Олена не могла заснути. Вона увімкнула нічник, накинула на піжаму теплий довгий кардиган і виглянула у вікно. Сьогоднішня заметіль, що розбушувалася не на жарт, рано розігнала селян по домівках.
Дівчина задумливо сіла біля вікна й почала дивитися на вулицю. Її будинок стояв на самому краю, майже на відлюдді, але їй не було страшно залишатися вдома самій, бо село розташовувалося далеко від траси, і чужинці тут з’являлися вкрай рідко.
Тим більше, двір охороняв пес. Навколо було світло від снігу, хоча в жодному вікні сусідів не горіло ні вогника — у селі вже всі спали. У цій тиші на дівчину нахлинули спогади:
Колись давно бабуся сказала їй: «Твоя доля — жити тут, у рідному селі». Як вона тоді, десятирічна дівчинка, обурилася: «Я в великому місті житиму, ось побачиш». Але бабуся засміялася: «Долю, дитинко, не обдуриш».
Вона поїхала з села дев’ять років тому, вступила до педагогічного університету, бо сама добре вчилася, та й іншим допомагала наздоганяти матеріал. Закінчивши навчання, батько чекав, що вона повернеться до нього в село й буде тут навчати дітей.
Але вона ще з третього курсу була по вуха закохана в Сергія, та й він відповідав дівчині взаємністю.
Олена почала працювати в школі, викладала історію й збиралася вийти заміж за коханого. А він поки що не поспішав робити їй пропозицію — на першому плані у нього була кар’єра. І взагалі, дівчині здавалося, що Сергій якось віддалився від неї: у нього на роботі з’явилося багато нових друзів, змінилося коло спілкування.
Часто траплялося так, що вони могли не бачитися цілий тиждень. Звісно, Олена дуже переживала через це, але водночас розуміла, що робота для коханого теж багато значить. Аби тільки через неї вона не втратила його.
А пів року тому їй зателефонувала сусідка, тітка Валя, і повідомила, що її батька доставили до лікарні з серцевим нападом.
Доки вона доїхала, батько пішов з життя. Їй було страшенно соромно перед батьком, адже після закінчення університету вона була вдома лише один раз.
Він дуже засмутився, що Олена залишилася в місті, але не міг наполягати, тим більше що донька збиралася вийти заміж.
— Тату, коли ти приїдеш до нас на весілля й познайомишся з Сергієм, він тобі обов’язково сподобається.
Але він так і не дочекався ні дочки, ні весілля. А Олена, проживши після похорону батька майже місяць у селі, відвідала свою школу, зрозуміла, що дітей там особливо нікому навчати, і вирішила залишитися жити тут, у родовому гнізді на своїй маленькій батьківщині.
Приїхала до міста й одразу зателефонувала Сергію, він запропонував зустрітися в обід у кафе. Він, звісно ж, уже знав, що вона повертається до села, і був категорично проти цього, а на її запрошення поїхати з нею відповів різкою й грубою відмовою:
— Ти взагалі в своєму розумі? Вирвалася з села, а тепер знову повертаєшся. Вона ще й мене з собою кличе. Я що, схожий на хворого, щоб кинути все: роботу, квартиру, кар’єру й їхати вчити селюків інформатиці? — він театрально розсміявся. — Прощавай, сільська вчителько. Ти мене розчарувала.
Олена, яка мовчала під час його монологу, також мовчки встала і, стримуючи сльози, що навернулися на очі, пішла від нього — назавжди.
І ось вона вже чотири місяці тут, і найцікавіше, що жодного разу й ні на грам не пошкодувала, що залишилася в селі.
Діти тут чудові, і в них величезна жага до знань, навчати їх — одне задоволення. Вона викладає кілька предметів. Жаліла лише про одне — що не приїхала, коли батько був живий.
Олена встала, взяла фотографію з тумбочки й почала розмовляти з зображенням молодого чоловіка:
— Ти знаєш, Сергію, я думала, що між нами є кохання, що ти мене зрозумієш і підтримаєш. Але я глибоко помилилася: не я тобі потрібна, як ти мене запевняв, тобі потрібні лише кар’єра, місто й велика зарплата, щоб ти міг задовольняти всі потреби свого роздутого его.
Так, для таких, як ти, життя в селі — це як сме.ть. Ти був би тут марним, як троянда на картопляній грядці. Тому я відпускаю тебе і забуваю, назавжди.
І вона з досадою кинула фотографію, та, закрутившись у польоті, полетіла за стару й важку шафу. Тепер її не дістати.
— Ну, значить, так і треба. Ти там, а я тут. Все, треба лягати спати, завтра в молодших класах контрольна з математики.
Раптом у дворі загавкав Амур, її великий сторожовий пес. Потім пролунав стукіт у хвіртку, і крізь виття вітру вона почула чоловічий голос:
— Господарі, будь ласка, я заблукав, чи не могли б ви мені допомогти?
Не роздумуючи, Олена взула чоботи, накинула старий батьківський кожух і вибігла на ґанок, відсунула засув на дверях.
— Зачекайте хвилинку, я притримаю пса, а ви заходьте в дім.
Амур хоч і гавкав, але не агресивно, як зазвичай гавкає на чужих, а так, погавкував для галочки. У Олени промайнула згадка: батько казав, що «Амур такий розумний, він людей одразу розрізняє, погану людину може розірвати в люті, а добру й без господаря в дім впустить». Значить, це хороша людина.
А чоловік пробіг у сенці, дівчина спокійно відпустила пса, і той одразу заліз у будку. При світлі виявилося, що це молодий чоловік, може, на три-чотири роки старший за Олену.
Вона запропонувала йому роздягнутися й запитала, чи не хоче він чаю. Він поставив біля порога невеликий рюкзак, зняв з плеча чохол із ноутбуком:
— Якщо можна, від чашечки гарячого чаю я б не відмовився, трохи змерз. Мене звати Ігор.
— Олена.
— Дуже приємно, перша людина на новому місці.
Поки закипав чай, дівчина запитала, як він пізно вночі опинився в їхньому селі.
– Я мав приїхати ще вдень, але пропустив поворот до вас і опинився в сусідньому селі. А коли зрозумів, що помилився, поїхав назад. До того часу заметіль розігралася не на жарт, снігу намело вище коліна, і моя машина застрягла десь за кілометр від села. І знаєте, завдяки вашому вогнику я дістався до вашого дому.
— А з якої нагоди ви до нас?
— Я буду жити й працювати у вашому селі. Я краєзнавець, мене давно цікавить історія цих місць, і ось, щоб усе не загубилося, я вирішив пожити тут, розпитати селян.
– Як чудово і як шкода, що ви не застали мого тата, він теж любив наш край і багато знав про нього. Але я допоможу, познайомлю вас із тими, хто розповість і покаже багато важливих і потрібних для вас місць та розповість їхню історію.
Я сама люблю свою малу батьківщину, вона просто чудова, красива й багата на історичні події. Я працюю вчителем у школі, і в нас є невеличкий музей, присвячений нашому краю.
– Послухайте, мені просто неймовірно пощастило з вами: ваш вогник вказав мені шлях, ви, не злякавшись, прихистили мене, та ще й одразу створили умови для роботи.
Ви справжня чарівниця, до того ж красива. Дуже вам дякую. Мій приїзд сюди був визначений самою долею, адже раніше я хотів поїхати в інший район, але мій приятель навів факти, зацікавив історією саме вашого краю, і я передумав. І не дарма.
Олена, зніяковіла, запропонувала:
— Ви можете зупинитися у мене, з тильного боку будинку є окремий вхід, і там велика кімната. Раніше в ній жила бабуся, а після її сме.ті вона стоїть порожня. Там просто треба прибрати й, звісно, добре прогріти.
— Я не перестаю дивуватися своєму везінню в цей чудовий вечір. Я вам дуже вдячний за все. І за житло платитиму вчасно.
— Не треба мені платити, просто іноді допомагайте мені по господарству, там, де потрібні чоловічі руки.
Ігор залишився жити у неї. Поступово вони почали вважати спілкування одне з одним найчудовішим подарунком у своєму житті, і через кілька місяців Ігор зрозумів, що вже нікуди не поїде з цих місць і від своєї чарівниці — Олени.
А її мешканець став коханим чоловіком. Долю не обдуриш.
