— Анно, мене не буде близько тижня, — стурбовано сказав Михайло. — Слідкуй, щоб діти навіть близько не підходили до лісу, чоловіки казали, що з’явилися вовки, у сусідньому селі напали на жінку, яка шукала свою козу, що втекла в ліс.
— Михайле, з твоїми дітьми нічого не трапиться, я за ними догляну, — відмахнулася Анна й лагідно проспівала: — Ти повертайся якнайшвидше, не хочеться мені самій нудьгувати в порожньому ліжку, ти ж знаєш, яка я пристрасна.
Михайло докірливо похитав головою; зараз він думав не про палкі обійми Анни, а про своїх дітей, яких уперше залишав на піклування Анні — своїй красивій, але несерйозній співмешканці…
Рік тому Ольга, дружина Михайла, пішла з життя. Залишила чоловіка з трьома малюками. Андрюші тоді було п’ять років, Тимошці — три, а маленькій Зіночці — всього два рочки.
Спочатку Михайлу допомагала його мати, але нещодавно й вона захворіла, тож її забрала до себе Тетяна, сестра Михайла. А він залишився з дітьми сам.
Добре, що вони хоча б ходили до дитячого садка. Тоді, у середині ХХ століття, дітей з шести місяців можна було віддавати в ясла…Михайло був гарним, статним чоловіком, працював трактористом у колгоспі. Мав хорошу репутацію. Ну й заробляв непогано.
Тож охочих зайняти місце його дружини було достатньо, тільки не було такої, яка б ставилася до його малюків як мати. До того ж у Михайла не прості діти.
Андрюша після відходу мами засвіти перестав говорити, після того як при ньому стався той її несподіваний серцевий напад. Це сталося вдень, коли Михайло був на роботі. Так і пішла з життя Оля, не встигла покликати на допомогу, а Андрюша не збагнув, що робити, — лише сидів і плакав біля неї.
Коли Михайло ввечері прийшов додому, то знайшов своїх дітей, заплаканих, сплячих поруч з Олею, прямо на холодній підлозі.
Відтоді Андрюша мовчав, Тимошка теж майже не розмовляв, до того ж перестав посміхатися, і від будь-якого гучного звуку міг розплакатися, лише Зіночка посміхалася, щось щебечучи своєю, зрозумілою лише їй, мовою.
Коли Михайло залишився без допомоги матері, сусідка познайомила його з Вірою, вдовою з двома дітьми. Михайло, не замислюючись, погодився жити з нею. Заради дітей. Подумав, що, раз у неї є власні діти, значить, вона буде хорошою матір’ю.
Сам до її дітей поставився з усім серцем. Але прожили вони всього місяць.
Одного разу він прийшов раніше з роботи, забіг у справах, а там! Віра прив’язала його малюків мотузкою до ліжка, а сама сидить зі своїми дітьми за столом і їсть.
Андрюша й Тимофій тихо плачуть, а Зіночка верещить, виривається. Михайло ледь не задихнувся від люті, схопив Віру й одразу ж викинув на вулицю разом із речами та дітьми.
Думав, що більше нікого додому не приведе, але місяць тому у друга познайомився з його двоюрідною сестрою Анною.
Вона нещодавно розлучилася з чоловіком, сказала, що той познайомився в місті з продавчинею й пішов до неї. Кинув нещасну молоду дружину, красиву, але бідну.
Михайлу не потрібні були її гроші, йому стало шкода дівчину, та й, що тут казати, Анна була вродлива. А ще йому сподобалося, що вона весь час говорила про дітей, мовляв, дуже їх любить, навіть у дитячий садок хотіла піти працювати, своїх поки Бог не дав.
Він вже через тиждень запропонував жити разом, Анна відразу з радістю погодилася.
Вона намагалася подружитися з дітьми, у присутності Михайла поводилася з ними лагідно, дбайливо, добре готувала. До самого Михайла притискалася, як кішка, навіть занадто — він не звик до таких ніжностей, та й полюбити Анну ще не зміг, щось заважало.
Він навіть трохи відчував себе винуватим і, заради дітей, намагався бути з нею лагіднішим.
Тепер він спокійно йшов на роботу, Анна працювала в колгоспі бухгалтером, тож встигала відвести дітей до дитячого садка й забрати їх звідти.
Але після збору пшениці Михайла відправили в сусідній колгосп на збір гречки. На цілий тиждень. Ось він і хвилювався — він ще ніколи не залишав дітей з кимось чужим.
Анна ніби вже стала для нього рідною, але все ж щось тривожило Михайла, душа боліла.
— Анна, я довіряю тобі дітей, ти відповідаєш за них.
— Та не переймайся так, що з ними може статися? Ось я можу просто згоріти без тебе.
Михайло важко зітхнув і вийшов з дому.
Два дні Анна ще якось доглядала за дітьми, щоправда, із задоволенням скинувши маску зразкової матусі, кричала на малюків, годувала їх лише макаронами, а на третій вечір їй стало нудно.
Поклала дітей у ліжко, показала палицю й пригрозила покарати, якщо встануть, а сама накинула барвисту хустку й вийшла на вулицю.
Їхній будинок стояв на околиці, зовсім поруч із лісом; сусіди — всі вже старенькі — лягли спати, нудьга. Раптом вона побачила Степана, який ішов із лісу їхньою вулицею.
Вона згадала, як минулого року з ним, як і з іншими, бігала в лісок, ще за життя чоловіка, і здригнулася. Степан теж, побачивши колишню коханку, випнув груди, а коли дізнався, що вона сьогодні без чоловіка, то й зовсім зрадів…
Анна повернулася вже після півночі. Щойно увійшла до будинку, ахнула: вся підлога залита багряною рідиною, Тимошка та Зіночка сплять на батьковому ліжку, а Андрій тихо плаче, притискаючи руку. На підлозі валяється ніж і подрібнений хліб. Мабуть, Андрюша хотів нарізати хліба, щоб дати братику й сестричці, та сильно порізався.
Анна перев’язала йому руку, навіть не обробивши рану. Вона дуже злякалася: що ж тепер сказати Михайлу, де вона була, коли Андрюша порізався? Всю ніч вона думала, а на ранок, на світанку, розбудила дітей і повела всіх у ліс.
Завела їх далеко, посадила втомлених і плачучих на повалене дерево, суворо наказала сидіти й чекати на неї, мовляв, поки вона збиратиме гриби, і побігла додому. Майже бігом, а раптом зустріне вовків?
Це сталося в неділю, ніхто нічого не помітив. Вона почекала до вечора й підняла тривогу, мовляв, діти гралися на вулиці й зникли, напевно, пішли в ліс!
Вона сподівалася, що їх не знайдуть: або вовки допоможуть, або вони просто зникнуть у гущавині. А якщо й знайдуть, то ніхто з них нічого розповісти не зможе. А Анна якось вже викрутиться, головне — зараз правильно зобразити горе…
Настя Клименко тряслася на старому возі, притискаючи до себе трирічну доньку Марію і з сумом згадувала своє безглузде сімейне життя.
Вона була третьою дитиною в родині. Наймолодшою, після двох братів. Вони жили в невеликій хаті, у трьох кімнатах. Коли обидва брати одружилися й привели дружин до їхнього дому, Настя стала зайвою й непотрібною.
Спочатку вона спала на скрині в кімнаті з батьками, а потім її, навіть не питаючи, віддали за дружину Івану Плетньову, сусідові, дурному добродушному чоловікові, нездатному навіть прочитати заголовок на обкладинці книги.
Він жив із матір’ю, тіткою Дариною вічно незадоволеною товстою жінкою. Настя поставилася до шлюбу з Іваном спокійно — це все ж краще, ніж бути зайвою в рідному домі.
Іван був щасливий: така красуня, господиня — і раптом вона стала його дружиною! Про таке він навіть уві сні не міг мріяти.
Зате тітка Дарина злилася, адже Іван тепер любив Настю більше, ніж її. А коли народилася Марія, вона взагалі почала переслідувати Настю, гризла її, дорікала за все, дивилася так, ніби ось-ось вчепиться їй у волосся.
Іван же дочку без пам’яті полюбив, не міг на неї надивитися. Як би вони далі жили — невідомо, та Іван потрапив в халепу, і його не стало; як це сталося — незрозуміло, адже він і мухи не міг скривдити, не кажучи вже про те, щоб з кимось посваритися.
Наступного дня після похорону тітка Дарина мовчки виставила Настю з Марією за поріг і зачинила за ними двері. Коли Настя заплакала, почала благати дозволити їй дожити до дев’яти днів і просила віддати хоч якісь речі, тітка Дарина просто викинула у вікно якісь ганчірки й зачинилася.
Настя не пішла до батьків, попросилася переночувати у подруги, а через два дні з її дідом Федором на возі поїхала в глухе село, до своєї самотньої тітки Поліни.
Та якось кликала її до себе, казала, що важко їй одній після відходу чоловіка засвіти, тужно. Ось так і їхала Настя, з посмішкою і сльозами згадуючи Івана — того, кого вона не кохала, але який був таким зворушливим.
Раптом вона почула десь далеко в лісі дитячий плач.
— Діду, чуєте? — запитала вона у старого.
— Га? — дід притулив долоню до вуха.
— Хтось плаче, — голосно сказала йому Настя й помахала рукою, щоб він притримав коня.
Настя підсунула до нього доньку й побігла в ліс. Вона чула тихий плач, але звідки — незрозуміло. Вона зупинилася, прислухалася, знову побігла. І, нарешті, побачила їх.
Троє малюків стояли під березою, обійнявшись, і плакали. Настя кинулася до них, оглянула дітей: усі були цілі, крім найстаршого, на руці якого бовталася брудна ганчірка поверх рани.
— Господи, ви звідки? — запитала їх дівчина, але діти їй не відповіли; вони перестали плакати, але ні слова їй не сказали.
Тоді Настя обійняла їх і повела до воза. Дід Федорок навіть рота роззявив від такого знахідки. Він так здивувався, що навіть нічого не сказав, коли Настя садила дітей на віз.
— Швидше, діду, швидше! — закричала дівчина. — Треба до лікаря, терміново!
Коли вони приїхали до тітки Поліни, та була в жаху: мало того, що з’явилося п’ятеро ротів, так ще й незрозуміло, чиї це діти. Але тітка Поліна не була такою, щоб вигнати нещасних на вулицю, вона швидко побігла до сусідки, фельдшерки Раїси Романівни.
Та прибігла з валізкою, оглянула дітей, обробила рану Андрюші й дала йому якийсь порошок. Хлопчик намагався не плакати, лише дивився широко розплющеними від болю очима. А от у Насті сльози текли струмком — так шкода їй було цього малюка.
Раїса Романівна відправила тітку Поліну до голови колгоспу, щоб повідомити про знайдених дітей.
А Настя залишилася з малюками. Вона нагріла воду, викупала всіх, посадила на ліжко і дала їм хліба.
Поки вони сиділи, випрала їм одяг, повісила сушитися і присіла поруч із ними.
Розглядаючи знайдених дітей, вона лагідно повторювала, які вони гарненькі. Діти — чужі та Марія— притиснулися до Насті й заснули. Вже й тітка Поліна прийшла, позіхнула, залізла на піч, заснула, а Настя все продовжувала гладити малюків по чистих голівках, поки так, сидячи, не заснула теж.
Наступного ранку, коли вони всі разом поснідали, у дворі пролунали чужі голоси, і в дім вбігла вродлива молода жінка.
Вона почала голосити й ридати, що знайшлися її діточки, що вона вже й не сподівалася побачити їх живими.
Жінка кинулася до дітей, а вони від неї, наче від вогню, відскочили, притиснулися до Насті, сховалися за її спиною й затремтіли від страху.
Настя відразу відчула, що тут щось не так. Обережно відсунула жінку від дітей і запитала, хто вона їм.
— Я їхня мама, майже, — одразу ж переставши ридати, виклично відповіла жінка, — Їхній батько, мій чоловік, майже чоловік, поїхав на жнива в інший колгосп, тож я забираю їх додому.
— Ні, — раптом твердо заявила Настя. — Я віддам дітей тільки їхньому батькові. І то, якщо вони самі захочуть з ним поїхати. Як же діти опинилися в лісі, якщо він довірив їх вам?
Аня раптом аж завищала:
— Не маєш права! Це не твоя справа! — і спробувала схопити Зіночку, а та, недовго думаючи, вчепилася їй зубами в руку й вирвалася.
Анні довелося поїхати без дітей.
Ще три дні діти жили з Настею та Марією в будинку у тітки Поліни. Рана у Андрюші заживала, діти повеселішали, навіть Тимошка почав посміхатися — так йому подобалася Настя. А Зіночка з Марією взагалі не відходили від Насти.
Лише Андрій, як найстарший, намагався бути серйозним, але іноді підскакував і реготав разом з усіма.
Ось у розпал таких веселощів відчинилися двері, і в них з’явився гарний високий чоловік. Усі завмерли. Першою з виском кинулася до гостя Зіночка, вона підлетіла до нього й міцно обійняла за ноги. Хлопчики теж підбігли й притиснулися до батька.
— Я Михайло, тато цих бешкетників. Дякую, — серйозно сказав чоловік, — я тепер до кінця життя буду вам вдячний за їх порятунок. І дякую, що не віддали дітей Анні, я її вигнав! — і сумно посміхнувся: — Таких щасливих я їх давно не бачив. Уже більше року. Ви чарівниця?
Настя мовчала, вона не могла нічого сказати, просто дивилася на Михайла й відчувала, що вже ніколи його не забуде. У свої 24 роки дівчина вперше відчула, як може тремтіти серце. Михайло теж завмер, він обіймав своїх малюків і, не відриваючись, дивився Насті в очі.
— А ось і тато! — радісно вигукнула Поліна, що увійшла.— Ну, збирайтеся, бешкетники.
Усі ніби прокинулися, почали метушитися, Настя кинулася обіймати дітей на прощання. Вона ледь стримувала сльози, а Михайло теж засмутився, взяв Зіночку й Тимошу за руки й пішов до виходу. Обернувся, знову подивився Насті в очі, потім побачив, що Андрюша стоїть біля неї, і покликав:
— Синку, ходімо, нас там чекають. Ну, швидше!
Але хлопчик, замість того щоб піти за батьком, щосили вчепився в Настю і раптом чітко сказав:
— Я залишуся з мамою…
Вони поїхали через кілька годин. Поїхали з Настею і Марією. І ніхто з них ніколи про це не пошкодував!
