Я заміжня 20 років. Двоє дітей, дівчатка 19 та 11 років. З чоловіком жили мирно і добре, лаялися дуже рідко, але 1-2 рази на рік він замовкав, мовчав тиждень, потім сам мирився і далі знову все як завжди.
За роки спільного життя я до цього звикла, спочатку, звичайно, намагалася поговорити, чому мовчить і як, але нічого не виходило, зайняла з часом вичікувальну позицію. Але гримнув грім.
Місяця за 4-5 стала помічати, що чоловік мій часто онлайн сидить, може вранці о 6-7, в обідню перерву, ближче до вечора. Спочатку я раділа за нього, думала, нарешті освоїв технології.
Потім мені стало цікаво, з ким він розмовляє, мені не пише, а кому? Стали пазли в голові складатись, телефон завжди в кишені носити став. Загалом залізла в телефон вночі, а там, як водиться, листування з жінкою.
Три дні я в простації, що робити, як жити, біль словами не передати, дихати і жити боляче. Вирішила поговорити з ним. Розмова вийшла дивною, на будь-яке моє запитання, відповідь одна: «не знаю».
Постійно намагався все на мене перекласти. Запропонувала йому варіант: я намагаюся забути, не пробачити, ні, забути, і жити далі, але він має порвати з нею. На що чоловік сказав, що поки що не готовий порвати з нею.
Я від безсилля почала збирати речі, хотіла піти, але у молодшої дочки істерика була, я не змогла її заспокоїти, чоловік теж заспокоював, казав, що нам треба пожити окремо. Коротше, я, сказала, що залишаємо все як є.
Деякий час все було добре, навіть чудово, він став уважним, ласкавим, у вічі став дивитися мені, роботою моєю. Я зберегла її номер собі в телефон і всі їхні переписки бачила.
Навіть почала в їхнє листування вклинюватися, писала аби що, заважала йому зосередитися. Для себе вирішила затьмарити її, і згодом витіснити з його життя. Себе змінила до невпізнанності, змінила гардероб та життя.
Чоловік помітив, але листування тривало. Я не витримала і написала йому, що бачу його в онлайні, він злякався. А в мене все одно їде дах, я стала постійно контролювати його спілкування.
Якщо чоловік вийшов надовго, я крадучись виходжу, щоб не почув, а в голові — раптом їй дзвонить? Перевіряються його кишені, записуються показники спідометра.
Відчуваю себе ганчір’ям та нічого з собою вдіяти не можу. У голові він і вона, душу виснажила. Нещодавно йшла з роботи, переходила залізничні колії, їхав поїзд. А в мене думка майнула: “Один крок і все, немає болю”.
І я пішла під поїзд машинально, відволікли колеги, які йшли за мною. Потім стало страшно, довго не могла прийти до тями. От тепер думаю, а може це був би вихід, не можу більше біль цей виносити…
