Коли прийшли жінки з опіки, Яна намагалася впихнути в себе варену картоплину. Вона розрізала її на маленькі шматочки і по одному ковтала, переконуючи себе, що ця картопля має залишитися всередині.
Ігор сидів у неї в ногах і катав по підлозі машинку. Відтоді як вона повернулася з клініки, син не відходив від неї ні на мить, хоча свекруха й запевняла, що “хлопчик зовсім за тобою не сумував”.
Сина Яна забрала з боєм. Антон їй нічого не сказав, коли забирав її з клініки, говорив із неприродною веселістю, поглядав насторожено. Утім, Яна цього очікувала, ще до того, як вона погодилася лягти в клініку, їхні стосунки зовсім зіпсувалися, мама взагалі говорила, що Антон її кине.
Але він не кинув. Дзвонив їй щодня, казав, що чекає і сумує. Жив з Ігорем у свекрухи, цього він не приховував. А ось те, що свекруха за цей час спробувала налаштувати його проти Яни, Антон змовчав. Добре, що Ігор ще маленький, і всі її слова для нього поки незрозумілі.
– Себе голодом заморила, і дитину замориш! – сказала їй свекруха в день виписки, коли Яна, не виявивши сина вдома, сказала чоловікові, що вони негайно їдуть до свекрухи і забирають його.
Антон почав щось бурмотіти, що так буде краще, мовляв, Яні потрібен час, щоб прийти до тями і таке інше, але вона так на нього гримнула, як ніколи не дозволяла собі за все їхнє сімейне життя. Антон здався, і вони поїхали за Ігорем.
Свекруха не хотіла віддавати онука. Кричала на Яну, що та хвора, що це через неї Ігор такий худенький, що мати вона нікудишня і таке інше. Антон намагався заступитися за Яну, але не особливо старався. Щоправда, речі сина швидко зібрав і сам узяв його з рук матері, мабуть, боявся, бачив по Яні, що та доведена до крайньої точки сказу.
– Я все одно заберу в тебе сина, – сказала тоді свекруха.
Сумніватися не доводилося – це свекруха нацькувала опіку на Яну, звідки вони ще могли дізнатися.
“Надійшов сигнал”, – сказала висока жінка з втомленим обличчям. Утім, вона виявилася цілком компетентною, на Яну не тиснула і ставила нормальні запитання, без підковирок.
Коли вона пішла, Яна не витримала і побігла в туалет, тепер картоплі точно не було місця.
Почалося все через алергію в Ігоря і через свекруху. Та з моменту знайомства Яну недолюблювала і виявила до неї інтерес тільки один раз, коли дізналася про те,що буде дитина.
– Невже буде дівчинка? – мрійливо промовила вона. – Може, Бог почує мої молитви.
У свекрухи було чотири сини і п’ять онуків. Ігор став шостим. Коли Яна з Антоном прийшли зі знімком УЗД і новиною про те, що в них буде хлопчик, свекруха скорчила таке обличчя, наче то вони навмисне зробили, щоб їй дошкулити. А коли Ігор з’явився на світ, майже й не приходила.
Але коли в хлопчика почалася алергія, і Антон ляпнув їй про це, вона одразу ж приїхала, принісши на своїй шубі свіжість морозного повітря і легкий запах пряних парфумів.
– Це через те, що ти їси що попало, – сказала вона. – Я поживу у вас, буду готувати нормальну їжу.
Нормальна їжа не допомагала. Яна давилася сухою гречкою і черствими сухарями, а Ігор усе одно покривався висипом і кірками.
Лікарка на дільниці була молода, прописала одну мазь, потім іншу, гормональну, і свекруха відразу ж її відкинула.
– З глузду з’їхала, таким дитину напихати?
Утім, Яна не стала б її слухати, якби не мама.
Мама жила за кордоном. Приїхати не могла, працювала на виробництві й обіймала важливу посаду. До того ж у неї було два далматинця, яких ні на кого було залишити. Але щодня телефонувала Яні й говорила з нею. Про мазь вона теж сказала:
– У нас на роботі одна жінка так ледь дитину не загубила. Може, й справді краще дієта?
Яна на той час і так майже нічого не їла, але тут перейшла взагалі на одну картоплю. Спочатку їй було важко, але потім вона втягнулася. До того ж набрані кілограми танули на очах, вона стала навіть стрункішою, ніж до появи дитини, і всі хвалили її, говорили, як вона покращала.
Яна стала навіть відчувати щось на зразок відрази до їжі.
Через рік вони втрьох поїхали в гості до мами. Там, сидячи в аеропорту, Яна розговорилася з приємною рудоволосою жінкою, яка виявилася лікарем. Вона й порадила показати Ігоря гастроентерологу, сказала, що це може бути кишкова інфекція, у неї в практиці було таке.
Яна шкодувала, що не взяла її контактів, так хотілося подякувати – виявилося, що в Ігоря справді проблеми з кишківником, і коли лікар призначив лікування, висип і кірки разом минули. А ось її відраза до їжі ні.
Те, що в Яни є проблеми, стало зрозуміло не одразу. Антон багато працював, до того ж вони стали часто сваритися – коли він повертався, йому хотілося борщу і котлет, а в холодильнику лежала самотня картоплина і салат з огірків.
До того ж він був фанатом чистоти, мама його до цього привчила, а в Яни не було сил на прибирання. У неї ні на що не було сил, вона навіть гуляти з Ігорем не щодня ходила.
Лежала на ліжку, Ігор сидів поруч і дивився мультики. Антону все це не подобалося, а Яна у відповідь звинувачувала його в тому, що він їй зовсім не допомагає, що вона цілодобово з дитиною, і сил у неї більше немає.
Це Антон зателефонував її мамі. Він все ж звернув увагу на те, що його дружина буквально тане на очах, а з куплених продуктів у холодильнику зменшуються тільки сирки.
Мама прилетіла, кинувши і виробництво, і далматинців. І жахнулася – за рік, що вони не бачилися, донька змінилася до невпізнання. Яна пам’ятала, як мама тоді сіла поруч і заплакала, взявши її тонку руку у свою.
– Дівчинко моя, ну як же так…
Мама одразу знайшла клініку і вмовила Яну лягти туди. Влаштувала рознос Антонові та його матері.
– Ви що, сліпі? Не видно, що дівчинка хворіє?
Свекруха сказала, що Яна сама винна, нічого сидіти на дієтах, цим чоловіка не втримаєш, краще б супи йому варила.
З цих слів Яна зрозуміла, що Антон скаржився матері на те, що Яна йому не готує, і чомусь саме це стало останньою краплею. І хоча вона не вважала, що в неї є проблеми, і до того ж боялася лікарень, погодилася лягти в клініку. Нехай дізнається, як йому буде без неї, без Яни!
Чомусь Яна думала, що клініка буде як у страшних фільмах, зі строгими лікарями й однаковими медсестрами, схожими на бультер’єрів.
Але все виявилося не так. Лікарі були добрі, особливо один, Іван Олександрович, медсестри так і взагалі реготухи і балакухи, Яна швидко з ними подружилася.
На сеансах психотерапії вона слухала історії інших жінок і дивувалася – у неї все було добре, навіть соромно було за своє благополуччя. Ну, хіба що батька рано втратила, але так Яна його зовсім не пам’ятала і не страждала.
Роль батька виконував дядько, мамин брат, і дитинство в неї було найчудовіше. У неї і зараз хороші стосунки з мамою та іншими родичами.
Ну, крім свекрухи. Але й тут мало на що можна скаржитися – Антон був гарним чоловіком, навіть зараз не кинув її, хоча Яна знала, що його секретарка щосили намагається його окрутити. Це їй свекруха розповіла, нібито з добрих спонукань.
– Ти в нього на роботі давно була? Бачила, яку він секретарку собі взяв? Молода, весела, фігуриста, кров із молоком, не те що ти, малахольна. Дивись, відведе в тебе чоловіка, будеш потім одна кувати.
Коли Яна розповіла про це мамі, мама зітхнула і сказала:
– Ну а ти як хочеш? Чоловікам увага потрібна. Не припиниш усе це робити із собою, він тебе кине. Так знаю я, що в горі і в радості і все таке, але повір мені – я за життя стільки всього надивилася, знаю, про що говорю.
І свекруха, і мама були не праві. Антон чекав на неї, справді чекав, Яна це бачила. Так, може, не сильно захищав її від мами, але старався – приходив із роботи раніше, кликав погуляти втрьох із сином, готував їжу.
Яна їла, старалася заради нього. І про матір його, яка щодня дзвонила Антонові вечорами і голосно цікавилася, так, щоб Яна чула, як у нього на роботі справи і чи не сильно голодує він та Ігор, Яна намагалася нічого не говорити. Але після відвідин опіки вона вибухнула.
– Це вона винна! – закричала Яна. – Вона тоді мене на дієту посадила! І лаяла весь час, що Ігор через мене страждає!
Антон зблід і сказав:
– Не смій так говорити про мою маму!
І тоді Яна випалила:
– От іди й живи зі своєю мамою! Можеш і секретарку свою туди запросити!
Вона не думала, що Антон піде. Але він пішов. Зібрав речі в сумку, подивився на сина. Яна зло йому крикнула:
– Навіть не думай! У вас не вийде його відібрати!
Те, що свекруха спробує це зробити, Яна не сумнівалася. Але поки що було тихо – чи то вони з Антоном вирішували, як краще відібрати Ігоря, чи то тепер їм і хлопчик не потрібен, Яна не знала.
Мама заспокоювала її телефоном, що ніхто не забере в неї сина, що при розлученні дитина майже завжди залишається з матір’ю. Пропонувала приїхати, але Яна відрадила її – досить, вона вже доросла, пора їй і самій братися за розум.
Вона згадала всі рекомендації лікарів і почала суворо їх дотримуватися. Смак до їжі не з’являвся, але, принаймні, вага не падала, і то добре.
Цикл у Яни давно збився, лікарі говорили, що налагодиться тоді, коли Яна набере достатню вагу. І вона зростала, але дуже повільно, тож Яна не звертала уваги,що немає критичних днів.
Не подумала вона,що щось не так і тоді, коли знепритомніла в магазині – вирішила, що це через задуху і через те, що вона знову стала менше їсти, складно було навіть шматок у себе запхати.
Непритомність – це було страшно. Якщо свекруха й Антон про це дізнаються, вони точно заберуть Ігоря. На той час вони вже три місяці жили окремо.
Антон приходив до сина, просив забрати його на вихідні, але Яна не дозволяла, боялася, що не повернуть. Але Антон не особливо й наполягав. І на розлучення поки не подавав.
Що у нього там на думці, Яна не знала, але думати про це сил не було. Вона зателефонувала Іванові Олександровичу, він дав їй свій номер і велів дзвонити за будь-яких запитань.
Яна не дзвонила, він їй занадто подобався, цей веселий і добрий лікар. Але ось цього разу зателефонувала.
– Приїжджайте просто зараз, – велів він. – Подивимося, що це за непритомність.
Ігоря Яна взяла із собою, не хотіла, щоб Антон знав про те, що їй стало гірше.
Іван Олександрович доручив хлопчика медсестрі, оглянув Яну, поставив кілька запитань, виписав направлення на кров. А потім раптом запитав:
– А тест ви робили?
– Тест? – здивувалася Яна. – Який тест?
Він розсміявся.
Його запитання застало Яну зненацька, про це вона навіть і не думала.
– У нас тут є парочка. Запитайте в Ліди. Щось мені здається, що при вашій вазі животик не повинен так випирати…
Побачивши на тесті дві смужки, Яна була в жаху. Це який термін, виходить, не менше трьох місяців, а то й більше? Вона запхала тест у кишеню і повернулася до кабінету, тремтячим голосом вимовила:
– Позитивний. Але я не розумію, як таке…
Іван Олександрович знову розсміявся.
– Яно Андріївно, ви ж доросла жінка, і навіть син у вас є. По-моєму, ви маєте знати, звідки беруться діти. Так, вам потрібно терміново стати на облік. А поки я вам ще кілька направлень дам, для нашого спокою, так би мовити.
Одне з направлень було на УЗД, і Яна записалася на нього того ж дня. Цього разу довелося дзвонити Антону і просити приїхати посидіти із сином.
– Стать говорити? – запитала незадоволена узистка, якій Яна не змогла відповісти на запитання, коли в неї були критичні дні.
– А що, вже видно? – здивувалася Яна.
– Видно. То що, говорити?
– Так.
– Дівчинка.
Яна спробувала повернути голову, щоб подивитися на екран. Вона відчула, як з очей побігли сльози, як стало добре і легко. Дівчинка…
На фотографії з УЗД не було зрозуміло, що це дівчинка, і як вони тільки це розуміють? Але Яна все одно йшла щаслива, ніби пурхала.
Щастя обірвалося разом, коли вона увійшла до квартири. У ній було порожньо. Ні Антона, ні Ігоря. Яна тут же набрала номер чоловіка.
– Ми в мами, – вибачливим голосом вимовив він.
– Негайно привези Ігоря додому!
– Він заснув… Нехай поспить тут, я завтра його привезу.
Якби в сумочці у Яни не лежала фотографія з УЗД, у неї, можливо, і не вистачило б сил на те, щоб поїхати забирати сина. Але усвідомлення того, що в неї буде донька, надавало їй стільки рішучості, що навіть свекруха не стала нічого казати, тільки побачивши обличчя Яни. Антон почав виправдовуватися, пояснював, що він і так би привіз сина.
А Яна, піддавшись незрозумілому пориву, дістала з сумочки знімок і виписку, поклала на журнальний столик, після чого взяла сплячого сина на руки і пішла вниз, де її чекало таксі.
Антон приїхав за півгодини, обриваючи весь цей час її телефон, а Яна навмисне не брала слухавки. Він згріб її в оберемок і сказав:
– Це ж так здорово, малюк! Я такий щасливий, справді, щасливий! Можна я повернуся додому?
Яна не знала, хоче вона цього чи ні. Але вона знала, що дітям потрібен батько. Тому дозволила йому залишитися.
А наступного дня приїхала свекруха. У руках вона тримала кошик із фруктами та шоколадний торт.
– Дитині треба добре їсти, – тоном, що вибачається, сказала вона.
Яна могла зачинити двері перед її носом. Але вона так втомилася від усіх цих розборок і протистоянь. Тому вона взяла торт і мовчки поставила чайник. Відрізала собі великий шматок, дістала десертну виделку і подумала – але ж і справді моїй дівчинці потрібно добре харчуватися.
Вона з’їла весь шматок торта. Потім грушу і яблуко. І вперше за довгий час цей процес приносив їй задоволення. Торт був солодкий. Груша – соковита. І як вона могла забути про це?
Ігор сидів поруч і колупав ложкою торт. Свекруха розчулювалася. А потім раптом сказала:
– Я веліла Антону звільнити цю його секретарку. А то вона надто нахабна.
Це було так безглуздо, що Яні захотілося розсміятися. Але вона стрималася, бо розуміла, що це ще один крок до перемир’я. І замість цього сказала:
– Давайте подумаємо, як ми її назвемо. Мені стільки імен подобається, ніяк не можу вибрати.
На обличчі у свекрухи розпливлася щаслива усмішка. І вона вимовила неголосно, немов говорила Яні свою найбільшу таємницю:
– Може, Дарина?
Уперше за весь час вони зійшлися на думці…бо саме це ім’я вже давно Яна обрала для своєї доньки…
