Вчора у моєму житті сталося страшне. Те, чого боїться, мабуть, кожен власник кота. Почалося все, загалом, досить нормально – до малого приїхав приятель після школи, а на вулиці випав перший сніг і вони пішли надвір.
Приблизно за годину ми виявили, що кота вдома немає. Ми перевернули все, відсунули всі меблі, зазирнули в усі шафи, відчинили дивани і перетрусили всі ліжка, і пішли шукати його надвір.
Шукали скрізь, у підвалі, на деревах, у клумбах, потім зрозуміли, що він якимсь дивом переліз через майже п’ятиметровий паркан, і пішли шукати його надвір.
Приблизно о 23-й годині я підвернула ногу, а діти зламали сусідський паркан, намагаючись перелізти на ділянку. За півгодини у нас сіли телефони і зупинилася перша машина, уточнити, чому ми бігаємо вздовж дороги і кого кличемо.
Я, ридаючи, пояснювала, що втратила дитину без одягу, яка замерзне в снігу. Чоловік, якщо ти це читаєш — дякую тобі, ти не прибив мене навіть коли зрозумів, що це кіт, і героїчно допомагав нам, хоч і намагався триматися від мене подалі і пошепки уточнював у дітей, чи я нормальна в принципі і чи точно кіт існував.
Хвилин через 40 машин було вже 5, люди лазили по полю, освітлюючи його фарами, шарудили кульками з їжею та звали Васю.
Всі обмінювалися глінтвейном, корисними порадами, а одна пара навіть телефонами (сподіваюся, вони будуть щасливі разом).
Години через дві мені почали пропонувати купити такого ж кота прямо зараз, тому що стало зрозуміло, що нічого, крім промерзлої картоплі, ми в цьому полі не знайдемо. На взуття налипли метри мокрої глини, ми всі були мокрими наскрізь, і довелося йти в будинок, хоча б переодягнутися та зарядити телефони.
Вдома, терміново переодягнувши дітей у сухе, я закинула крижані та абсолютно мокрі речі у прання. У пральній машинці солодко спав кіт. Його, до речі, обурило, що на нього кинули мокрі шкарпетки.
