш у всю цю нісенітницю. Шлюб має будуватися за іншими канонами. Любов — це не фундамент. Фундамент — це взаємна цінність, затребуваність, необхідність. Повага й самовіддача.
Любов — це пусті слова. Коли вона минає, шлюби без усього іншого розпадаються. З нами такого не станеться. Ми з твоїм батьком усе обговорили й дійшли згоди.
З нами такого не станеться, бо немає чому зникати? Любові зовсім немає?
— Якщо для тебе це лише угода, ти міг би повідомити мене про це, надавши можливість вибору, як рівноправному партнеру.
А виходить, ти вдавав, ніби одружуєшся зі мною. Насправді ж ти одружуєшся з мішком грошей мого батька. А я хочу іншого. Я хочу, щоб у мені бачили бажану жінку. Кохану й єдину.
— Я заробляю достатньо, щоб не чіплятися за гроші твого батька. Після вечері поїдемо до мене, я нагадаю, як сильно тебе бажаю і готовий кохати, — спокійно заявляє Андрій, руйнуючи всі мої уявлення та мрії про заплановане майбутнє.
Звісно, дякую йому за готовність…
— Та що ти. Я більше не буду займати чиєсь місце, тим більше що, як з’ясувалося, ти до мене нічого не відчуваєш. Ти можеш поїхати до тієї жінки, яка народила тобі сина, і провести час з нею. Впевнена, різниці ти не відчуєш.
Навіть дивно, а я вважала його своїм…
— Олена, у нас з тобою найкращий варіант. Як не крути.
— А нічого, якщо у мене виявиться дитина? І чоловік, якому я по-справжньому потрібна. З яким я буду постійно спілкуватися, не повідомляючи тобі про це.
— Досить, — перебиває він мої аргументи, починаючи розпалюватися. — За весь час, що ми з тобою разом, тебе хоч раз турбувала наявність у моєму житті дитини, якій уже п’ять років?
— Ні.
— Так буде й надалі.
— Я розриваю заручини, Андрію. Мені такий шлюб не потрібен.
— Я відвезу тебе додому. Ти охолонеш, заспокоїшся, і ми знову поговоримо.
— А що ти будеш робити весь цей час?
Замість відповіді він пильно дивиться на мене.
А я не розумію. Він справді розраховував відбутися легким переляком? Усі його слова, обіцянки. Плани на майбутнє, поцілунки, дотики, близькість — усе це розсіюється, наче нічого й не було.
— Сьогодні ввечері я зустрічаюся з сином. Після цього — додому.
— А як ти планував пояснювати ці відлучки, коли ми б почали жити разом?
— Я був би з тобою відвертий, але, зізнаюся, не розраховував на таку дитячу реакцію, справді. Ти завжди здавалася мені розсудливою дівчиною, вихованою до глибини душі. Все це було давно.
— І про все це мені треба було сказати відразу, я б, можливо, відреагувала розсудливіше. А дворічна брехня застає мене зненацька, і інакше відреагувати я просто не можу.
Я завжди була стриманою в емоціях. І зараз внутрішній шок заважає мені їх проявити. Та я й сама не розумію, що коїться всередині.
Розумом не збагнути. Якщо в житті мого нареченого є дитина, він мав би вибудувати іншу модель наших стосунків. А виходить, що він приховував сина. І я не розумію, як на це реагувати. По суті, і про ту жінку мені мало що відомо.
— Рахунок, будь ласка, — просить Андрій офіціанта, що проходить повз. Наречений незадоволений. Він справді зазвичай дуже скупий на емоції, але зараз мені здається втіленням бездушності й холодності.
Оплачує рахунок, підводиться. Знімає піджак зі спинки стільця. Вдягає руки в рукави. Його рухи величні, на вигляд він навіть не нервує. Навіть не шкодує. У нього все гаразд.
Я не розумію, навіщо було обманювати? Ми знаємо одне одного не день, не тиждень, не місяць. Я живу думкою про майбутнє весілля, ретельно займаюся підготовкою, дуже хвилююся.
Але зараз у мені горить єдине бажання: послати все до біса і скасувати майбутню подію, яка змінить моє життя.
Я мовчки підводжуся слідом за ним, відчуваючи, як під ногами хитається земля. Андрій простягає руку, збираючись підтримати мене за лікоть, але я різко відступаю на крок назад. Цей жест дається мені важко, проте його погляд стає ще холоднішим.
— Не треба, — тихо, але твердо кажу я. — Я сама.
Ми виходимо з ресторану в теплий вечір. Вулиці міста живуть своїм звичним, метушливим життям, і ця буденність здається мені абсурдною на тлі катастрофи, що щойно відбулася в моїй душі.
Андрій знімає машину із сигналізації, відкриває переді мною пасажирські двері, чекаючи, що я слухняно сяду всередину.
Я дивлюся на шикарне авто, потім на чоловіка, якого ще годину тому вважала своєю долею. Його впевненість у власній правоті вражає. Він справді вірить, що я пересплю з цією думкою, бути плакати на плечі батька, почую від нього чергове «це бізнес і доросле життя, доню», і восени одягну білу сукню.
Він думає, що купив мою мовчазну згоду своєю «щедрістю» та статусом.
— Я поїду на таксі, Андрію, — вимовляю я, дістаючи з сумочки телефон.
— Олено, не влаштовуй сцен на рівному місці, — у його голосі вперше прориваються нотки роздратування, хоча обличчя залишається кам’яним. — Сідай у машину. Я сказав, що відвезу тебе додому.
— Моя домашня адреса незабаром зміниться, як і мої плани. Тобі час їхати до сина, пам’ятаєш? Не затримуйся через мої «капризи».
Я розвертаюся і впевненим кроком іду до краю тротуару, де якраз припаркувалося вільне таксі. Стримана, вихована, слухняна Олена залишилася там, за столиком ресторану.
Сідаючи на заднє сидіння автомобіля, я не озираюся назад. Я дивлюся на свою руку, де на безіменному пальці виблискує дорога обручка. Повільним, рішучим рухом я знімаю її і кидаю на дно сумки.
Попереду на мене чекає важка розмова з батьком, скасування банкету, розчарування та плітки. Але серед усього цього хаосу я раптом відчуваю дивне, майже забуте полегшення.
Весілля не буде. Але тепер у мене з’явився шанс, що в моєму житті колись буде справжнє кохання — не прораховане, не приховане і тільки моє.
