Поки наша дочка росла, ми з чоловіком збирали гроші на її майбутнє. Після закінчення школи ми подарували їй двокімнатну квартиру. Гроші на житло ми накопичували 15 років, тож і квартиру вибрали хорошу, у центрі міста.
Спершу вона дуже рідко там бувала. То з друзями на вихідні зайде, то зрідка була там сама. Більшу частину часу жила з нами, казала, що не хоче жити одна. Під кінець університету донечка вийшла заміж.
Молода сім’я замість того, щоб жити в квартирі, вирішили її продати. Для нас це стало справжнім ударом. Я була проти, але квартира ж її. Всі мої слова пусте.
Я навіть не здогадуюся, навіщо їм це було потрібно. Та зрештою вони купили трикімнатну квартиру, тому я змовчала. У шлюбі донька прожила недовго – два з лишком роки. За цей час діти в них не з’явилося, а стосунки лише погіршувалися.
Моя дочка дзвонила дуже засмучена й говорила, що більше не може жити з цією людиною. Я на власні очі бачила, що дочку може вивести з себе будь-яка дрібниця, а її чоловік все ігнорував. Навіть при нас вони не підбирали слів і говорили все, що вони думають.
Я вже тоді зрозуміла, що їхній шлюб приречений. Дочка подала на розлучення за два тижні після того випадку. З одного боку, я раділа, що вона зважилася на такий серйозний крок. З іншого, тепер доведеться ділити спільно нажите майно – квартиру.
У мене перехопило подих. Вартість двокімнатної квартири та якийсь мізерний відсоток, який доповів її чоловік, не коштує половини трикімнатної квартири. А тепер він забирає буквально те, на що ми з чоловіком збирали 15 років. Як бути в цій ситуації?
