Моя мама була вже старенька. Вона дуже змінилася за останні три роки: із владної, авторитарної жінки перетворилася на маленьку безпорадну дівчинку. Єдиною її втіхою та іграшкою чомусь стала стара клізма.
Мама не хотіла розлучатися з нею. Ходила по квартирі, притискаючи її до грудей, а за нею тягнувся гумовий хвіст із наконечником. Вона навіть спала в обійми з цією клізмою.
Хто знає, які почуття вона відчувала до цього гумового друга, але мені тоді здавалося, що ця клізма витіснила з її серця навіть любов до мене, її дочки. У ніч перед моїм днем народження мама була особливо неспокійна.
Жодними вмовляннями неможливо було вкласти її в ліжко. Я співала їй пісні, гладила по голові, читала молитви, але вона байдуже дивилася на мене, і я розуміла, що вона не впізнає мене.
До третьої години ночі я змучилася в кінець. Я збиралася виспатися і добре виглядати наступного дня на роботі, бо був мій ювілей і передбачалося, що мене вітатимуть колеги.
Але через 4 години мені треба вже вставати, а я ще не лягала, і мамина активність не знижувалася. Нарешті, вона, наче притихла, і я впала в ліжко. Засинаючи, я згадала, що я народилася рівно о 6-й ранку.
“Залишилося три години”, – було моєю останньою думкою перед тим, як я поринула в сон. Прокинулася я від того, що відчула, що хтось дивиться на мене. Я ледве розплющила очі.
У дверях вимальовувався силует моєї мами в довгій нічній сорочці. Вона простягала мені свою клізму. «З днем народження, доню», – абсолютно свідомо сказала вона. Я подивилася на годинник. Було рівно 6:00 ранку.
