Я цілком нормальна молода жінка, в міру приваблива, з хорошої родини з гарним статком та освітою. Два червоні дипломи, улюблена та цікава робота. Трапилась у мене біда. Три місяці тому моя бабуся пішла у засвіти – дуже близька мені людина.
Таких у мене небагато: чоловік, син, бабуся, мама та тато. Бабуся пішла у свій день народження, їй виповнилося 80 років. Це було раптово. У цей же час я була у відряджені на іншому кінці світу. Мені стало погано, почалися панічні атаки.
До того ще, у моєї колеги, з якої ми мали летіти, наступного дня в аварії розбився син. Я злетіла з котушок, постійно плакала, хотіла звільнитися, але моє мудре начальство дало мені відпустку до кінця літа. З’явилася ще одна проблема: влітку син із мамою та бабусею жив на дачі.
Дача в лісі та одній моїй мамі з дитиною страшнувато. Мені треба було бути із сином. Так я і вчинила, пішовши у відпустку до вересня. Мій чоловік підтримав мене в моїй печалі спочатку. Річ у тім, що розлад у нас був давно – дитина часто хворіла, у відпустці за все спільне життя один раз були.
Через це наші стосунки втратили будь-яку романтичність. Він став дозволяти собі зайвого. Я теж була не кращою – казала жахливі образливі речі, лаялася. Так тривало два роки, я кричала, щоб він йшов, що я його ненавиджу. Після смерті бабусі чоловік був черствий і холодний, я не витримала і накричала на нього.
Він зник на добу. Ще за кілька днів зателефонував, радісно повідомивши, що має сюрприз для мене. Виявилося, він весь покрив себе татуюваннями, при цьому до цього ми розмовляли про тату багато разів і він чудово знав, що це викликає у мене огиду.
Я психанула, знову кричала, плакала, що не люблю його, що він остання тварюка. Потім літо минуло на дачі. Після цієї сварки він пішов, а я, як завжди, відійшла і попросила його повернутись. Він сказав, що хоче подумати, а сам обрубував мости, навіть обручку викинув.
На черговій його витівці я не витримала, я дуже вразлива та емоційна натура. Мама викликала мені на дачу швидку, тому що мені стало погано, потім зателефонувала чоловікові, він приїхав, сказав, що любить мене і все тепер у нас буде по-іншому.
Минали дні, а він так само не дивився на сина, ігнорував моїх батьків, зривався на мені. Я терпіла як могла. Були й добрі хвилини, але їх було так мало… Його головна проблема, за його словами, що я надто залежу від батьків, яких не цікавить його думка.
Я з самого початку не зуміла побудувати стосунки чоловіка та батьків, але ми багатьом їм завдячуємо: квартира, виховання сина, поки ми на роботі. Мама мого чоловіка правда любила, намагалася йому догодити, але, мабуть, не так, як він хотів.
Перед моїм виходом на роботу ми повернулися до міста, я практично танцювала перед чоловіком, робила все, що він забажає. Він став особливо грубий і роздратований. До сина ночувати на дачу їздила я, він йому навіть не дзвонив, мовляв, ви все вирішували без мене, ось без мене й розхльобуйте.
Того тижня він прийшов додому і сказав, що треба поговорити. Ми сіли на кухні навпроти один одного. Він дістав зошит і ручку, сказав, перерахуй, що гарного було в нас із тобою за все життя. Сказав, що має намір ухвалити рішення. Я розплакалася, говорила тихо та мирно, але чітко. Він тиснув.
Я сказала, що чоловік має бути сильним, але він сказав – це моя особиста думка. Він йде, йому потрібна інша жінка. Я втекла, в чому була, надвір, він став дзвонити друзям, бо злякався за мене. Точніше, за себе. Я повернулася, його не було і записка на столі, в якій йшлося, що я його не кохала.
Наступного дня до міста повернувся син. Чоловік не бачив його тиждень і приїхав до нього, зі мною був холодний, сказав, що мене не любить. Тепер він такий холодний… А був найчутливішим та ніжнішим. Люблячим. Його прекрасне добре серце очерствіло через мої істерики і лайку.
Через мою нехитрусть і негнучкість. Він плакав і казав, що схуд на 7 кг через все це. Тепер ми з сином живемо вдвох кілька днів. Чоловік йому не дзвонить. Сказав, що два рази на тиждень зустрічей із сином йому достатньо. Я ненавиджу себе, я ганчірка, зла і груба.
Я зіпсувала, розтоптала, вбила все, що було у нас добрим. А в нас було так багато гарного! Я люблю його. Я не можу жити без нього. Син навіть не згадує про батька, а йому п’ять років. Я божеволію ці пару днів без чоловіка, а він каже, що щасливий і так. Я не хочу жити без нього.
Він слабкий, але мій. Коханий, вразливий, рідний. Як мені жити далі? Як жити із цим почуттям провини? Я сказала чоловікові, що чекатиму на нього вічно. Я не пишу і не дзвоню його, не напружую. Я просто зараз повільно гасну.
Від цих хвилювань загострилася моя хвороба, тепер на мене чекає операція. Я не знаю, що буде, але без нього в мене нічого не буде. Він мій єдиний. Почуваюся вбивцею — я вбила його душу, його тіло, його любов до мене, його любов до сина.
